Він накидав їжі на Стівенову тарілку, а дядькові Чарлзу та містерові Кейсі поклав по великому шматку індика і полив соусом. Місіс Дедалус їла мало, а Данті сиділа, згорнувши руки на колінах. Обличчя в неї було червоне. Містер Дедалус поколупався ножем на краю полумиска і сказав:
— Тут є одна лагоминка, папським носом зветься. Якщо хтось із шановного товариства...
Він підняв на виделці шматочок індика. Всі мовчали. Він поклав його собі на тарілку зі словами:
— Ну, тепер не скажете, що вам не пропонували. Мабуть, я з'їм його сам, бо останнім часом я щось підупав на здоров'ї.
Він моргнув Стівенові, накрив полумисок і знов узявся до їжі.
Поки він їв, панувала тиша. Відтак він сказав:
— Зрештою, погода таки не зіпсувалася. А в місті було повно нетутешніх.
Всі мовчали. Він знову заговорив:
— По-моєму, їх більше, ніж минулого Різдва.
Всі обличчя посхилялися над тарілками, і, не отримавши відповіді, він гірко зазначив:
— Що ж, зате різдвяну вечерю мені зіпсували.
— Не може бути ні щастя, ні благодаті, — сказала Данті, — у домі, де немає пошанівку для пастирів церкви. Містер Дедалус з гуркотом кинув ножа з виделкою на таріль:
— Пошанівку! Для кого — для Біллі з його пащекою? Чи для того мішка тельбухів з Арма? Пошанівок!
— Князі церкви, — глузливо протяг містер Кейсі.
— Візник пана лорда Літріма, аякже, — додав містер Дедалус.
— Вони — помазаники пана їхнього Господа, — сказала Данті. — Вони — честь свого краю.
— Мішок тельбухів, — відрізав містер Дедалус. — Гарний, коли спить. Бачили б ви, як він хлебче свинину з капустою холодного зимового дня. Рогуль!
Він скривив лице у скотинячій гримасі й заплямкав губами.
— Їй-богу, Саймоне, — сказала місіс Дедалус, — не слід так говорити при Стівені. Це неправильно.
— О, він усе згадає, коли виросте, — гаряче сказала Данті.
— Усі слова, сказані проти Бога, релігії і священиків у його власному домі.
— А ще нехай згадає, — крикнув містер Кейсі через стіл, — якими словами священики та їхні прихвосні розбили Парнеллові серце й загнали його в могилу! Нехай згадає і це, коли виросте!