Ще якби хтось тої осені сказав, що не нині, то завтра козаки пива наварять на Правобережжі, йому б ніхто не повірив. Тиша, що постала довкола, мало кому навіювала передчуття громів, бо Січ мовчала, заціпивши зуби, мовчали турки з татарами, мовчали й ляхи, тільки небо осіннє час од часу хрипло кашляло в сірі хустинки хмар і вітер жалібно квилив навздогін бузькам.
Львів гуляє й веселиться. Давненько вже тут не було катавасій, татари три роки тому пішли на Правобережжя, але іно Галич спалили, а ще рік тому козаки по тім боці в Переяславі півня пустили. Та все те далеко, сюди й не чути.
Усі львівські шинки переповнені, а шинкарі тішаться, що настали для них золоті часи. В однім такім шинку збирається тілько вибране товариство, бо то дуже славний шинок, а називається «Під білим гусаком», хоч той гусак, що висить над дверима, вже далеко не білий і скидається хутше на мокру ворону. Прості міщани чи там селюки сюди й носа не потикають, бо не дурний казав, що, де пан гуляє, там Іван минає. Перед шинком просторе подвір’я, а там берлини, візочки, брички, коні, челядь. На берлинах пишні герби. Пана видно не тільки по гербу, але й по челяді — одне ходе пихате й мордате, а друге — тонке, як стеблина, ще й лікті зацеровані. Челядь у доброго пана не буде на подвір’ї нудитися, бо пан завше звелить їй вина й пива винести, а до того ще й м’яса. Тоді тая челядь, котора бідніша, підступає зо всіх боків і жадібно очима лупає.
— Ану вступися, бидляку! Чого витріщився, як жаба?
— А тобі що, шкода? Ади який гоноровий! Мордяку нажер, а сам панові задницю лиже!
— Се я лижу? А в пику не хочеш?!
За мить уже й бійка готова, і коли хтось із шинку не вискочить та не пальне в небо з пістоля, то, чого доброго, може й до шабель дійти.
Час від часу в дверях з’явиться котрийсь із панів та почне махати руками, наче вітряк, намагаючись вирівняти світ ув очах, тоді челядники підскакують до нього, беруть попід пахви і ведуть в… е-е… та ви й самі знаєте куди. Ну, пан, коли щедрий, то кине там пару шагів чи вина поставить, а як ні, то й так буде.
Десь так по обідній порі зайшов на подвір’я парубок з кобзою за плечима. Зразу видно — якийсь прителіпанець. Але хто б від нього чекав, що попре просто в шинок? Йде і з дороги не звертає. Челядь остовпіла — аби якийсь хлоп та до панського шинку пхався?
— А чи не дати копняка цьому гультіпаці, жеби він ся не пхав межи чесну братію? — запитався один челядник.
— Нащо панам се задоволення забирати? — відказав другий. — Най собі йде, за хвилю вилетить з гульов під воком!
— Га-га-га-га! — загелготіли слуги і наготовилися чекати забави.
Але ні за хвилю, ані за три парубок не вилетів із шинку з підбитим оком.
— Е-е, щось тут не те… — закивали розчаровано головами челядники та й посипали до вікон.
Те, що вони угледіли, й зовсім їх вивело з рівноваги:
— Ну не псяча кість? Жере й п’є разом із панами!
Раптом один з челядників ляснув себе по чолі:
— Гей! Та се ж не хто, як Дем’янко з Гусятина! Брат його, Северин Наливайко, в надвірному війську князя Василія Острозького служить, а сам він писака вдатний. Ще й нути компонує та потім співає з кобзою. Такого ані оден пан не посміє зачепити, бо то є друга шабля на Волині після Северина.
— О, я також про нього чув! — кивнув інший. — Добре, що ми його не рухали. А то ще б від пана по писку дістали.
Коли Дем’ян перекусив, то взяв кобзу і заспівав щось сумне, і враз товариство завмерло, мовби й хмелю в голові не було. А далі втяв «журавля», і з півдесятка реєстровців вискочило на стіл і давай викручувати ногами кренделі.
Властиво, то все, що оповів я досі, — це тільки передслів’я до історії, котра трапилася з Дем’яном і була згодом описана ним у листі до Лаврентія Зизанія. Лист писано у 1598 році, зберігся не повністю, а тому нам доведеться окремі епізоди домислювати, щоб уся пригода вибудувалася в рівну й цікаву оповідь.
Отже, як пише Дем’ян, засидівся він у шинку до вечора, а коли зібрався вже, йти, то сутінки стелилися вулицями, густішали й липли до дерев та будинків. Поволі зникали перехожі.