Еге ж, було літо. Старі каштани навпроти будинку окружного начальника лише вранці й увечері гойдали своїми темно-зеленими й рясними крислатими кронами. Удень вони стояли непорушно, дихали на світ терпким духом і простеляли довгу прохолодну тінь аж до середини вулиці. Небо було незмінно синє. Без угаву виспівували над тихим містом невидимі жайворонки. Подеколи вибоїстою бруківкою з вокзалу до готелю проїздив фіакр із заїжджим гостем. Інколи вицокувала копитами по широкій вулиці запряжена в колясу пара коней, що везла свого хазяїна, землевласника пана фон Вінгерніґа на прогулянку, з півночі на південь, від його замку до його ж таки неозорих мисливських угідь.
Дрібненький, старий і жалюгідний жовтий дідок у великій жовтій ковдрі і з маленьким висхлим личком, пан фон Вінтерніґ сидів у своєму повозі. Наче вбога грудочка зими, їхав він крізь розбуяле літо. На пружних і безгучних високих ґумових колесах з тендітними брунатними лакованими спицями, що блискали на сонці, котився він просто з постелі до своїх заміських володінь. Великі темні ліси і ясно-зелені соснові бори вже чекали на нього. Мешканці міста віталися до нього. Він не відповідав на привітання. Непорушний, їхав він серед моря привітань. Чорний візничий стовпцем височів на передку, його циліндр майже черкався об крони каштанів, гнучкий батіжок погладжував спини гнідих, і зі стулених губів через певні проміжки часу злітало пронизливе прицмокування, гучніше за тупіт копит і схоже на мелодійний постріл із рушниці.
Такої пори починалися канікули. П’ятнадцятирічному синові окружного начальника Карлові Йозефу фон Тротті, учневі кавалерійського кадетського корпусу в моравській Білій Церкві, його рідне місто здавалося домівкою літа, так само, як і його власною. На Різдво й на Великдень його запрошували до дядька. Додому ж він приїздив лише на літні канікули. І щоразу його приїзд припадав на неділю. Так бажав його батько, пан окружний начальник, барон фон Тротта і Сиполє. Літні канікули, хай там якого дня вони розпочиналися в кадетському корпусі, удома неодмінно наставали в суботу. У неділю пан Тротта фон Сиполє не ходив на службу. Цілий ранок, з дев’ятої до дванадцятої, він мав для свого сина. Рівно за десять хвилин перед дев’ятою, через чверть години після вранішньої меси, хлопець у парадній уніформі стояв перед дверима батькової кімнати. За п’ять хвилин до дев’ятої сходами наниз спускався Жак у сірій лівреї й казав:
— Паничу, ваш панотець іде.
Карл Йозеф іще раз обсмикував на собі уніформу, поправляв портупею, брав у руки кашкета і, як веліли правила, прикладав його до боку. З’являвся батько, син клацав підборами, аж луна йшла по тихому старому будинку. Старий відчиняв двері й легким привітним помахом руки запрошував сина пройти вперед. Хлопець не рушав з місця, ніби не помічав запрошення. Тоді барон проходив у двері, Карл Йозеф рушав за ним і зупинявся на порозі.
— Розташовуйся, — казав по хвилині окружний начальник.
Аж тепер Карл Йозеф підходив до великого крісла, оббитого червоним плисом, і сідав навпроти батька, звівши коліна докупи й поклавши на них кашкета з опущеними в нього білими рукавичками.
Крізь вузькі щілини зелених жалюзі падали на темно-червоний килим тоненькі сонячні смужки. Дзижчала муха, починав бити настінний годинник. Коли він, лунко вибивши дев’ять ударів, замовкав, окружний начальник починав запитувати:
— Як там пан полковник Марек?
— Дякую, тату, йому ведеться добре!
— З геометрії в тебе так само слабенько?
— Дякую, тату, трохи краще!
— Книжки читав?
— Так, тату!
— А як з верховою їздою? Торік у тебе було не вельми блискуче…
— Цього року… — почав був Карл Йозеф, та мусив урвати.
Батько наставив проти нього вузьку руку, напівсховану в круглій блискучій манжеті. Золотом сяйнула велика чотирикутна запонка.
— Торік було не вельми блискуче, сказав я. То був… — Тут окружний начальник зробив паузу, а тоді вимовив безгучним голосом: — …сором!
Батько з сином замовкли. Хоч як нечутно було сказане слово «сором», та воно ще витало в кімнаті. Карл Йозеф знав, що після суворої батькової огуди слід витримати паузу. Присуд належало осягнути в усій його вазі, осмислити, вкарбувати в пам’ять, увібрати в серце і в мозок. Цокав годинник, дзижчала муха.
Нарешті Карл Йозеф почав дзвінким голосом:
— Цього року було значно краще. Сам вахмістр часто це казав. І від пана обер-лейтенанта Коппеля я дістав похвалу.
— Втішно це чути, — замогильним голосом вимовив пан окружний начальник. Об край столу він засунув манжету в рукав, почулося рипіння накрохмаленої тканини.