— Я гуляю з панночкою Сванн на Єлисейських Полях. Дуже миле дівча.
— Он як! Он як! Вона теж мені здалася дуже милим дівчам. Але я все-таки дозволю собі сказати, що їй завжди буде далеко до матері, даруйте, якщо я вразив ваше палке почуття.
— Врода панночки Сванн мені до вподоби більше, хоча її матір теж дуже гарна: до Булонського лісу я ходжу тільки, щоб її бачити.
— То я їм скажу, їм обом це буде приємно. Промовляючи ці слова, маркіз де Норпуа, як і всі, кому я казав, що Сванн розумна людина, що його родичі шановані біржові маклери, що в нього чудовий дім, усе ще думав, ніби я й про когось іншого охоче говоритиму як про розумну людину, хвалитиму його родичів як шанованих біржових маклерів, його дім як чудовий дім; то була мить, коли людина при доброму розумі, розмовляючи з божевільним, ще не встигла завважити, що перед нею божевільний. Милуватися гожими жінками небезкорисливо в очах маркіза де Норпуа було чимось цілком природним; коли хтось висловлював захоплення однією з них, він вважав за потрібне вдавати, ніби підозрює щось нечисте, небайдуже, жартувати з цього приводу і пропонувати йому свою підмогу. Але пообіцявши нагадати про мене Жільберті та її матері (що дозволило б мені, на кшталт якогось олімпійського божества, стати вільним, як вітрець, або перекинутися старцем, чиєї подоби прибирає Мінерва, і влізти невидимцем до вітальні пані Сванн, притягти її увагу, заполонити її думки, домогтися у неї вдячности за моє схиляння перед нею, набитись у друзі значної особи, стати вхожим у їхній дім, своєю людиною), ця значна особа, готова скористатися зі свого авторитету в очах пані Сванн, щоб замовити за мене слівце, нараз викликала в мені приплив такої ніжносте, що я замалим не поцілував м'які, білі й ніби бабкуваті від води руки маркіза де Норпуа. Я вже потягнувся до них губами, але, як мені здавалося, мій порив лишився непоміченим. Нам і справді важко визначити, що саме з наших слів і вчинків помічають люди; побоюючись роздмухати власну значущість і розширюючи до велетенських розмірів терен, що його мають охоплювати спогади про інших людей, пов'язані з усім їхнім життям, ми уявляємо, ніби все другорядне в наших речах і порухах ледве пробивається у свідомість тих, із ким ми розмовляємо, а тим паче не зостається в їхній пам'яті. До речі, так помиляються злочинці, коли перебріхують заднім числом свої показання, гадаючи, ніби їхніх суперечливих версій ніхто не звірятиме. І цілком імовірно, що навіть у розрізі тисячорічної історії людського роду погляд журналіста, за яким усе приречене на забуття, не такий справедливий, як протилежний погляд, за яким усе на світі неперехідне. У тому самому часописі, де мораліст із передовиці вигукує з приводу якоїсь події, якогось шедевра або там більше концерту співачки, «каліфа на час»: «Хто згадає про це через десять років?», чи не натрапляємо ми на третій сторінці у звіті про засідання Академії написів на щось само з себе не таке важливе, на вцілілий повністю з доби фараонів пересічний віршик? Звісно, у межах короткого віку окремої особи, може, це й не зовсім так. А проте через кілька років, ув одному домі, де гостював маркіз де Норпуа і де я вважав його за найпевнішу підпору, бо він був батьків приятель, поблажлива до всіх людина, та ще й наділена в силу свого походження та службового становища делікатністю, мені розповіли, коли посол уже пішов, що він згадав, як я одного вечора «мало не цмокнув його в руку», і тут я спік рака: як же це так, маркіз де Норпуа говорив про мене зовсім інакше, ніж можна було думати, а потім, така чіпкість його пам'яти! Ця «язикатість» несподівано розкрила мені справжнє співвідношення між неуважністю і зосередженістю, дала уявлення про пам'ятливість і забудькуватість, із яких складається людська свідомість; і я був вражений не менше, ніж того дня, коли вперше прочитав у книжці Масперо, що точно відомий список мисливих, яких Ашурбаніпал запрошував на лови за десять віків перед Христом.
— Ох, якщо пан виконає свою обіцянку, — гукнув я потому, як маркіз де Норпуа пообіцяв переказати Жільберті та її матері, що я ними захоплений, — якщо ви поговорите про мене з пані Сванн, усього мого життя не вистачить, щоб віддячитися вам, і все моє життя належатиме вам! Але звертаю вашу увагу, що я з пані Сванн не знайомий, мене їй ще не відрекомендували.
