Друг прибув з малим пакуночком речей, зате з чималою коробкою фарб, що не сподобалося господареві дому.
— Він малює? — спитав старий.
— Дуже гарно! — сказав Франц, син.
— У будинку він не мазькатиме! Хай малює краєвиди!
Гість і справді малював поза домом, та зовсім не краєвиди. Він писав портрет барона Тротти з пам’яті. Щодня за столом вивчав риси господаревого обличчя.
— Чого він з мене очей не зводить? — спитав барон.
Обидва хлопці зашарілися й поопускали очі на обрус.
Портрет, однак, було завершено і, заведений у раму, передано старому на прощання. Той розглядав його статечно й з усміхом. Повернув на другий бік, наче шукав на звороті ще якихось подробиць, що могли згубитися на лицьовому боці, підносив до вікна, дивився звіддалік, поглядав у дзеркало, потім на портрет і нарешті сказав:
— Де його почепити?
То була його перша радість за багато років.
— Можеш позичити своєму другові грошей, як йому треба, — стиха сказав він Францові. — Ладнайте ж там між собою добре!
Той портрет був і залишився єдиним, будь-коли намальованим із старого Тротти. Згодом він висів у покої сина і хвилював уяву онука.
А поки що він кілька тижнів додавав майорові дивного настрою. Барон чіпляв його то на ту, то на іншу стіну, підлещений, з утіхою роздивлявся свій суворо окреслений, випнутий уперед ніс, свої бліді й вузькі, без заросту над ними губи, худорляві вилиці, що, мов пагорки, виступали під маленькими чорними очима, і невисокий, зморшкуватий лоб під острішком коротко підрізаного, цупкого, їжакуватого чуба. Тротта аж тепер по-справжньому вивчив своє обличчя і деколи провадив з ним мовчазні розмови. Воно будило в ньому ніколи доти не знані думки, спомини, незбагненні, швидко зникомі тіні журби. Треба було аж портрета, щоб майор побачив свою ранню старість і велику самоту; вони ринули на нього з малюнка на полотні, самота й старість. Чи це так було завжди? — питав він себе. Завжди так було? Незчувшись, як воно вийшло, він час від часу став ходити на цвинтар, на могилу дружини, роздивлявся сірий цоколь і білий, мов крейда, хрест, дату народження й смерті, зміркував, що вона рано померла, й пересвідчився, що не може виразно згадати її образу. Приміром, не пам’ятає її рук. «Китайський винний оцет» — спала йому на думку назва ліків, що їх вона вживала впродовж багатьох років. Її обличчя? Заплющивши очі, він ще міг його викликати в уяві, проте воно хутко зникало, розпливалося в червонясте кружало імли. Він став лагідний у домі й на подвір’ї, часом гладив коня, всміхався до корів, частіше, ніж колись, випивав чарку горілки і одного разу написав синові короткого листа не в термін. З ним почали вітатися, всміхаючись, і він люб’язно кивав головою.
Настало літо, канікули привели додому сина з другом, старий поїхав з обома хлопцями до міста, зайшов до ресторану, раз-другий сьорбнув сливовиці й замовив хлопцям багатий обід.
Син став правником, частіше навідувався додому, розглядався по маєтку і одного разу відчув охоту порядкувати в ньому, відмовившись від юридичної кар’єри. Він сказав про це батькові. Майор відповів:
— Запізно! З тебе ніколи не вийде ані селянина, ні господаря! З тебе вийде добрий урядовець та й годі!
Справу було вирішено. Син став державним службовцем — окружним комісаром у Сілезії. Хоча ім’я Тротти й зникло з авторизованих шкільних читанок, проте не щезало з таємних документів вищих політичних інстанцій, і п’ять тисяч гульденів, дарованих з ласки цісаревої, забезпечили урядовцеві Тротті повсякчасну ласкаву увагу і сприяння невідомих йому високих інстанцій. Він швидко дійшов неабиякого чину. За два роки перед тим, як він обійняв посаду окружного начальника, помер майор. Він залишив несподіваний заповіт.
