Лью енергійно замахав головою:
– Контрабанда надходить двісті одинадцятим. Я це відчуваю!
– Що ж далі, в такому разі?
– В суботу почну все знову.
– Мої хлопці можуть запідозрити щось недобре, – попередив Генрі.
– Нічого не вдієш, – одрубав Лью. – Іншого виходу я не маю.
– Що ж, тобі видніше, – Генрі знизав плечима. По тому взяв піджак і газету. – Не забудь вимкнути світло, коли йтимеш, добре? Закладаюся, друже, на шляхах сьогодні увечері коїтиметься казна-що.
Опівночі Лью Марш сидів у кріслі 4-В в салоні першого класу «Боїнга747». Порожній літак все ще стояв у галереї і все ще був неспроможний піднятися в повітря через невщухаючу бурю за бортом. Вітер, що хльостав по льотному полю, мав ураганну силу, з поривами до ста кілометрів на годину. 747-й раз у раз трусило, і крізь ілюмінатор Лью бачив, як танцювали в тумані червоні вогники на його крилі з боку аеропорту, коли літак, стримуваний підкладками під шасі, все ж похитувався врізнобіч на кілька сантиметрів.
Він сидів там уже чотири години, і на сусідньому кріслі лежав надпотужний ліхтар, а на колінах – пістолет у кобурі; це були чотири години чекання, чотири години сумнівів і роздумів, чотири години цілковитої темряви під невщухаюче хльостання зливи... І от, нарешті, він відчув, що вже не один. Ні, він не чув, щоб хтось зайшов на борт, та й не міг чути: оглядовий люк літака було відчинено, а проходи між рядами крісел устелено килимовими доріжками.
Перше, що він справді почув, було слабке металічне клацання: хтось прочиняв якісь дверцята попереду салону. Відтак почувся шелест одягу, легкий стукіт черевика по підлокітнику крісла, притишене сопіння.
Коли у Лью вже не лишалось сумнівів щодо того, де стоїть той, другий, він витягнув пістолет і ввімкнув потужний ліхтар.
Людиною в промені світла виявився Генрі Дойл.
Генрі стояв поряд з відкритою шафкою, де містився кінопроектор салону першого класу. В руці він тримав загорнутий у прозору плівку пакет, який формою нагадував цеглину; таких пакетів Лью надивився донесхочу, відтоді як став агентом Управління по боротьбі з наркотиками.
Не випускаючи Генрі з променя світла, Лью вийшов у службовий відсік і ввімкнув горішнє освітлення. Двоє чоловіків пильно дивилися один на одного, не випускаючи й пари з вуст.
– Я знав, що це мусиш бути ти, – мовив нарешті Лью спокійно, без злості. – Ти один у мене зостався. Я тільки сподівався, що помиляюсь.
Генрі тихо крякнув.
– А ти справді-таки помиляєшся. Я ніякий не контрабандист наркотиків. Це зілля приносить на борт у Лімі одна стюардеса, її звуть Труді Річардс. Заносить вона його в своїй сумочці. Під час кіносеансу, коли світло вимкнуто, вона ховає його під проектор. Тут вона сходить, а наркотик летить далі, до Ла-Гуардія. Хтось дістає його потім – не знаю хто. Ба навіть не відаю, як давно це все відбувається. Я встановив це три тижні тому зовсім випадково – коли один із шурупів, яким проектор закріплюється до підставки, послабшав і мені довелося його закручувати.
У Лью звузились очі:
– Ти намагаєшся переконати мене, що сам ти не «мул»? І не переховуєш наркотики, щоб його не знайшли?
Генрі похитав головою.
– Я кладу його точнісінько туди, звідки взяв, буцімто й не доторкався до нього, – тихо вимовив він. А трохи помовчавши, додав: – І тримаю його у себе рівно стільки, щоб устигнути отруїти.
Очі в Лью Марша розширилися, губи недовірливо скривилися: