— Я вам от що скажу: лягайте, куме, собі коло свого пана та й відпічніть. Зараз приїде машина і вивезе вас на сміттярку.
— Ну, ладно. Ми єщьо встрєтімся, — блиснув очима чоловік, бачачи, що довкола вже збирається натовп.
І тут почалося таке, чого я забути не можу. Чоловік хотів пройти крізь тлум, але той став стіною і не пустив. Запанувала похмура мовчанка.
— В чьом дєло?! Што такоє?! Дорогу!
Але дороги ніхто не давав. Натомість з’явилося ледь чутне гудіння, воно поволі наростало і наростало, й ось уже вся маса народу — а з усіх боків усе напливали і напливали — уся ця маса загула водночас.
Я стояв на пам’ятникові, і мені було добре видно всю двірцеву площу. Я бачив, як люди надбігали з автобусів — автобуси вмить порожніли, з довколишніх магазинів, навіть газдині, що торгували соняхами, квітами і городиною, приставали до натовпу. А потім, гаразд і не розпитавши, в чому справа, складали дудочкою вуста і натхненно гуділи. Що в цім гудінні такого було? Чим воно їхні душі єднало? Куди кликало?
Чоловік тим часом смикався то в один, то в другий бік, але в передніх рядах стояв міцний мур з випнутими грудьми. Цей мур стояв у всі віки. І вистояв.
Бабуся тримала мене за руку й мовчала. По її обличчю текли сльози.
Зате гудів я. За нас обох. І за мого загиблого вуйка. І за хворого діда, який недавно повернувся з в’язниці й приніс мені грудочку тюремного цукру «від зайчика».
Але це тепер я знаю, за що гудів, бо тоді, звісно, я мало що розумів. Просто мені це гудіння подобалося. Воно робило мене дорослим.
— Бабусю, і ви гудіть! І ви…
А вона витирала сльози кінчиком білої хустинки і крізь сльози всміхалася.
Над’їхала міліцейська машина, і з підсилювача залунав наказ розійтися. Люди загули ще голосніше. Міліція з усіх сторін просочувалася в натовп і розпихала. Ніхто опору не чинив. Усі поводили себе цілком спокійно, мов і не до них стосувалось. А гудіння пливло над вокзалом, а народ прибував і прибував.
— Бабцю, хочу пісю, — сказав я, переступаючи з ноги на ногу.
Бабця не чула. Треба було не знати, як кричати, щоб тебе хто-небудь почув серед цього гамору.
І тоді я не витримав і вцюнявся. Спочатку потекло мені по голих ногах, бо я був у коротких штанцях, а потім розтеклося по пам’ятникові. Темна пляма розросталася на очах. Почувся регіт. Десятки рук показували на мене. Бабця глянула — й пополотніла. Схопила мене в оберемок і понесла просто на тлум.
Довкола лунав голосний сміх впереміш з гудінням, але сміх поволі перемагав. Народ розступався, даючи нам дорогу. Одні одним переказували подію, радісні руки тяглися до мене, поплескували, гладили, тицяли цукерки. Я плакав і сміявся. Хтось кинув мені за пазуху пачку печива. Гудіння помітно гасло, переходячи в невиразний шум. Коли ми вибралися з тлуму, я побачив того чоловіка, що сварився на мене. Виявляється, він ішов слід у слід за нами, і на нього ніхто й уваги не звертав.
— Ах ти, бешкетнику! — насварилася бабуся. — Ти що наробив, га? Такий великий хлопець!
Але очі її іскрилися сміхом.
За кілька хвилин, поки ми чекали на автобус, люди розсоталися, і небавом, крім робітників, нікого в скверику не лишилось. Я вчинив те, чого не зумів добитися цілий загін міліції.
Тим часом принц сів у автобус і приїхав на нашу Софіївку. Роззирнувшись, побачив біля пивниці на моріжку кількох чоловіків і попрямував до них.
Але як я можу не розповісти вам про ту пивну?