— Та-ак, рівно на два сантиметри ваша нога більша. Не підходить.
— Та це чортзна-що! — вибухнула Марта. — Він же зовсім зсохся! Ви ж самі казали — тисячі років! Він же зсохся, хіба не видно? А ще ця діра! Її б зашити — мої пальці й не вилізли б.
— Як то не вилізли б? Вам би довелося пальці підгинати, а це заборонено. У нас одна вже така хитра була, що п’ятку собі трохи підрізала…
— Та що ви мені зуби заговорюєте? Шахраї! Злодіяки! Ви ж, мабуть, і сперли того черевика, а мені якесь дрантя підсовуєте! О, а це що таке? — вона тицьнула їм під очі шкарбана підошвою догори — там, хоч і слабо, виднілося витиснуте «ХАРКІВ».
— А-а, шельмеги! Пройдисвіти! Гультіпаки!
— Що? Не дозволю! — наприндився пан Жаб. — Я прем’єр-міністр!
— Відставної мазниці квач, а не прем’єр! Що тут написано скажи мені?
— Ксапкіб.
— Що-о?!
— Чого ви дивуєтесь? Це ж по-італійськи.
— Тут же «Харків» написано.
— Який ще Харків? То ж латинка.
— Та чи ти мене вже зовсім за дурну маєш, чи що? Ксапкіб? Нісенітниця!
— Це для вас нісенітниця, а для нас усе ясно. Це ім’я першої королеви, яка носила цього черевичка.
— Ім’я королеви? Бр-р-р! Оце ім’я! Та з таким іменем хіба головою в ополонку! Я б сказилася, мавши таке ім’я! Оце вже придумали, так придумали! Ну італійці, ну шельми!
— Що край — то звичай.
— А чого ж тоді ваш король так гарно називається: Маріо дель Монако? Чому він не якийсь Бдукб-дубак?
— Як ви сказали?
— Маріо дель Монако.
— Та що ви? Нашого короля звати Гуальтієро Мізіано.
Ну, тут уже Марті терпець увірвався, й вона так заїхала міністру шкарбаном по носі, що той перевернувся, мов діжка з тістом, і враз перетворився на жабу, а його радники — на кротів, і зникли під порогом. А Марта залишилася з черевиком у руці. Черевик просив їсти і плакав.
Марта прокинулась і з полегшенням зітхнула. На диво, цей безглуздий сон запам’ятався їй до дрібниць, хоча себе вона в ньому зовсім не пізнала. Ніколи ж не була сварливою бабою, не розмовляла такою говіркою. Де тільки бралися тії слова, прокльони і лайки?