– Пий, кажу тобі! – репетував нелюд. – Або ж клянусь усім лихим!..
Карлик вагався... Король почервонів від люті. Придворні підхихикували. Тріпетта, бліда як смерть, підступила до королевого крісла, впавши навколішки, почала благати пощади для свого друга.
Тиран деякий час дивився на неї, вочевидь уражений її зухвалістю. Він немов сторопів і не міг знайти слів, щоб якнайпереконливішим чином виявити своє обурення. Нарешті, не промовивши ні звуку, він з силою відштовхнув Тріпетту від себе і вихлюпнув повний по вінця келих просто їй в обличчя.
Бідна дівчина заледве підвелася і, не сміючи навіть зітхнути, повернулася на своє місце в кінці столу.
З півхвилини тривала така мертва тиша, що було б чути, як падає листочок або пір'їна. Тишу цю обірвав неголосний, але пронизливий скрегіт, який, здавалося, пролунав з усіх кутків водночас.
– Ти-ти-ти навіщо так? – запитав король, розлючено повернувшись до карлика.
Той, уже трохи оговтавшись від вина, пильно, хоча й сумирно подивився тиранові просто у вічі і вигукнув:
– Я? Хіба я можу таке зробити?
– Звук, здається, долітав іззовні, – зауважив хтось із придворних. – Гадаю, це папуга в клітці біля вікна треться дзьобом об пруття.
– Ай справді, – відповів монарх так, ніби той здогад заспокоїв його. – Але я міг би присягнути честю лицаря, що то скрипів зубами оцей волоцюга.
Тут карлик розсміявся (король був надто завзятим дотепником, щоб не дати людині посміятись) і виставив напоказ свої великі, міцні й дуже потворні зуби. Ба більше, він виявив бажання випити стільки вина, скільки йому можуть піднести. Тоді монарх утихомирився, а Жабка, вицідивши ще один келих без надто помітних лихих наслідків, одразу жваво почав ділитися своїми маскарадними планами.
– Не можу пояснити, як мені спало на думку, – зауважив він так спокійно, ніби ніколи в житті не куштував вина, – але одразу ж після того, коли ваша величність ударили дівчисько і хлюпнули їй в обличчя вином, – одразу ж після того, як ваша величність зволили це вчинити, і поки папуга так дивно скрипів дзьобом за вікном, я пригадав чудову розвагу – жарт ще з моєї батьківщини: у нас на маскарадах ми часто ним потішаємось, але тут він буде новиною. Лише, на жаль, потрібна компанія у вісім чоловік, отже...
– Так ось ми, – вигукнув король, радіючи з того, як миттю він зауважив такий збіг, – якраз вісім. Я і мої семеро міністрів. Викладай! Що ж то за розвага?
– У нас називалася вона, – відповів каліка, – «вісім скутих орангутангів». Якщо зробити все до ладу, то це справді чудова розвага.
– Ось ми й зробимо, – зауважив король, набундючившись і примруживши повіки.
– Привабливість цієї гри, – вів далі Жабка, – в тому, який переполох вона викликає серед жінок.
– Прекрасно! – хором проревіли монарх і його міністри.
– Я повбираю вас орангутангами, – вів далі карлик, – тут уже покладіться на мене. Схожість буде такою разючою, що всі маски вважатимуть вас за справжніх звірів, і, зрозуміло, переляк буде не меншим, ніж подив.
– Ох! Це буде славно! – вигукнув король. – Жабко! Я з тебе зроблю людину.
– Ланцюги потрібні для того, щоб посилити розгардіяш іще й брязкотом. Гадатимуть, ніби ви en masse* дременули від своїх сторожів. Ваша величність не може собі уявити, яке враження справить на маскараді вісімка скутих орангутангів, яких майже всі запрошені вважатимуть за справжніх, коли вони з диким лементом увірвуться в натовп вишукано й пишно вбраних кавалерів і дам. Контраст буде незрівнянний.
– Отож так і зробимо! – сказав король, і раду поспішно завершили (було вже поночі), щоб здійснити задум Жабки.
Спосіб, яким він перебирав товариство на орангутангів, був досить простий, але цілком придатний для його наміру. За тих часів, про які йдеться у моїй розповіді, орангутанги дуже рідко з'являлися в будь-якій частині цивілізованого світу, а оскільки костюми, вигадані карликом, робили переряджених цілком схожими на звірів і більш ніж огидними, то відповідність натурі, таким чином, вважалася забезпеченою.