Не було б причин повторювати це, особливо тому, що Ти тоді перебувала в надзвичайно складному становищі, про яке Ти мені, однак, не довірилася. Але Ти кажеш, що не розумієш телеграму. – Мій перший лист (після Берліна) спростував більшість того, що я до того говорив, наскільки взагалі можливо й дозволено спростовувати власні слова. Однак мої приниження не припинялися; у Тірґартені Ти мовчала, так само Ти мовчиш зараз у листах, Ти навіть не одразу відповіла моїй матері. Але цьому було пояснення, Ти пережила так багато страждань. Але згодом, коли найгірше було позаду, незважаючи й на це Ти мовчала тижнями, лишила без відповіді п’ять листів. Хіба це не була зневага? Ти не пояснила й словом це мовчання, хоча й знала, як я від цього страждав. Чи ж це не було ще гірше, ніж в Тірґартені? Якось Ти написала: «Якщо Тобі вистачає мого кохання, то й добре». Такого Ти не казала мені навіть у Тірґартені. Якось Ти написала: «Те, що я казала в Берліні, було правдою, власне, правдою, навіть якщо це було не все». Але ось це «все» я ніколи не дізнаюся.
Не було б причин згадувати й про це, адже тоді прийшов лист, передостанній, який, здавалося, все згладжував. Тепер, здавалося, все добре, тепер, здавалося, остаточно настав початок кращих часів. Щасливий, я відписав, попросив терміново, мабуть, як ніколи, не змушувати мене чекати відповіді; написав, як я з болем у серці переживаю безрезультатні години прибуття пошти; просив на наступний день, якби не вийшло інакше, лише про кілька рядків – а прочекав чотири дні. І що далі? Тоді прийшов Твій останній лист, написані кілька рядків у ресторані після їди, без пояснення відсутності відповіді; подорож до Дрездена (знову ж таки без пояснення Твоєї минулої готовності до такої подорожі) просто відхилена, нашіптування Твоєї сестри, Ти хотіла б висловитися стисліше (ще стисліше! ще стисліше!). На цьому все. Чи ж міг я думати про відповідь або взагалі про щось інше, якщо Ти для мене виділила впродовж чотирьох днів лише мить після їди, жодним словом не відповіла на мої листи й втиснула всю цю справу в решту свого життя як щось огидне й несуттєве? Чи не ожило знову все те, що відбувалося з першого кроку в Тірґартені? Чи я міг на це відповісти? Чи розумієш Ти зараз, що не міг?
Якщо Ти, Ф., після цього пояснення, яке має бути поясненням не лише про мене, але й про Тебе, думаєш, що я повинен приїхати, я, звичайно, одразу приїду. Я б приїхав завтра, у суботу, о пів на 11-ту вечора, і повернувся б о пів на 5-ту вечора неділі, оскільки в понеділок, як завжди, мене чекає важка й огидна робота. Якщо Ти хочеш, щоб я приїхав, і бажаєш зустріти мене на вокзалі (я б тільки провів Тебе додому, Ти б могла вже о пів на 12-ту бути вдома), тоді негайно надішли мені телеграму, аби я отримав її до полудня, і я одразу побіжу на вокзал.
Франц7 квітня(?) 1914 року, Прага
Лист до Феліції Бауер
Чесно кажучи, Ф.: у вчорашньому марному й схвильованому очікуванні на Твій лист (вкотре я чекав марно, Ф.?) я був рішучий не відкривати лист, якщо він прийде сьогодні. Лист міг би прийти ще в неділю, відповідь на мій останній лист була мені, звичайно, потрібна терміново, тож я прочекав також і усю неділю. Крім того, було малоймовірно, що лист прийде сьогодні. Чому саме сьогодні? Цей лист, який я отримав сьогодні, який я лише кілька секунд тримав невідкритим у сумці і який мене (я цього не розумію, зі змісту цього також не можна зрозуміти) все ж робить щасливим – цей лист, наскільки це залежало від Тебе, міг би не прийти ні завтра, ні післязавтра, ні взагалі. Сам по собі він не терміновий.
Моя телеграма, Ф., не була злою, можливо, що лише на папері так здавалося. Дивно ось що: мій останній лист здавався мені злим, цього Ти не відчула, тож, можливо, він таким і не був і лише здавався мені таким. У телеграмі я лише сказав, що в мене не було можливості відповісти, проте в листі я назвав причину, в загальному я усвідомив купу всього абсолютно незрозумілого, що досі є між нами. Його, справді, багато, але, можливо, Ти могла б сказати мені кілька слів – і не було б більше такої кількості незрозумілого і, може, взагалі його б не було.
Не обманюй себе, Ф., не обманюй! Роль, яку відіграє Твоя сім’я у Твоєму останньому листі, вказує на певного роду самообман. Не обманюй себе! Тобі, Ф., не слід було б говорити про те, що Ти хотіла чи не хотіла мого приниження, Ти мала б лише пояснити все, що я виклав в останньому листі; решта стала б сама собою зрозумілою. Але цю просту річ Ти не робиш (відтягування пояснення аж до розмови при зустрічі нічим не допоможе, Ти добре знаєш, що поруч з Тобою я задоволений усім і ніяк інакше), отже, ймовірно, Ти цього не можеш. Але тоді Ти мусиш довірити пояснення мені. Якби ж Ти все-таки хотіла принизити мене, це було б не найгірше. Я припустив це лише тому (але серйозно, справді, серйозно), що це був для мене ще й не найгірший випадок. Що ж тоді лишається, якщо це припущення хибне, якщо Ти не хотіла мене принизити – про це я краще промовчу.
Отже, я приїду на Великдень, але не в суботу в обід, а в неділю ввечері, якщо я не помиляюся, о 6:51. Мені було б, звичайно, найприємніше, якби Ти в будь-якому разі прийшла мене зустріти. Але тепер, як я вчора дізнався, цілком можливо, що зі мною приїдуть також Макс і його дружина і, ймовірно, що Отто Пік[6] теж (усі в літературних справах), мабуть, Тобі було б неприємно зустрітися з ними всіма на вокзалі. Тоді ми мали б зустрітися (якнайскоріше, тож, можливо, о пів на 8-му, я зупинюся знову в [готелі] «Askanischer Hof»[7]) на місці, визначеному Тобою.
Ти бажаєш отримувати листа щодня, Ф.? Власне, Ти б і не мусила це казати – Ти б і так його отримувала. Але як співвідноситься Твоє прохання з маренням, яке я останнім часом часто бачу в напівсні: Ти кладеш мої листи, непрочитані, а, отже, і без відповіді, один на одного або один за одним викидаєш їх. Навіть у моєму напівсні Тобі не слід так робити.
Франц9 квітня 1914 року, Прага
Лист до Феліції Бауер
Краще все ж стає, Ф., сьогодні я прочекав на Твою відповідь лише чотири години, проте все ще чотири години. Це цілком природно, що кожен шукає свою вигоду; я в листах хочу мати відповідь, Ти хочеш давати відповідь лише усно, адже тоді усно Ти не мусиш давати її. Але чи Ти добре обдумала, чи дійсно це для Тебе вигода? Те, що Ти повинна сказати мені, Ти також повинна сказати й собі; те, що Ти не кажеш мені, цього Ти не кажеш – принаймні на це сподіваюся – й собі. А цього ж Тобі не слід робити, заради нас обох не слід Тобі цього робити.
Не кажи, що я поводжуся з Тобою надто суворо; те, що в мені здатне до кохання, це служить лише Тобі; але зрозумій, більш ніж півтора року ми ходимо по колу, хоча вже після першого місяця, здавалося, йшли пліч-о-пліч. І зараз, після такого довгого часу, такого довгого ходіння, ми все ще так далеко одне від одного. Твоїм, Ф., обов’язком є, наскільки це для Тебе можливо, розібратися в собі. Нам же не можна знищити одне одного, коли ми врешті-решт зійдемося; було б шкода нас обох.
Я кажу зараз інакше, ніж в Тірґартені. Я визнаю, лише Твоя прихильність дає мені можливість поміркувати про нас, але також і неминуча необхідність зробити це. Я не мушу зізнаватися в цьому, це достатньо зрозуміло: коли Ти віддаляєшся від мене, я втрачаю будь-яку здатність розмірковувати; зрештою, в той час, як Ти віддаляєшся від мене, у цьому немає ніякої небезпеки.
Ти маєш рацію, я не знаю, чому б Тобі мало бути неприємно зустрітися з Максом[8] і його дружиною. Я помічаю зараз, що припустив це лише тому, що мені це було б неприємно. Між іншим, ця небезпека відпадає; я також помилявся, лише Макс повинен був приїхати, а зараз і Макс не приїде, як він мені сьогодні сказав. Отже, лишається лише Пік. Краще Тобі прийти о пів на 8-му до [готелю] «Askanischer Hof», але вчасно, прошу Тебе.