— Та золотий, тільки не той.
— Як не той? — голос її гнівно забринів.
— А так. Не той, і всьо, — розвів руками прем’єр.
— А той де?
— А той осьде.
І пан Жаб вийняв з кишені немилосердно обчовганого черевика з роззявленою пелькою. «Що воно за чудасія?» — подумала собі.
— Міряйте. Чого ви стали як укопані?
— Як же його мірять, оцього шкарбана? Той же був золотий, а цей роззявився, як жаба на купині.
— Я ж вам казав — вийшла промашка.
— Та як же можна було, скажіть на милість, сплутати золотий черевичок з оцією-о шкаралупою, га?
— Ну-ну, ви не той! Нема чого слова тут всякі… Цьому черевикові — дві тисячі років. Усі предки нашого короля за його розміром наречених вибирали. Уявляєте собі — дві тисячі років!!! Та за такий час і залізний зноситься, не то що. А він же тільки оздоблений був золотом і діамантами, а так — звичайний черевик.
— Ну добре, а де ж те золото?
— Ну, ви даєте, скажу я вам! Та в цих черевиках знаєте скільки королев переходило? Цілий полк! Ви на свої мешти за рік подивіться — на що вони будуть подібні. А тут — тисячі років!
— А ви мої мешти не чіпайте.
— Та це я до слова.
— А не треба до слова. Ич, який мудрий! У вас там що, в Італії шевців нема, щоб ті черевики підправити?
— Не можна! — замахав руками пан Жаб. — Як можна? Це ж — реліквія! Історична пам’ятка!
— А де золото й діаманти? — напосідалася Марта.
— Обсипалися.
— Обсипалися?! — вона його зміряла таким поглядом, що пан Жаб відчув себе морозивом, яке починає танути. — Ну-ну… Так-таки й обсипалися? І ніхто, бачте, не позбирав. Ну ясно — там у вас золото, певно, кури не клюють. А діамантами діти бавляться.
— Послухайте, ви ще не поміряли, а вже крик ізняли.
Марта, не перестаючи буркотіти, насадила шкарбана і тут побачила, що пальці вилізли назовні. Хотіла їх підігнути, але вже було пізно. Прем’єр-міністр вмить прискочив до неї, вийняв велетенську лупу й почав уважно роздивлятися.