— Ще б пак! Були тільки невеличкі побоювання, як такий молодий монарх виборсається з клопоту, та ще за лихих обставин. Сам я нітрохи не сумнівався в політичній мудрості володаря. Але визнаю, що він перевершив усі мої сподівання. За даними з надійних джерел виходить, що тост, який він виголосив у Єлисеях, від першого й до останнього слова був складений ним самим і заслужено збудив великий інтерес. То був направду майстерний удар, зухвалий, треба сказати, але в цьому разі зухвалість цілком виправдана. Дипломатичні традиції мають свої переваги, але нині через них і його, і наша держави жили в затхлості, просто дихати було нічим. Отож один зі способів освіжити повітря, спосіб, загалом, неприйнятний, але цареві Теодосію цілком доступний, це побити шибки. І цар побив шибки так невимушено, що всі роти пороззявляли, і з такою влучністю виразів, яка одразу виявляє расу освічених самодержців, а він належить до неї по матері. Звичайно, коли він говорив про «покревенство», що єднало його край із Францією, то цей вираз, не частий на язиці урядовців, був напрочуд вдалий. Як бачите, красне письменство не зайве навіть у дипломатії, навіть на престолі, — додав маркіз де Норпуа, звертаючись до мене. — Істина ця, безперечно, була відома всім, стосунки між двома державами стали чудовими. Але треба було про це заявити привселюдно. Цього слова ждали, і його вибрано було напрочуд вдало, ви бачили, який пішов від нього розголос. Я підтримую його обома руками.
— Ваш приятель, пан де Воґубер, цілі роки працював на зближення обох країн, тепер він радіє.
— Тим паче, що його величність, як завжди, не втаємничував його. Зрештою, він не втаємничив нікого, навіть міністра закордонних справ, міністрові, як я знаю, це не припало до шмиги. Комусь, хто його запитав про це, міністр відповів відверто і так голосно, щоб його почули всі: «Мене не спитали і не попередили», показуючи недвозначно, що всяку відповідальність він із себе знімає. Треба признатися, що цей інцидент наробив багато галасу, і я не ручусь, — додав посол з лукавим усміхом, — що деяких моїх службових колег, звиклих пливти за течією, він не збентежив. Що ж до Воґубера, то вам відомо, що його ганили на всі заставки за його політику зближення з Францією, і він важко це переживав, це натура вражлива, щиросерда. Я можу це засвідчити краще, ніж будь-хто, хоча він молодший за мене, значно молодший, я добре його знаю, ми з ним давні приятелі. Зрештою, хто його не знає? Якась кришталева душа. І це його єдина вада: щоб серце дипломата було таке прозоре, це вже парадокс. А проте подейкують, що його посилають до Рима, це підвищення чином, але розгризати доведеться міцний горішок. Хай це лишиться між нами, по-моєму, хоча Воґубер людина неамбітна, а проте він був би дуже радий і зовсім не вимагав би, щоб його минула цяя чаша. Там йому, очевидно, буде незле; його висувають у Консульту, і з його артистичною натурою, я гадаю, він виглядатиме ефектно в рамцях палацу Фарнезе й Галереї Карраччі. Принаймні навряд щоб його хтось зненавидів; проте круг царя Теодосія тісниться ціла камарилья, віддана в лен Вільґельмштрасе, бувши її слухняним знаряддям, вона щосили намагається взути Воґубера. Воґубер зіткнувся не лише з кулуарними інтригами, його заходилися паплюжити наймані скоробрехи, а потім вони, як усі продажні пера, перші запросили «аман», але довго, без усякого сорому, вішали на нашого представника усіх собак — словом, діяли як негідники. Понад місяць Воґуберові воріженьки танцювали довкола нього танець скальпа (останнє слово маркіз де Норпуа сказав із притиском). Але стриженого Пан Біг стриже; Воґубер розбив ці обвинувачення дощенту, — випалив посол так твердо і глипнув так люто, що ми мало не подавилися. — Як мовить гарне арабське прислів'я: «Собаки брешуть, караван іде». — Згадавши це прислів'я, маркіз де Норпуа перебіг по нас очима, щоб помилуватися справленим враженням. Враження було сильне, прислів'я ми знали. Цього року воно замінило значним людям інше: «Хто сіє вітер, пожне бурю», яке вимагало перепочинку, не бувши таким невтомним і живучим, як «Працювати на арапа». Бо уявлення великих діячів про вишуканість були мінливі, зазвичай вони змінювалися років через три. Зрештою статті маркіза де Норпуа в «Ревю» не потребували оздоб, на які він був такий щедрий, — на статтях і без цитат лежала печать солідности і доброї поінформованосте. Це було передавання куті меду, стало б і тих фраз, що їх маркіз ніколи не забував принагідно ввернути, як-от: «Сент-Джеймський кабінет чи не перший учув біду», або: «На Співочому мості вкрай стурбовано стежили недремним оком за егоїстичною, але спритною політикою двоголової монархії», або «Монтечіторіо вдарив на ґвалт», або, нарешті: «Ця подвійна гра вічно на озброєнні Бельплацу». По цих висловах навіть необізнаний читач одразу впізнавав і оцінював щирого дипломата. Але ще більше його підносило в очах читача і змушувало вірити в освіченість автора якраз уміле цитування, що було тоді в неабиякій шані: «Відрегулюйте мені політику, а я вам відрегулюю фінанси», як любив висловлюватися барон Луї. (У ту пору ще не вивезли зі Сходу: «Гору візьме той, хто витримає на чверть години довше, ніж його супротивник», — як кажуть японці.) Завдяки славі великого ерудита, та ще й правдивого генія інтриги, прикритого машкарою байдужости, маркіз де Норпуа пройшов до Академії моральних наук. А дехто навіть вирішив, що його місце у Французькій академії, коли, доводячи, що ми зуміємо через зміцнення спілки з Росією порозумітися з Англією, він розгонисто написав: «Хай цей вислів знають на Ке д'Орсе, хай його негайно внесуть як поправку до всіх підручників з географії, хай безжально провалять кожного, хто кандидує на бакалавра, якщо він його, цей вислів, не повторить: «Усі шляхи ведуть до Рима, але хто їде з Парижа до Лондона, тому не об'їхати Петербурга»». «Словом, — вів далі маркіз де Норпуа, звертаючись до батька, — успіх Воґубер здобув запаморочливий, несподіваний для нього самого. Все, чого він сподівався, це чемного тоста, та й край (після хмар над головою в останні роки, і це вже було б добре). Багато хто з присутніх запевняв мене, що, читаючи тост, годі уявити, яке враження він справив, його треба було чути: неабиякий оратор, цар так блискуче побудував і виголосив свій тост, із таким гожим натиском підкреслював усі його тонкощі! При цьому я чув цікаву подробицю, ще одне свідчення того, скільки у царя Теодосія юнацької гожости і як вона прихиляє до нього душі. Мені переказували, що саме при слові «покревенство», власне кажучи, окрасі промови і на довгий час теми (ось ви самі побачите) дипломатичних коментарів, його величність, передбачаючи радість нашого посла, який сприйме це слово як заслужений вінець своїх зусиль, можна сказати, своїх марень, словом, як маршальську булаву, обернувся до Вогубера і, вліпивши в нього виразистий еттинґенівський погляд, чітко вирізнив цей такий влучний термін «покревенство», це одкровення, і вимовив його тоном, який показував усім, що цар ужив його цілком свідомо і з цілковитою відповідальністю. Оскільки мені відомо, Воґуберові стримати хвилювання було нелегко, і я, сказати по щирості, його розумію. Особа, гідна всілякої довіри, шепнула мені по секрету, що по обіді, в тісному колі, цар зволив підійти до Вогубера і стиха запитав: «Ви задоволені своїм учнем, любий маркізе?»»
— Певна річ, — завершив маркіз де Норпуа, — цей тост зробив для зміцнення спілки між двома краями, для «покревенства», за дотепним висловом Теодосія Другого, більше, ніж двадцятирічні перемовини. Це всього лиш, якщо хочете, слово, але ви бачите, як воно прижилося, як його підхопила вся європейська преса, яке зацікавлення воно збудило, як воно наповнилося новим змістом. Зрештою, воно цілком у стилі цього царя. Звісно, я не ручуся, що цар щодня знаходить діаманти такої чистої води. Але в кожній написаній промові, в кожному імпровізованому виступі завдяки знайденому ним влучному слівцю видно ознаку, — я мало не сказав — підпис, — його особи. Мене важко запідозрити в упередженості, хоча я й ворог усяких таких новацій. У дев'ятнадцяти випадках із двадцяти подібні викрутаси небезпечні.
— Авжеж, мені здалося, ніби недавня телеграма німецького цісаря була вам не до вподоби, — озвався мій батько.
Маркіз де Норпуа звів очі до неба, ніби кажучи: «А, ця!»
— По-перше, — промовив він, — це вияв невдячносте. Це більше ніж злочин, — це хиба, це, я сказав би, Еверест глупоти! Зрештою, якщо його не держати за поли, той, хто прогнав Бісмарка, цілком здатний зректися й бісмарківської політики, а це — стрибок у незнане.
— Муж мовив мені, пане посол, що цього чи наступного літа ви заберете його до Іспанії, і я за нього рада.
— Атож, цей спокусливий план неабияк мене надить. Залюбки з вами пустився б у цю мандрівку, любі друзі. А чи ви, ласкава пані, вже думали, як проводитимете вакації?
— Можливо, махнемо з сином до Бальбека — точно ще не знаю.
— О, Бальбек! Бальбек — миле містечко, я там був кілька років тому. Тепер там зводять ловкенькі вілли. Я певен, місце вам сподобається. А скажіть-но, чому ви обрали саме Бальбек?
— Синові кортить оглянути тамтешні церкви, надто церкву бальбецьку. Я боялася, як би здоров'я його не надвередили стомлива подорож і особливо життя в цьому містечку. Але я довідалася, що в Бальбеку збудовано гарний готель, і він житиме чисто й вигідно, як вимагає приписаний йому режим.
— О, треба буде про цей готель сказати одній особі, та даремно ґав не ловитиме.
— Бальбецька церква прегарна, еге ж? — спитав я, перемагаючи в собі смуток, породжений новиною, що Бальбек привабливий своїми ловкенькими віллами.
— Так, церква незлецька, але куди їй там проти таких обшліхтованих клейнодів, як Реймський, як Шартрський собори, або найчарівнішої, як на мене, паризької Сент-Шапелі.
— Але ж церква у Бальбеку частково романська?
— Справді, стилю вона романського, а романський стиль украй холодний — нічим не заповідає елеґантности й фантазії готичних будівничих, у чиїх руках камінь стає мереживом. У бальбецькій церкві варто побувати, якщо вже ви туди завітаєте, вона дуже цікава. Знічев'я, дощового дня зайдіть туди, огляньте надгробок Турвіля.
— Ви вчора були на бенкеті в міністерстві закордонних справ? — спитав гостя батько. — Я туди піти не міг.
— Ні, не був, — відповів маркіз де Норпуа з усмішечкою. — Мушу признатися, я знехтував його для вечора зовсім іншого роду. Я обідав у жінки, про яку ви, може, чули, у гарненької пані Сванн.
Мати так і скинулась, але опанувала себе; наділена загостреною вражливістю, вона загодя потерпала за батька, бо той бував мудрий по шкоді. Завдані йому прикрощі відбивалися спершу на ній — так кепські новини для Франції раніше стають відомі за кордоном. Але їй було цікаво, яких людей приймають у себе Сванни, і вона спитала у маркіза, хто йому там зустрівся.
— Бачте… мені здається, цей дім одвідують переважно… чоловіки. Там були одружені чоловіки, але їхні дружини того вечора нездужали і не прийшли, — відповів посол з нібито добродушним лукавством і дивився на нас, святий та божий, причому під личиною невинности видно було, що він єхидствував.
