Людожера вбив Кінсбі. Коли вся децима прибігла на його лайку, людожера вже годі було рятувати — Кінсбі зламав йому шию.
Людина, що проносила кідо[1] лише місяць, вважається достатньо справною для бою, але коли треба взяти когось живим, краще не залучати до такої справи новачка: екзом’язи кідо розвивають зусилля у три тисячі ньютонів. Кінсбі незграбно шарпонув людожера за комір — ось маєте.
Командер Саґара вважав це за свою помилку. Він взяв Кінсбі лише через брак людей. Шанс, що людожер вийде саме на Кінсбі, був мізерний, але… людина припускає, а Бог не пускає.
— Чого ти поліз до нього? — спитав Саґара. — Я наказував що?
— Тут був хлопчик, — зніяковіло промимрив Кінсбі. — Я боявся, що він…
— Який хлопчик? — сержант Дуерте схилився над тілом людожера. — От безталання… вціліти в цьому пеклі — і померти отак дурно.
— Маленький хлопчик, — Саґара не любив цю манеру Дуерте: спитати, а потім далі казати щось своє, не дочікуючись відповіді. — Такий маленький, що проліз в оцю шпарину.
Сканер показував вже слабкий відбиток живого тепла — дитина тут дійсно щойно була, але вона втиснулася між двома плитами заваленого будинку — та без сліду щезла у темряві.
— Малий! — Дуерте присів перед щілиною навкарачки. — Гей, малий! Хочеш їсти? В мене є щось смачненьке! Не бійся, ми не зробимо нічого поганого! Ми свої!
— Марно, — сказав Саґара, хоча Дуерте мав сам бачити на сканері, що нема жодних ознак тепла чи руху. — Там десь є хід у каналізацію.
— Але він може мене чути, — заперечив Дуерте.
— Може. Проте не вилізе і не відгукнеться. Кінсбі, з тобою все гаразд?
— Так, — похапцем відповів новіцій. А потім подивився Саґарі у вічі та кліпнув. — Ні.
— Якщо ні — то це нормально, — кивнув Саґара.
З’явилась нарешті вся децима Дуерте — Колінз, Ґван, Шеліпоф, Жакінта, Розвел, Бранко, Тоїчі, Уалу.
— Що трапилось? — спитав Розвел.
— Оцей красень… — Дуерте показав рукою на Кінсбі, — вирішив, що нам бракує мерців.
— Годі! — скомандував Саґара. — Кінсбі, розповідай.
— Я побачив на сканері теплі плями, — почав Кінсбі, — викликав вас, а тоді… я подумав — якщо це він, і тут є ще один — може, він не почув наших гучномовців і знов полює?
— Слушно подумав, — кивнув Саґара.
— Я вирішив пересвідчитися і побіг… почав пересування у напрямку…
— Говори людською мовою, — поморщився Саґара. — Не в учбовці.
— Побіг на південь-схід, де були ці теплові плями. І побачив обох отам, — Кінсбі показав рукою у тому напрямку, звідки вони всі потрапили в цей тупик. — Біля рогу. Дорослий та дитина. Він начебто гнався за хлопчиком. Хлопчик завернув сюди — а він кинувся на мене… Я вхопив його за комір… сіпонув…
— Бідний вилупок, — зітхнув Жакінта. — Чому це він просто не вийшов до нас?
— Він вже не відповість, — сказав Дуерте. — Одмучився. Беремо його та несемо на цвинтар.
— А що з дитиною? — спитав Кінсбі.
— Нічого, — відповів Саґара. — Дитину ми все одно зараз не знайдемо. Малий втік через оцю мишачу нору. Жоден з нас сюди не пропхнеться, навіть Ґван, навіть знявши кідо.
— Може, полишити когось на варті? — запропонував Тоїчі. — Хлопець ще може повернутися.
— Тільки не Кінсбі, - Шеліпоф присів над мерцем і зняв малюнок сітківки ока, потім приклав долоню людожера до сканера. — Він шиї ламає.
Людожер після смерті виглядав здивованим. Рот йому розкрився, наче хотів сказати: «Отакої!». Самотнє око викотилося. Волосся на голові росло ріденькими жмуточками, а обличчя було як оце зруйноване місто.
— Паскудна в тебе робота, Шел, — сказав Бранко, розгортаючи пластиковий пакет для тіл. — З якими типами доводиться ручкатися.
— В цього принаймні є руки, — відповів Шеліпоф. — І навіть одне око. І можна покласти його до мішка в один прийом.
— Однаково все намарне, якщо не знайдемо міський архів.
— А що це в нього в лівій руці? — Шеліпофу довелося розгинати пальці мерця, аби прикласти до сканера й лівицю. Людожер тримав якийсь згорток — і Шеліпоф, поклавши того згортка йому на груди, з огидою розкрив його.
— Ба! — здивувався він, — Це ота морська спожива — водорості, краби, ще якась гидота…
Шеліпоф загорнув все це знову в тканину, переклав трупа в пакет, застібнув та перекинув через плече.
— Ходімо, приятелю. Може, ця труна не така гарна та міцна, як у пісеньці співають — але могилу довгу й вузьку я тобі гарантую…
Саґара не дорікав їм за жарти над мертвим тілом. Останні два тижні тільки гумор рятував всю Десяту від божевілля. Колір гумору був переважно чорний — але що на цій скирті піску посеред океану мало інший колір? Хіба що їхні брунатні кідо… Але тут, у затінку, і вони здавалися чорними.
— То чому ми не полишимо тут когось на всяк випадок? Не Кінсбі, звичайно, — Тоїчі непросто було збити в обраного курсу.
— Брате, — зітхнув Колінз. — Як ти виглядаєш?
— Нормально, — здивувався Тоїчі. — Хіба ні?
— Братику, я маю на увазі — як ти виглядаєш, якщо дивитися на тебе з метрової висоти? Очима насмерть пережаханої дитини?
— Він і з висоти в два метри виглядає огого, — сказав Жакінта.
— Хто б оце казав, — пхикнув Ґван. Він був мінімального росту для кідо — метр сімдесят. Жакінта був максимального — два.
— Про мене й мова не йде, — сказав чорний велетень. — Я й без кідо стараюся на себе в дзеркало не дивитись — всцятися боюсь.
— Оце тобі й відповідь, Тоїчі, - сказав Саґара. — Годі. Поспішаймо. Сюди треба прислати когось із жінок — без кідо.
— Тільки не сестру Гелену, — Шеліпоф озирнувся. — І не сестру Сільвію.
— Нікого з них. В них своя робота. Місцевих, або з екіпажу «Чаклунки».
З тілом на плечах Шеліпоф ішов попереду всієї децими, Саґара та Кінсбі — позаду, бо Кінсбі потребував сповіді.
Сповідь була дуже короткою, проте Кінсбі не поспішив наздоганяти інших.
— Я… — сказав він, — я не думав, що це буде вперше… отак. Коли я прийшов до Шіндену, то думав… ну… що це буде принаймні в бою…
— Всі так думають, — усміхнувся Саґара.
— І я впустив дитину…
— Їй пощастило.
— Ох, так… але… розумієте, це не дає мені спокою. Це не справа гріха, але я не можу нікому, крім вас, це сказати…