Та це ще не весь сон. Минув тиждень, другий і третій, а від короля ні вісточки. Марта вже всі очі вигляділа за тою каретою. Коли ж і місяць до краплі витік, не витерпіла, сіла за стіл та й листа написала. В Італію. В самісінький Рим.
«Шановний королю італійський!
Пише Вам Марта, над котрою Ви так гірко пожартували. Ваші посланці казали — чекай, днями приїде за тобою карета. Я чекаю, чекаю, а тут ні карети, ні фіри. Де ж це таке видано? Вже й з роботи звільнилася, й з міста виписалася. Спакувалася, зібралася — сиджу на валізах. Половину майна попродала. Думаю — нащо королеві старий креденс та всілякі там баняки, мидниці. А тепер через Вас і ніг, вибачайте, ніде помити. Курей продала, підсвинка продала — і то все за півціни. Я б і не продавала, бо ж ніби королеві й не пасує, але скажи кому: беріть задурно, то почнуть докопуватися: як? що? чого?
Отож я Вам пишу і благаю під милий біг дати знати: коли ж нарешті щось виясниться? Бо, може, мені курей і підсвинка назад пора викуповувати? Та й перед людьми незручно. Казала — в Італію! В Італію! А тут тобі сиджу ні вдова, ні заручена та й не знаю, куди вже себе від сорому діти. Слухайте сюди: зі мною жарти погані. Як не буде мені зараз одвіту — начувайтеся! Рознесу я про Вас таку славу, що й не зуздритеся. Я Вам покажу, які зі мною жарти! Я ж і в нашу газету районну можу написати. Стиду Вам нароблю на цілий світ. Ви самі гадаєте, що як Ви король, то вже пуриць великий?! Бачили ми таких! Думаєте, в мене інших женихів нема? Море! То я ж хоч на них надивилася — не кота ж у мішку купую, як оце Вас. А може, Ви страшний, як дідько? А може, Ви такий самісінько, як і той Ваш прим’єр, що мені голову закрутив. Бодай йому й очі повилазили, як те волосся вже вилізло. А я ж і не туди: чого це він черевика забрав? Обдурили мене, бідолашну! Признайтеся, що обдурили. Як признаєтесь, то нічого Вам не буде. Поплаче дурна баба та й забудеться. На цьому бувайте здорові.
Вибачайте за такого сварливого листа, бо заїла мене нудьга — далі нікуди. Та відпишіть же мені, чуєте?
З повагою, Марта».
Минуло ще трохи часу, і з’явився у неї знову пан Жаб зі своїми радниками. Вона побачила їх — скрикнула та ну обнімати, мов рідних. А сльози як з ринви. Заводить, що хоч з хати тікай. Ледве її втихомирили.
— Запокойтеся, добродійко, — втішає пан Жаб. — Чого це ви? Ну-у… То вже й у сльози…
— Та я вже всі очі висльозила, тую карету виглядаючи. Де ж таки — зібралася, нарихтувалася, а від вас ні слуху ні духу. Та ви сідайте. Може, що перекусите з дороги?
— Та ні, ми ненадовго.
— Чого ж так? Може, хоч чаю?
— Нема коли чаї розпивати. У нас там війна затівається.
— Війна? Господи! З ким?
— Та біс його й зна. Це не моє діло. Є там маршали, генерали, нехай вже вони. У мене й своїх справ по саму зав’язку.
Передчуваючи щось недобре, вона враз зів’яла.
— А ви… ви за мною приїхали?
— Гм… — стенув плечима пан Жаб. — Це ще вилами по воді… Діло бачте яке… е-е… Як би це вам сказати…
— Та що ж? Говоріть, — вже й пополотніла.
— Вийшла, бачте, промашка.
— Що таке? Я ж на ваших очах міряла! Ви ж самі казали: пофортунило!
— Та воно так, але… черевик ми переплутали.
— Як це? Адже золотий був!