Бувши переконаний у тому, писав майор, що з його сина не вийде доброго сільського господаря, і сподіваючись, що Тротти, вдячні цісареві за його незмінну ласку, доробляться високих чинів і становища на державній службі й будуть у житті щасливіші за нього, автора заповіту, він смиренно вирішив, на пам’ять про свого небіжчика батька, заповісти маєток, з усім наявним у ньому рухомим і нерухомим майном, відписаний колись йому, майорові, від його тестя, фондові військових інвалідів, причому на спадкоємців не покладається жодних інших обов’язків, крім як поховати заповідача з усією можливою скромністю на тому цвинтарі, де спочиває його батько, якомога ближче до його могили. Він, заповідач, просить обійтися без будь-якої помпи. Уся наявна готівка, в сумі п’ятнадцять тисяч флоринів з відсотками, що зберігається в банкірському домі у Відні, як і всі інші його гроші, наявні вдома, срібло, мідь, а також персні, годинники й ланцюжки небіжки матері належать єдиному синові заповідача, баронові Францові фон Тротта і Сиполє.
Віденський військовий оркестр, чота піхотинців, представник кавалерів ордена Марії Терезії, представник південно-угорського полку, скромним героєм якого був майор, усі здатні маршувати інваліди, двоє урядовців двірської і власної його величності канцелярії, офіцер військового міністерства і один унтер-офіцер, з орденом Марії Терезії на обтягненій чорним крепом подушечці, становили офіційну похоронну процесію. Син Франц ішов весь у чорному, худорлявий і самотній. Оркестр грав той самий жалобний марш, що й на дідовому похороні. Постріли надгробного салюту цим разом були потужніші й довго відлунювали в повітрі.
Син не плакав. Ніхто не плакав над померлим. Усе було сухо і врочисто. Ніхто не виголошував промов над могилою. Поблизу жандармського вахмістра спочивав тепер майор, барон фон Тротта і Сиполє, лицар правди. Йому поставили простий вояцький кам’яний надгробок, на якому поряд з ім’ям, військовим рангом і полком було викарбувано вузькими чорними літерами горді слова: «Герой Сольферіно».
Отож від померлого лишилося не набагато більше, ніж надгробний камінь, відлунала слава й портрет. Отак іде селянин навесні ріллею — а згодом, влітку, слід його кроків значать благодатні пшениці, що їх він сіяв. Цісарсько-королівський обер-комісар фон Тротта і Сиполє ще того ж тижня отримав листа — зі словами співчуття від його величності, в якому двічі згадано про досі «не забуті заслуги» небіжчика.
У цілій дивізії не було кращого військового оркестру над оркестр Н-ського піхотного полку в невеличкому повітовому містечку В. у Моравії. Його диригент належав ще до тих австрійських військових музикантів, які завдяки точній пам’яті й вічно живій потребі нових варіацій давніх мелодій були спроможні щомісяця компонувати новий марш. Усі марші були схожі між собою, мов солдати. Починалися вони здебільшого дріботінням барабанів, містили прискорений у ритмі маршу сигнал вояцької вечірньої зорі, лункі усміхи легких тарілок і закінчувалися могутнім громом великих литаврів — цією бадьорою й короткою грозою військової музики. Капельмейстера Нехвала вирізняла з-поміж його колег не так надзвичайно плідна витривалість у компонуванні, як те хвацьке й невтомне завзяття, з яким він диригував оркестром. Ліниву звичку інших капельмейстерів — віддавати диригування першим маршем фельдфебелеві музичного рою і лише за другим номером програми підносити диригентську паличку — Нехвал вважав явною ознакою занепаду цісарсько-королівської монархії. Тільки-но оркестр ставав, як належить, кружка і тендітні ніжки крихітних нотних пюпітрів позастромлювано в чорну землю між великим бруковим камінням майдану, капельмейстер уже стояв серед своїх музикантів, рішуче піднісши догори чорну ебенову диригентську паличку зі срібною головкою. Усі плац-концерти — вони відбувалися під балконом пана окружного начальника — починалися з маршу Радецького. І хоч марш той був так добре знаний оркестрантам, що вони заграли б його серед ночі з заплющеними очима, без ніякого диригування, капельмейстер уважав за необхідне, аби вони кожну ноту вичитували з паперу. І, мовби виконуючи марш Радецького з своїми музикантами вперше в житті, він кожної неділі, з усією сумлінністю військовика й диригента, підіймав догори голову, паличку й погляд і спрямовував усе те водночас на, як йому здавалося, спраглі його велінь сегменти круга, в центрі якого він стояв. Суворо били барабани, солодко співали флейти, аж заходилися дзвінкі тарілки. На обличчях слухачів вигравав утішний, ясний усміх, і в ногах їхніх жвавіше грала кров. Стоячи на місці, вони ніби вже марширували. У молоденьких дівчат спирало дух у грудях і розтулялися губи. Чоловіки схиляли голови й думали про маневри. Старі жінки сиділи неподалік у парку, і їхні маленькі сиві голівки трусилися. А було літо.