Останні слова я додав для годиться і щоб не здаватися тим, хто хвалиться вигаданим знайомством. Але мовивши їх, відчув, що вони зайві: тільки-но я почав послові дякувати, дякувати з надто великим палом, здатним людину остудити, як побачив, що по його обличчю промайнув вираз якогось вагання та нехоті, і помітив його потуплений, звужений, зизий погляд (достоту як на перспективному кресленні якогось геометричного тіла відбіжна лінія однієї зі сторін), звернений на незримого внутрішнього співрозмовника, як буває, коли не хочуть, щоб слова, адресовані до нього, почув інший співрозмовник, з яким допіру йшла розмова, у цьому разі — я. До мене одразу дійшло: слова, що, як я сподівався, мали зворушити маркіза і надихнути його на те, щоб без особливих зусиль ощасливити мене, могли єдино змусити маркіза де Норпуа (немов слова зловмисно вигадані найлютішими моїми ворогами) відмовитися від посередництва. І справді, вислухавши мене і діючи ніби той незнайомець, з яким ми щойно, на обопільну втіху, начебто зійшлися в думці про вуличних перехожих, звичайнісіньких, як на нас обох, паскудників, і який зненацька показує, що між нами пролягає безодня, лапаючи свою кишеню й недбало кидаючи: «Шкода, що не при мені револьвер, а то я перебив би їх усіх до ноги», маркіз де Норпуа, свідомий того, що нема нічого банальнішого і простішого, як бути відрекомендованим пані Сванн і введеним до неї, а також пересвідчений, що для мене це, навпаки, дуже важливо і, з усього видно, дуже важко, подумав, що висловлене мною бажання, на позір, природне, приховує задню думку, якусь підозрілу мету, якийсь давній мій прогріх, через який ніхто, боячись гніву пані Сванн, не береться мені допомогти. І тут я зрозумів, що маркіз де Норпуа ніколи не справдить своєї обіцянки і, хоч би бачився з пані Сванн щодня впродовж цілих років, ні разу не заговорить із нею про мене.
А втім, через кілька днів він вивідав у неї про те, що я просив, і через мого батька переказав мені здобуті відомості. Але він не вважав за потрібне сказати пані Сванн, для кого він ці відомості просив. Вона так і не довідалася, що я знайомий з маркізом де Норпуа і як я рвався потрапити до неї, але це, мабуть, було менше лихо, ніж я гадав. Бо друга з цих новин навряд чи надто посилила б дієвість першої, дієвість, зрештою, сумнівну. Річ у тім, що в Одетти уявлення про своє життя і свій дім не будили жодного таємного хвилювання, і той чи інший її знайомий, її гість не видавався їй казковою істотою, якою ввижався мені, мені, хто цілком міг би кинути у Сваннове вікно камінь, якби на ньому написати, що я знайомий з маркізом де Норпуа; я був певен, що таке послання, хоча й переслане так брутально, радше піднесло б мене в очах господині дому, аніж обурило її. Але навіть якби я знав, що місія, провалена маркізом де Норпуа, не дасть нічого, ба більше — зашкодить мені у Сваннових очах, мені забракло б духу — якби посол і виявив добру волю — відрадити його і зректися втіхи (хай і здатної викликати сумні наслідки) відчути, що бодай на хвильку моє ім'я і я сам власною особою вдерлися в Жільбертину незнану оселю і в невідоме її життя.
Коли маркіз де Норпуа пішов, батько почав переглядати вечірню газету, а мої думки знову вернулися до Берми. Насолода, яку дала мені її гра, потребувала якогось доповнення, тим паче, що вона не вельми справдила мої надії; ось чому я миттю вбирав у себе все, що могло її підситити, — скажімо, ті заслуги Берми, які за нею визнав маркіз де Норпуа і які моя душа поглинула як стій (так поглинає воду випалена спекою лучка). Аж це батько показав мені допис із позначеними словами: «Вистава «Федра» перед захопленою публікою, де зібралося чимало видатних митців і критиків, стала для виконавиці ролі Федри пані Берми чи не найбільшим тріумфом, який будь-коли випадав у її карколомній акторській кар'єрі. Ми ще повернемося, щоб розібрати повніше, до цього виступу, цієї справжньої театральної події; на разі ж ствердьмо одне: найавторитетніші судді дружно заявили, що пані Берма тлумачила зовсім по-новому ролю Федри, цей найчудовніший і найглибший витвір расінівської драматургії, і що її гра — взірець найчистішого і найвищого мистецтва, яким може похвалитися наша доба». Як тільки до моєї свідомости дійшов новий для мене вираз: «взірець найчистішого і найвищого мистецтва», він доточив до неповної втіхи, якої я зазнав у театрі, ту дещицю, якої бракувало, і це поєднання було таке збудливе, що я гукнув: «Яка велика акторка!» Звичайно, хтось може сказати, що я не був цілком щирий. Але подумаймо про те, як письменники, невдоволені написаним, читають похвалу Шатобріановому генію або згадують якогось великого митця (от би з ким їм дорівнятися) і починають мугикати, скажімо, бетховенівську фразу і зіставляти відчутний у ній смуток із тим, який вони хочуть передати у своїх писаннях: перейнявшись духом генія, вони переносять той дух, повертаючись думкою до своєї роботи, у власні твори, і тепер ці твори виглядають якось інакше, і письменники, повіривши в себе, гукають: «Зрештою годиться!», не здогадуючись, що такої втішної оцінки не було б, якби не спогади про чудородні Шатобріанові сторінки, які вони видають за свої, але ж вони не їхні; згадаймо, як багато чоловіків переконані, що коханки їм вірні, хоча й добре знають, що ті невірниці; згадаймо, як невтішні чоловіки, втративши коханих дружин, як художники у чеканні на те, що слава ще окриє їх, гріють надію на незбагненне життя в потойбіччі, або як дехто, навпаки, згадуючи про вчинені гріхи, які треба спокутувати по смерті, уповає на спасенне небуття; подумаймо, як туристи, захоплені цілісною картиною подорожі, забувають, як вони кожен Божий день нудилися; ну, а тепер, признайтеся: чи є в нашому житті, в нашій свідомості бодай одна з найвеселіших думок, яка спершу не паразитувала б на іншій, спорідненій думці, черпаючи з неї головну її силу?
