– Вам сюди дзвонили, – повідомив Генрі, коли Лью важко опустився на стілець. – Молода дама на ім’я Трайша повідомила, що ваше з нею побачення сьогодні відміняється. Захворіла її мати, і вона змушена поїхати до неї.
– Чудово, – буркнув Лью.
– А ваш бос Лендерс просив зв’язатися з ним якнайшвидше.
Лью подзвонив до Ральфа Лендерса. Генрі чув розмову тільки з одного кінця проводу: «Ні, сер, поки нічого... Розумію, сер, але це надто великий літак...» Потім Лью насупився. «Ще трьох? І ви певні, що є зв’язок?» По тому він іще довго слухав мовчки і зрештою вимовив на закінчення: «Так, сер, я натисну як слід. Ваша правда, сер. До побачення».
Поклавши трубку, Лью позирнув на Генрі:
– Знайшли ще три трупи. Один гендляр і двоє наркоманів. І всі з тими ж симптомами, що і мрець, знайдений нами минулого тижня.
У Генрі брови полізли догори:
– І ви гадаєте, що вони вмерли від такого самого поганого наркотику? Від зілля, яке, гадаєте, надходить з рейсом 211?
– Схоже на те.
Генрі повільно кивнув.
– Цей гендляр... Певно, і він вживав також.
– Так. Більшість торговців нижнього ешелону справді й самі є наркоманами. Вони виконують функції «мулів» або «штовхачів» або ще когось заради того, щоб потурати власним поганим нахилам. Тільки ватажки, котрі керують операціями, та обробники, які розводять і пакують наркотик для вуличного продажу, не віддаються цьому пороку. Отже, цей «мертвий сніг», що надходить тепер на ринок, отруюватиме як самих наркоманів, так і Гендлярів.
– І тепер твій бос жадає, щоб ти працював швидше, га? Що ж, бажаю успіху, мій хлопчику. – Генрі вдягнув піджака й узяв газету. – Неділя й понеділок у нас вихідні. До наступного рейсу у вівторок тобі тут нема чого робити. До зустрічі. – Біля дверей Генрі затримався. – Чи маєш ким замінити Трайшу на сьогоднішнє побачення?
Лью похмуро похитав головою:
– Ні.
– Чи не бажаєш перебути вечір у мене? Я можу запропонувати підсмаженого на рашпері м’яса, холодного пива і які-небудь телевізійні баталії. Може, й слабкий замінник Трайші, але ж...
– Ви це серйозно? – здивовано спитав Лью.
– Цілком.
– Що ж, згода, – мовив Лью, вперше за весь тиждень осміхнувшись.
Невеликий будиночок, в якому мешкав Генрі Дойл, стояв за милю від аеропорту. Коли вони зайшли до вітальні, Лью відзначив, що там усе ще зберігаються риси, явно залишені небіжкою місіс Дойл: мереживні чохли на стільцях і канапі, вазон із штучними квітами, ба навіть свіжий номер журналу «Домоведення».
– Мені не вистачило духу припинити її передплату, – сказав Генрі, побачивши, що Лью звернув увагу на журнал. – Кожен рік я поновлюю її, нібито вона все ще тут і може його читати.
Лью, зворушений цим визнанням, мовчки кивнув. Простуючи слідом за Генрі до кухні, він затримався, аби кинути погляд на одну із стін, де висів облямований рамкою фотопортрет. На ньому зображені були троє: чоловік і жінка років під п’ятдесят і вродлива чорноволоса дівчина років двадцяти. Причому чоловік був мов викапаний Генрі Дойл.