— Можна сьогодні ввечері.
— Гаразд.
Троє дітей насилу випиналися сходами на терасу. Кандіда докірливо поглянула на Аннабелу.
— Мамо, адже ти нам обіцяла, а тепер сидиш цілий ранок на одному місці.
Аннабела підвелась і простягла руку:
— Тоді ходім, допоможеш мені збиратися.
Саллі, яка стояла навколішки й лаштувалася знову випростатись на шезлонгу, сказала:
— Аннабело, може, я…
— Дякую, не треба. Я просто дістану все з холодильника.
Кетрін лежала мовчки, сховавшись за темними окулярами, як ящірка, знеможена сонцем, акумулюючи думки, заглибившись у себе: вона далеко більше за інших відповідала настроєві цього дня.
Усі врозбрід перетнули луку на протилежному березі річки, попереду бородатий Пол ніс кошик із напоями, поруч із ним плентали хлопчик та обидві дочки; Аннабела та її сестра Кетрін ішли трохи позаду, вони несли решту два кошики. Ще на тридцять ярдів далі човгали телепродюсер Пітер і його дівчина Саллі. Весняна трава, високий жовтець і стокротки сягали колін; попереду, вище, вже видніли круті кам’янисті пагорби з валунами серед чагарів — інший світ, до якого вони прямували. В високому блакитному небі кричали юрики. Безвітря. Пол і діти входили в ліс і зникали серед листя й тіні, слідом за ними — Аннабела з сестрою. Остання пара гаялася на сонці серед квітів. Рука Пітера лежала на плечах дівчини, яка говорила:
— Я не можу її розкусити. Вона мов німа.
— Мене застерігали…
Саллі зиркнула на нього:
— Вона тобі подобається?
— Таке скажеш.
— Вчора ти цілий вечір дивився на неї.
— Щоб зробити приємність. Ти не можеш ревнувати за той вечір.
— Я не ревную. Просто цікаво.
Він притяг її до себе:
— Все одно спасибі.
— Я думала, чоловіки люблять тихе болото.