— Добродійко, — звернувся до неї пан Жаб, — я, прем’єр-міністр, і мої два радники приїхалисьмо сюди з далекої Італії. Послав нас король, аби всім жінкам вашого містечка приміряли отсей золотий черевичок. Кому буде до міри, тая і стане королевою. Вжесьмо обійшли ціле місто, а це до вас приманджали, і нікому не підійшло. То чи не будете такі ласкаві та й не приміряєте?
За тими словами видобув з кишені щось таке, що враз заіскрилося й засвітилося, — золото так і блиснуло перед її очима, а діаманти й аметисти затанцювали по всій поверхні черевика сонячними зайчиками.
Хутенько взулась і тремтячими руками почала його приміряти. Так, на вигляд він був надто малий, але, на її здивування, нога вільно увійшла в черевичок. Враз троє панів нахилилися та почали обмацувати: чи тут не тисне, а чи там не занадто вільно. Виявилося, що той черевичок якраз впору. Добродії зацмокали язиками:
— Ц-ц-ц-ц! Як на вас шито! Ану, ану пройдіться. Ану поверніться. Ц-ц-ц! Ну пофортунило ж вам, га? От пофортунило! І це ж треба таке: остання хата, вже й надію втратили, га? Що ви на це?
— Та я… я й сама не знаю… Це ж тепера до тої Італії їхати, чи ж як?
— Що за питання! Звичайно, до Італії!
— Ой лишенько! Ниньки?
— Та де. Маєте час. Збирайтеся собі поволеньки, а за вами карета днями приїде та й забере. Бо як же інакше: ви ж майбутня королева! Це вам не жарти. Тут діло знаєте яке! — І пан Жаб зробив страшенно таємниче обличчя, ще й палець-ковбасу вистромив у стелю, а його очі, й без того пулькаті, повилазили з орбіт, аж білки блиснули.
— Днями, кажете? — перепитала.
— Рахуймо, десь так з тамтої неділі. Ну, на цьому бувайте здорові. Вибачайте, коли що не так, бо то всяке буває, знаєте, — говорили, тупцяючи до дверей.
— До побачення. Дякую, що зайшли, не обминули.
— Таке скажете! Служба. Хе-хе… На разі — цілую ручки. — Пан Жаб з виляском чмокнув її в ручку, а радники й собі — аж заслинилися. А вже як були за порогом, раптом прем’єр-міністр тріснув себе по лобі, та так, що циліндр злетів у повітря, й засяяла на півсвіту його ідеально лиса міністерська голова.
— Оце недотепа! Я ж черевичка забув!
— То ви його заберете? — злякалася вона.
— Аякже, аякже! Заберем. Безпремінно заберем. Не можна. Ви вже не сердьтеся. Діло таке, що…
Зняла вона того черевичка та й повернула їм, а в самої сльози ось-ось на очі навернуться.
— Ага, і ще ж не все, — нагадав пан Жаб. — Ви ж мені й не представилися. Як же вас величати? Бо король наш спитає, а ми ні бе, ні ме, ні кукуріку.
— Мартою мене звати.
— Чудово! — вигукнув у захопленні пан Жаб, а радники в долоні заплескали. Сказано — італійці. Вони такі.
— А як же вашого короля звати?
— Маріо дель Монако.
І вони, ще раз розкланявшись, почимчикували своєю дорогою.