— Ради справедливости слід сказати, — додав гість, — що там бувають і жінки, але… належні радше… так би мовити… до республіканського світу, ніж до кола Сванна. (Посол вимовляв: «Суанна».) Хто зна? Колись, може, це буде політичний чи літературний салон. Зрештою своїм становищем вони вдоволені. Як на мене, Сванн навіть хизується цим. Він узявся перелічувати тих, до кого вони з дружиною запрошені наступного тижня, хоча пишатися знайомством із такими людьми нема ніяких підстав; і робив він це нестримано, вульгарно, нетактовно, я був просто вражений, знаючи його як людину дуже тонку. І все знай товк: «Ми не маємо жодного вільного вечора», — ніби це для нього гонорово і ніби він якийсь там влазень, а його ж влазнем ніяк не назвеш! Сванн мав багато приятелів, ба навіть приятельок, і не бажаючи тут надто про це розводитися, лізти в чужу душу, я дозволю собі все ж зауважити, що коли й не всі вони і навіть не більшість із них, то принаймні одна гранд-дама, може, не пручалася б і зійшлася з пані Сванн, а вже тоді слідком за нею потюпала б не одна вівця з Панурґової отари. Але, по-моєму, Сванн не зробив жодної спроби в цьому напрямку. А потім ще цей пудинг Нессельроде! Після такого Лукуллового бенкету мені вже не зарадить і курс лікування в Карлс-баді. Мабуть, Сванн відчув, що йому довелося б долати забагато перешкод. Його шлюб, безперечно, зустрінуто в багнети. Подейкували, що Сванн узяв багачку, але це несусвітня брехня. Коротко кажучи, все це зробило своє чорне діло. А потім Сванн має дуже багату і високопоставлену тітку, а в її чоловіченька стільки тих грошей, хоч лопатою горни. Так ось, ця тітка не тільки закрила двері для пані Сванн, а ще й повела справжнісіньку кампанію, щоб її друзі та знайомі пішли за її прикладом. Я цим не хочу сказати, що всі добропорядні парижани цураються пані Сванн… Ні! Сто разів ні! Та й чоловік її не дасть собі в кашу наплювати. Ось тільки в голові не вкладається, з якого дива Сванн, мавши стільки знайомих серед вершків суспільства, низько стелеться перед таким перістим, м'яко кажучи, людом. Мені, хто знає Сванна віддавна, чудно й кумедно бачити, як людина добре вихована, що має вступ до найкращих домів, палко дякує діловодові міністерства пошт за те, що той прийшов до них, і питає, чи вільно пані Сванн одвідати його дружину! Мені здається, ніби Сванн почуває себе там чужим: це аж ніяк не його світ. А все ж мені не віриться, щоб Сванн був нещасливий. Щоправда, перед тим як вони побралися, вона поводилась негідно, була шантажисткою; як тільки Сванн у чомусь їй відмовляв, ховала кудись від нього його доньку, не допускаючи її до батька. Горопашний Сванн, людина така сама рафінована, як і простодушна, щоразу казав собі, що пропажа доньки — річ випадкова, і не хотів дивитися правді в очі. До того ж вона робила йому сцену за сценою, і всі гадали, що коли вона діпнеться свого й одружиться з ним, то вже зовсім пуститься берега, і їхнє спільне життя стане пеклом. І от маєш! вийшло все навпаки! Люди сміються з того, як Сванн мовить про свою жіночку, гострять на ньому свої язики. Звісно, ніхто не вимагав, щоби Сванн, либонь, свідомий того, що він… (знаєте мольєрівське слівце?) заявляв про це urbi et orbi; але коли він переконував, що його половина — вірна подруга, всі вважали, що це вже занадто. А насправді, уявіть собі, це не так-то вже й далеко від правди. Так, вона була вірна, хоча вірна по-своєму, і не всі чоловіки таке вітали б, але, між нами кажучи, навряд щоб Сванн, який знав її віддавна і якому квітки не пришиєш, не відав, чим вона дихає; вона йому віддана, — це річ безперечна. Звісно, вона шалапутка, але ж Сванн, як пащекують, з-під живого підошву випоре, тож можете собі уявити, як їх обох обмовляють. Але з почуття вдячности Сваннові за те, що він для неї зробив, і всупереч побоюванням усіх вона стала, мабуть, сумирна, як ангелиця.