— ...продукує оте шампанське для хлопців. Містер Дедалус голосно засміявся:
— Крісті? Та в нього на лисині в одній бородавці хитрощів більше, ніж у цілій лисячій зграї!
Він нахилив голову, заплющив очі і, смачно облизуючи губи, заговорив голосом власника готелю:
— А як він солоденько з тобою говорить, ти що! Так уже воло обмочує, дай йому, Боже, щастя!
Містер Кейсі усе ще боровся з кашлем та сміхом. Стівен теж засміявся, впізнавши власника готелю у батьковім обличчі та голосі.
Містер Дедалус вставив у око скельце і, дивлячись на нього згори вниз, спокійно, по-доброму запитав:
— А ти чого смієшся, цуцику?
Ввійшли служниці й поставили полумиски на стіл. За ними ввійшла місіс Дедалус і розставила все по місцях.
— Прошу сідати, — сказала вона.
Містер Дедалус пішов на той кінець столу і сказав:
— Прошу сідати, місіс Райордан. Джоне, голубе, сідай уже.
Тоді обернувся до дядька Чарлза і сказав:
— Ну ж бо, сер, тут одна птиця на вас чекає.
Коли всі позаймали місця, він поклав руку на накривку, та одразу ж одсмикнув, кажучи:
— Ну, Стівене.
Стівен підвівся промовити затрапезну молитву:
Усі перехрестились, і містер Дедалус, вдоволено зітхнувши, підняв важку накривку, всіяну по краях перлинами крапель.
Стівен подивився на тілистого індика, який раніше лежав на кухонному столі пообв'язуваний і насаджений на рожен. Він знав, що батько заплатив за нього гінею у крамниці Данна на Д'Олієр-стріт і що продавець кілька разів наколював індикові груди, показуючи, який він добротний; запам'ятався навіть голос, яким продавець сказав:
— Візьміть цього, сер. Чудо, не птиця.
Чому містер Баррет у Клонґовзі називає свою лінійку «індичкою»? Та Клонґовз далеко, а тут над тарілками й полумисками здіймається теплий, важкий дух індика, і шинки, й селери, за ґраткою палахтить вогонь, зелений плющ з червоним гостролистом втішають душу, а коли вечеря закінчиться, внесуть великий сливовий пудинг, прибраний лущеним мигдалем та пагінцями гостролисту, весь у язичках синюватого полум'я, і зверху на ньому майорітиме зелений прапорець.
Це його перша різдвяна вечеря, і він думав про братів та сестричок, що чекають у дитячій — як чекав колись він, — коли принесуть пудинг. Він почував себе якимсь дивним, підстаркуватим у цім форменім піджаку з глибоким вирізом коміра; а вранці, коли мама привела його у вітальню, одягнутого до меси, батько заплакав. Це тому, що він згадав свого батька. Дядько Чарлз теж так каже.
Містер Дедалус накрив полумисок і став пожадливо їсти. Тоді сказав: