Тітка Леонія відписала мені вкупі з пожитками і меблевим мотлохом майже всю свою готівку — чим тобі не посмертна любов до мене (прижиттєвої я якось не помічав). До мого повноліття цим маєтком мав орудувати батько, і він порадився з маркізом де Норпуа, як ліпше ним розпорядитися. Той порекомендував придбати цінні папери під невеликі, зате надійні відсотки, а саме, англійські консоліди і чотирипроцентну російську позичку. «На них можна покластись, як на гору, — проголосив маркіз де Норпуа, — прибутки, щоправда, не дуже високі, зате можна не хвилюватися за свій капітал». Батько у загальних рисах розповів маркізові, які закупки він зробив за решту грошей. Маркіз де Норпуа повіншував його ледве помітною усмішкою: як усі капіталісти, він був загребущий, але з делікатности як і вітав того, хто щось мав, то лише стриманим знаком порозуміння. Сам він купався в багатстві і вважав за краще вдавати, ніби чужі малі прибутки здаються йому значними, а сам у душі тішився й радів, що його прибутки куди вищі. А проте маркіз де Норпуа не забув поздоровити батька з приводу того, що той уміє «з лишком примножувати своє добро», виявляючи «такий непохибний, такий вишуканий, такий витончений смак». Можна було подумати, ніби посол приписує співвідношенню біржових вартостей і навіть самим вартостям якусь естетичну цінність. Коли батько згадав про одну з таких вартостей, ще нову і маловідому, маркіз де Норпуа подібно до людини, обізнаної з книгою, яку, як вам здавалося, читали тільки ви, зронив: «Авжеж, я стежив якийсь час із захватом за її індексом, — це було цікаво», і посміхнувся мрійливою усмішкою абонента, захопленого недавнім читанням роману, який друкувався з числа в число у журналі. «Бувши вами, я передплатив би, як тільки почнеться чергова емісія. Щоб це акції продавалися по такій дешевинці — це спокуса». Боячись переплутати назви давніх паперів з назвами інших, подібних до них, батько для надійности висунув шухляду й показав їх послові. Акції мене зачарували; їх оздоблювали шпилі соборів та алегоричні постаті, мов у старих виданнях романтиків, які я колись проглядав. Усе, що належить до однієї доби, наділене спільними рисами; митці, які ілюструють вірші, написані в той чи той період, виконують замовлення фінансових фірм. І ніщо краще не нагадувало випуски «Собору Паризької Богоматері» і творів Жерара де Нерваля, вивішені на вітрині комбрейського бакалійника, як іменна акція Пароплавства — її прямокутну і квітчасту обводку підтримують річкові божества.
Склад мого мислення будив у батька зневагу, настільки злагоджену ніжністю, що загалом його ставлення до мене можна було назвати сліпою поблажливістю. Тому він без вагання послав мене по маленьку поемку в прозі, яку я написав колись у Комбре, повернувшись із прогулянки. Я складав її в екстазі і думав, що мій екстаз неодмінно захопить і читача. Але маркіза де Норпуа поема, мабуть, не захопила, бо він повернув її мовчки.
Мати, сповнена, як завжди, побожности щодо батькових справ, тихо вступила лиш на те, щоб спитати, чи можна подавати їсти. Учасницею розмови вона бути не могла і боялася перебити її. І справді, щохвилі батько нагадував маркізові про важливий захід, який вони вирішили провести на черговому засіданні комісії, і нагадував він тим особливим тоном, яким говорять між собою при сторонніх — схожі у цьому на двох школярів — двоє колег: цих колег зв'язують на службі спільні спогади, недоступні іншим, і тому вони перепрошують тих, хто чує їхню розмову.
Але цілковита автономія лицьових м'язів, на яку здобувся маркіз де Норпуа, дозволяла йому слухати, вдаючи, ніби він не чує. Зрештою батько збентежився. «Я хотів би запевнити собі думку комісії…» — після довгих преамбул похвалився він маркізові де Норпуа. Тоді з уст аристократа-віртуоза, досі завмерлого, ніби оркестрант у чеканні на свою партію, вилетів так само шпарко, хіба що кинутий різкішим тоном, немовби кінець батькової фрази, тільки вимовлений в іншому тембрі: «…яку ви, звичайно, скликаєте не гаючись, тим більше що членів її ви знаєте в лице, а зібрати їх дуже легко». Сам собою цей висновок не мав нічого незвичайного. Але нерухомість, яку досі зберігав посол, надавала йому кришталевої прозірчастости, характеру тієї майже зухвалої вихватки, з якою мовчазне фортепіяно, коли настає його черга, відповідає віолончелі в концерті Моцарта.
— Ну як, задоволений виставою? — спитав мене батько, коли ми йшли до їдальні: йому хотілося, щоб я покрасувався і щоб маркіз де Норпуа побачив мій захват. — Він оце слухав Берму — ви нашу розмову пам'ятаєте? — звертаючись до дипломата, спитав батько тоном, який натякав на щось недавнє, пов'язане з якоюсь справою, і загадкове, ніби йшлося про засідання комісії.
— Уявляю, як ви умлівали від захвату, тим паче що ви, мабуть, слухали її вперше. Ваш татусь боявся, як би ця витівка на вас не окошилася, адже ви, по-моєму, кволенький, дещо занепалий. Але я його уговкав. Нині театри вже не ті, як були ще двадцять років тому. Крісла дуже зручні, приміщення провітрюється, хоча нам ще далеко до Німеччини та Англії, — в цьому вони, як і багато в чому іншому, значно випередили нас. Пані Берми у «Федрі» я не бачив, але кажуть, вона там прегарна. І ви, звичайно, були нею захоплені?
Маркіз де Норпуа, людина в тисячу разів мудріша за мене, склав собі про гру Берми, мабуть, правильне уявлення, не те що я, і зараз він скаже мені свою оцінку; відповідаючи на його запитання, я попрохаю розтлумачити мені, в чому Бермина сила, і тоді з'ясується, що я мав рацію, мріючи побачити велику акторку. Я маю у своєму розпорядженні лише хвилину, треба нею скористатися і спитати мого співрозмовника про найголовніше. Але в чому полягає це головне? Всю свою увагу я зосередив на моїх невиразних враженнях і, вже зовсім не думаючи красуватися перед маркізом де Норпуа, а ждучи від нього відкриття бажаної мені правди, не пробуючи заступити брак слів завченими виразами, я знітився і, зрештою, щоб вивідати в посла, чим бере Берма, признався, що я розчарований.
— Як ти можеш твердити, — вигукнув батько, наляканий тим, як би моя товстошкурість не вразила прикро маркіза де Норпуа, — як ти можеш твердити, що не мав утіхи? А бабуся розповідала, що ти ловив кожне слово Бермине, що ти витріщався на неї, що в усьому театрі тільки ти був такий глядач?
— Воно-то так, я слухав її дуже уважно, щоб збагнути, що ж у ній такого незвичайного. Певна річ, вона дуже гарна…
— Якщо вона дуже гарна, то чого ж тобі треба ще?
— Один з головних секретів успіху Берми, — озвався маркіз де Норпуа, звертаючись до матері, щоб залучити її до розмови і щоб сумлінно сповнити обов'язок ґречности щодо господині дому, — це її досконалий смак у доборі репертуару, — ось що завжди приносить їй правдивий міцний успіх. Вона рідко грає в поганеньких п'єсах. Скажімо, зараз вона взялася за ролю Федри. Зрештою цей смак видно у всьому — в туалетах, у грі. Вона часто Гастролювала в Англії й Америці, і хоча виступала там із блиском, а проте вульгарність (не кажу Джона Булля, було б несправедливо звинувачувати у вульгарності Англію, принаймні Англію вікторіанську, — мається на увазі вульгарність дядька Сема) до неї не прилипла. Ніякого форсування, ніяких награшів. А її чудовий голос, він ніколи її не підводить, і послуговується вона ним, так би мовити, як оперова співачка!
Мій інтерес до гри Берми потому, як спектакль завершився, дедалі зростав, бо дійсність уже не сковувала його і не обмежувала; але я намагався зрозуміти, чим викликаний цей інтерес; ба більше, поки Берма виступала на сцені, він однаково жадібно вбирав у себе все, що її гра, неподільна, як саме життя, давала моїм очам, моїм вухам; мій інтерес нічого не дрібнив і не вирізняв; тому він був би радий-радісінький, якби йому відкрилася якась розумна основа у хвалі акторчиній простоті й доброму смаку; він усотував у себе цю хвалу, видавав її за свою, як веселий пияк видає за свої вчинки сусіда, які чимось його розчулюють. «Авжеж, — казав я собі, — гарний голос, жодного надриву, прості строї, і як розумно обрати було саме «Федру»! Ні, я не розчарований!»
Подано холодну воловину з морквою, укладену нашим кухняним Мікеланджело на величезних скалках драглів, схожих на прозорі брили собачої соли.
— Шеф-кухар у вас, пані, першорядний! — проголосив маркіз де Норпуа. — Це річ неабияка. За кордоном я мусив жити на широку ногу і тому знаю, як важко знайти віртуоза пательні. Ми сьогодні просто бенкетуємо.
І справді Франсуаза, охоплена амбітним поривом догодити вельможному гостеві обідом, готування якого вимагало мобілізації всіх її талантів, куховарила цього разу так, як уже перестала куховарити для нас, і знов досягла своїх комбрейських висот.
— Ось чим вас не почастують у ресторані, я маю на думці найкращі ресторани: тушкована воловина з драглями, що не відгонять клеєм, м'ясо просякле запахом моркви, — це чудово! Будьте ласкаві, — сказав гість, жестом показуючи, що хоче ще драглів. — Цікаво було б побачити вміння вашого Вателя на страві зовсім одмінній, скажімо, як би він упорався з беф-строгановим?
Щоб обід смакував ще більше, маркіз де Норпуа і сам почастував нас історійками, якими щедро пригощав колег, і цитував то якийсь кумедний вислів, почутий від державного мужа, охотника до закрутистих фраз і химерних образів, то якусь приказку дипломата, сповнену аттіцизму. Але, сказати по щирості, мірило, застосовуване маркізом де Норпуа до цих двох способів висловлюватися, зовсім розминалося з тим, якого я вживав у своїх судженнях про письменство. Маса відтінків не доходила до мене; я не вловлював, чим же різняться вирази, які посол наводив, пирскаючи сміхом, від тих, які він трактував поважно. Він належав до тих людей, які про мої улюблені твори відгукнулися б так: «Виходить, ви їх розумієте? А от я, визнаю це, не розумію, я нетяма», — тут я й собі міг би відплатити тією самою монетою: я не відрізняв дотепу та красномовносте, що їх він знаходив у якійсь репліці або промові, від глупоти та пишномовства. А відсутність слушних доказів, чому ось це погано, а ось це добре, виставляла для мене таку літературу таємничою, недосяжною. Зате я з'ясував собі ось що: в політиці оперування загальниками не хиба, а чеснота. Коли маркіз де Норпуа послуговувався зворотами, взятими з передовиць, і виголошував їх із притиском, чути було, що вони набувають чинности лише тому, що він їх уживає, і що їхня чинність вимагає тлумачення.
Мати дуже покладалася на салату з ананасів і трюфелів. Проте посол, глипнувши на цю страву бистрим оком спостерігача, скуштував її, не скидаючи відлоги дипломатичної потайливости і не поділившись із нами своєю думкою. Мати припрохувала його взяти ще, і маркіз де Норпуа взяв, але замість сподіваного комплімента бовкнув:
— Слухаюся, пані, та лиш тому, що вами спущено «указ».
— Ми читали в «листках», що ви мали довгу розмову з царем Теодосієм, — озвався до нього батько.
— Атож, цар дуже пам'яткий на лиця і, побачивши мене в партері, ласкаво згадав, що я мав честь кілька днів бачитися з ним при баварському дворі, коли він ще не думав посісти східний трон. (Вам відомо, що на це царство закликав його європейський конгрес, а він, перш ніж погодитися, дуже вагався, мовляв, царство не вельми підходить його родові, найшляхетнішому геральдикою в усій Європі). Ад'ютант підійшов до мене від імені його величности, і я поквапився засвідчити йому свою пошану: його бажання для мене рівнозначне наказу.
— Ви задоволені наслідками перебування царя?