– Нічого собі робота, – промовив Лью, на якого це явно справило враження.
– Доводиться її виконувати, – сказав Дойл. – Так що саме ви маєте намір робити?
– Дозвольте-но мені взяти одну з ваших планшеток, і я просто постежу, – відказав Лью.
Генрі відірвав верхній аркушик від однієї з планшеток і вручив її агентові. Відтак просунув голову крізь хвостові дверцята назовні, де на нього чекали прибиральники, щоб зайти.
– О’кей, командо, на штурм!
Команда поспішила на борт й узялася за систематичну працю. Все робилося швидко й ефективно, без єдиного зайвого жесту і з такою зіграною хореографією рухів, що жоден із робітників ніколи не опинявся на шляху іншого. Поки вони працювали, Лью Марш повільно і намагаючись нікому не ставати на перешкоді ходив узад-уперед двома довгими проходами між рядами крісел, удаючи, що придивляється і час од часу щось записує, а насправді прагнучи своїм натренованим оком не пропустити жодної підозрілої дії.
Як це не було смішно, першу підозрілу дію вчинив сам Генрі Дойл. Краєм ока Лью помітив, як його «наставник» підійшов до передньої стінки салону, став на сидіння і відкрив якусь шафку майже над головою. Лью похмуро спостерігав, як той засунув руку всередину і нібито намагався щось вийняти.
Лью підійшов до нього:
– Містере Дойл, що це ви робите?
Генрі позирнув на нього згори вниз.
– Та от шукаю мій пакет з героїном, – промовив він, удаючи цнотливість, після чого Лью почув клацання якогось затвора, а далі м’яке дзижчання. – Перемотую плівку кінофільму, – сказав Генрі, криво всміхаючись.
– Так, так звичайно.
Дещо зніяковівши, Лью поновив ходіння поміж рядами крісел.
Не виявивши нічого підозрілого в роботі внутрішньої команди, Лью перейшов до інших служб. У четвер він зосередив увагу на вантажниках: був поруч них, починаючи з того моменту, коли контейнери з багажем опускалися з черева літака прямо на ешелон плоскодонних візків, схожий на гусеницю, який перевозив їх асфальтом безпосередньо у багажне відділення аеропорту. Воно містилося внизу транспортерної стрічки, якою багаж переїжджав угору, до залу видачі, де пасажири вихоплювали свої валізи з каруселі, що робила оберт за обертом.
У багажному відділенні Лью з планшеткою в руках спостерігав, роблячи нотатки, як шестеро вантажників з команди Дойла відкривають кожен контейнер і швидкими, вивіреними рухами ставлять валізи на транспортерну стрічку, що вже рухалась. Він уважно стежив, чи не відкладуть якусь валізку або сумку вбік, обминаючи стрічку. Раз у раз його увагу привертала валіза, яка надійшла з розкритим замком, або чохол з одягом, який мав розстебнутий замок-блискавку, і він помічав, як той або інший вантажник стягував ремінцем таку валізку чи тасмою такий чохол, перш ніж відправити їх нагору. Люди працювали спритно, і за лічені хвилини всі контейнери було спорожнено і поставлено у проміжний відсік, звідки вони надійдуть під завантаження, щоб полетіти до Ла-Гуардія.
Коли вантажники пішли, Лью упевнився, що кожен контейнер справді порожній. По тому обшукав усе приміщення на той випадок, коли якомусь спритнику потай від нього пощастило приховати кілограмовий пакет. Але нічого не виявив. Він стояв посеред багажного відділення з розчарованим виглядом, коли зайшов Генрі Дойл.
– Є що-небудь? – запитав Генрі.
– Нічого, – відказав Лью, хитаючи головою.
– Не можу сказати, що я жалкую, – мовив до нього Генрі. – У мене тут немає жодного вантажника, котрий працював би зі мною менше десяти років. Це гарні хлопці – всі вони.
Лью тихо зітхнув.
– На суботньому рейсі я попильную заправщиків, – сказав він.
У суботу він стежив не тільки за операцією по заправці літака пальним, але також за операціями по заправці мастилом, по наладці кондиціонерів, по миттю ілюмінаторів – добре, що з міркувань безпеки кожна з цих операцій виконувалась у різний час. Ці спостереження нічого йому не дали, і він повернувся до кабінету Дойла розчарований та роздратований.