Не довго думаючи, послав король французький сватів до нашого Поросяти. Воно їх уважно вислухало і сказало:
— Добре, я згодне. Але в мене є такі умови. Перша — нехай ваша французька королівна поїде на мою батьківщину, а родом я, коли ви знаєте, з самої Коломиї. Так ото нехай ваша французька королівна навчиться по-нашому балакати, бо я по-вашому ані хрю-хрю. А друге — нехай навчиться тертюхи пекти, бо це в мене найулюбленіша страва. А без цього нічого не вийде.
Нічого робити, поїхала королівна до Коломиї і півроку вчилася в якогось дячка говорити по-коломийському, а далі ще місяць — тертюхи пекти. Приїхала додому, а тато питає:
— Ну, моя доню, як там наука?
— Люкс! Навчиламсі так шварготіти по-тамтешньому, що мене теперичка від газдині не відрізниш. Взялам звідти вбрання та й буду ту носила. А яке файне! Най сі наші графині попукають зі злости!
Словом, коли приїхало Порося до Парижа, то зустріла його королівна в такій одежі, аж у нього серце затьохкало: чобітки в неї червоні, сорочка рантухова, опинка волічкова, а пояси крамські, а що коралів та намиста на шиї — зразу видно, що то або королівна французька, або дівка з Коломиї. Та як ще вона піднесла Поросяті повну макітру тертюхів з часником та зі сметаною, то наше Порося забуло вже про все на світі….
А далі жили вони в Парижі, а Порося тільки команди посилало на свої кораблі. Дуже скоро іспанці попросили миру. І тоді Поросятко вирішило навідати рідні сторони. А треба сказати, що король пресуворо заборонив своїм підданим називати зятя поросям. Та, зрештою, воно на порося уже не так скидалося, бо був то вже справжнісінький кабанчик. А як ще воно вбереться по-адміральськи та вдягне капелюх з павичевим пір’ям та шпагу почепить — ого-го! Мало хто й рівнятися може з ним за вродою.
Ото як вирушили вони до Коломиї, то їхали через усю Європу, і вся Європа на пальчики ставала, щоб побачити славного героя, грозу морів та океанів. Усі тільки язиками прицокували:
— Ах, який красень! Які в нього очі! А які у нього вуста! А яка мужня постава! Одне слово — герой!
З Відня до самого Львова австрійський цісар особисто супроводжував Поросятко й королівну і всю дорогу уплітав з ними тертюхи — так йому посмакувало.
І лише в Коломиї наші дядьки не дали собі в очі наплювати й вигукнули:
— Дивіться, люди добрі! Свиню в бричці повезли!
Тут уже весь натовп загув:
— Свиню везуть! Свиню!
Поросятко як теє почуло, шпагу вийняло та як крикне:
— Ах ви селюхи зачухані! Це я свиня? Самі ви свині!
Та як затупає ніжками, та як захрюкає — тут Порося й прокинулося. Дивиться — лежить воно у поросі під плотом і кури його обступили.
— Чого це ти розбушувалося? — спитала одна курка.
— Та так, — позіхнуло Порося. — Приснилася якась дурниця… А що, їсти вже давали?
— Давали, давали, та тільки ніяк тебе не могли добудитися. Піди покувікай під двері, може, господиня винесе щось.
— Піду покувікаю, — згодилося Порося, яке дуже любило мандрувати, але тільки тоді, коли спало на сонечку.