Так от, була в нас на Софіївці одна стара халабуда, яку довго не могли ніяк до чогось пристосувати. Врешті-решт вирішили торгувати пивом. Халабуду підправили, залатали, завезли дерев’яні столики, поставили шинквас, а над дверима прибили вивіску «Пиво-води».
Усі з зацікавленням спостерігали за впровадженням в дію цього культурного закладу. Єдиною людиною, яка жодного разу, поки реставрували халабуду, навіть оком у її бік не повела, був Діонизій, по-простому Дизьо Грубас, що торгував неподалік у чайній. У його закладі, крім чаю, яким тут ніколи й не пахло, було дуже багато різноманітних напоїв, але пиво якраз з’являлося дуже рідко. Поява конкурента вивела Діонизія з рівноваги, він увесь наливався жовчю, а густі сиві бурці, здавалося, ось-ось спалахнуть від полум’я, що пашіло на червоних щоках.
В чайній останнім часом тільки й точилося розмов, що про нову забігайлівку, і вже виразно було видно, як клієнти поділяються на два ворожих табори. До першого належали старі ветерани чайної, а до другого — новоспечені патріоти пива. Останніх підтримувала і вся жіноча половина Люботина, яка давно вже охрестила чайну «жіночими слізьми».
В останні дні незалежності чайна виглядала всередині дуже дивно: одна половина столів була зсунута вліво, а друга — вправо, посередині ж з’явився вільний плац, по якому походжав пан Буслик. Він так і не вирішив, до кого пристати, і гуляв посеред чайної, водночас підтримуючи розмови і на тім, і на тім боці. Видно, Дизьові те діяло на нерви, і він гукав:
— Пане Буслик, а може, вам поставити персонального стола?
— Та нє, я тільки на хвильку.
Час від часу його хтось підкликав і вгощав чарчиною, та тільки-но він її випивав, як у цей мент вже гукали з протилежного боку і теж підсовували крапельку. Непомітно для себе Буслик опинявся в центрі боротьби двох партій, кожна з яких намагалася його переманити у своє лоно. Завершувалися ці маневри поміж столами тим, що якась капосна чарка врешті вибивала підлогу з-під Буслика, і той гепався, задерши ноги, посеред чайної.
Починався апогей холодної війни — представники обох таборів кидалися до розпластаного тіла пана Буслика і зчиняли неймовірну суперечку, кому його нести додому. Кожна сторона висовувала свої аргументи, щоб довести якщо не приналежність, то хоча б симпатії Буслика до власного табору. Чайна гуділа від гармидеру, а наш герой, наче той міфічний Гектор під мурами Трої, лежав собі, блаженно заплющившись, і смачно похрюкував.
Нарешті траскають двері, й у клубах диму і винних запахів, у густому роїнні слів з’являється законна власниця місцевого Гектора. Граційним порухом ліктів пані Бусликова звільняє місце і, голосно крекнувши чи то від утіхи, що її добро ще дихає, чи тому, щоб не думали, ніби їй дуже легко в житті, закидає п’яненьке яблуко розбрату на кремезний карк і залишає чайну.
А противники розходяться по таборах і замовляють ще по чарці.
Нарешті надійшов той історичний день, коли привітно розкрилися двері закладу «Пиво-води» й на порозі з’явився маленький рудий чоловічок у картатій камізельці. З кишеньки на животі звисав срібний ланцюжок годинника. Його риб’ячі очі окинули теплим зором велику громаду майбутніх клієнтів, що збилися перед дверима, і на обличчі розквітла усмішка. Він спустився зі східців, і всі побачили рожеву стьожку впоперек дверей.
— Прошу! — патетично проголосив чоловічок і в одну мить вирішив подальшу долю пана Буслика, вручивши йому ножиці.
Буслик спочатку отетерів, очі його забігали, мов сполохані вовченята, а лівий вус засмикався, і якби хтось не підштовхнув, то ледве чи потяглася б його рука до тих фатальних ножиць, якими мав перетяти гордіїв вузол своїх вагань і сумнівів.
Стрічка опала, а за спиною в Буслика пролунали бурхливі оплески. Урочистість, з якою шинкар ушанував народження нової кнайпи, в одну мить прихилила до нього серця пиволюбів. Усередині їх привітав напис великими чорними літерами «Ласкаво просимо!», трохи нижче красувався ще один: «Пиво з піною зніме втому як рукою».
Народ повсідався за столи, а чоловічок, зайнявши своє місце за шинквасом, зодяг білого халата і виголосив:
— Шановні люботинці! Від усього серця вітаю вас у цій затишній господі!
Тут він зробив паузу, даючи знати, що чекає оплесків. Потім рішучим жестом, який більше личив би президенту острова Мартініка, наче припечатав ті оплески долонею до протилежної стіни, й продовжив:
— Моє ім’я — Соломон Ціттербакен!
Ні, не так. Це було ось як:
— Моє! Ім’я!! Соломон!!! Ціттерррбакккеннн!!!!
Довге носове «н» звилося до стелі й розігнало мух, потім спало на голови слухачів і начеб придушило їх, бо кожен чомусь враз увібрав голову в плечі й застріляв очима. Насолодившись ефектом, Соломон усміхнувся і вклонився:
— Я щасливий, що саме на мою долю випала честь з’явитися на цій благословенній околиці й дати можливість вам насолоджуватися товариськими розмовами за гальбою пива. Хочу підкреслити: найкращого пива, яке будь-коли було випите в Люботині. І ви, гадаю, невимовно зрадієте цій новині — пиво, яке для вас постачатиму… НЕ ЛЮБОТИНСЬКЕ! Ура!!!