Мати була, очевидно, не дуже рада, що батько перестав думати про мою «кар'єру». По-моєму, дбаючи головно про те, щоб розмірене життя зміцнило мою нервову систему, вона була вражена не так моєю відмовою від дипломатичної служби, як моїм присвяченням літературі. «Дай спокій! — вигукнув батько. — Передусім треба любити те, що робиш. Адже він уже не дитина. Тепер він себе знайшов, і навряд, щоб його уподобання змінилися; він добре усвідомлює, в чому його щастя». Знайшов я себе чи не знайшов, але того вечора дану мені батьком волю я сприйняв із прикрістю. Коли батько виявляв доброту до мене, мені кортіло розцілувати його в рум'яні щоки над бородою, і я утримувався лише з остраху, що батькові це не сподобається. Сьогодні, — мов автор, нажаханий тим, що його фантазія, в його очах безвартісна, бо він не відокремлює її від себе, змушує видавця добирати папір і шрифт, може, занадто для неї гарні, — я питав себе, чи щось витанцьовується з мого писання і чи не марно клопочеться про мене батько. А його зауваження, що вподобання мої вже не зміняться і тому я доконче себе знайду, посіяло в моїй душі два болісні сумніви. Перший полягав у тім, що (хоча тоді я щодня відчував себе тільки на порозі ще не розквітлого життя, цвітіння якого почнеться щойно завтра вранці) буття моє вже почалося і те, що буде, мало різнитиметься від того, що було. Другий сумнів, власне, перший, хіба що тільки трошки підправлений, полягав у тім, що я не існую поза Часом, що я підлягаю його законам достоту, як герої романів, які саме через це наганяли на мене тугу, коли я читав про них у Комбре, примостившись у лозовому курені. Теоретично ми знаємо, що Земля крутиться, але на практиці цього не помічаємо; грунт, по якому ми ходимо, здається нам нерухомим, і ми почуваємося безпечно. Так само і з Часом. І щоб дати відчути його біг, романісти змушують читача, шалено прискорюючи рух годинникової стрілки, перескакувати за якісь дві хвилини через десять, через двадцять, через тридцять років. На початку сторінки ми покидаємо сповненого надій коханця, а наприкінці наступної віднаходимо його, коли він, вісімдесятирічний непам'ятущий дідуган, ледве відбуває свою щоденну прохідку по двору притулку для старих і тільки щось харамаркає, як до нього озиваються. Мовлячи про мене: «Він уже не дитина, уподобання його не зміняться» тощо, батько нараз показав мене самому собі в Часі, і мене обняла страшенна туга: я відчув себе коли ще й не таким немічним, недоумкуватим рамоликом, то принаймні героєм, про якого автор геть бездушним у своїй байдужості тоном оповідає наприкінці книжки: «З рідного села він уже виїжджав дедалі рідше й рідше. Нарешті осів там назавше» і так далі.
Тим часом батько, щоб відвести від гостя наші критичні стріли, сказав мамі:
— Мушу визнати, що батечко Норпуа трохи «старомодний», як ви мовите. Коли він сказав, що «було б нетактовно» розпитувати графа Паризького, я боявся, як би ви не засміялися.
— Та ні, — відповіла мати, — навпаки, мені дуже подобається, що людина такого стану і такого віку зберегла якусь наївність, це свідчить лише про його сумлінність і вихованість.
— Авжеж! Це не заважає йому бути тонким і розумним, я знаю по комісії: там він зовсім інший! — вигукнув батько, радий тому, що мама поцінувала маркіза де Норпуа; він хотів довести їй, що посол ще кращий, ніж вона гадає, свідомий того, що симпатія любить переоцінювати подібно до того, як неприязнь — недооцінювати. — Як він висловився?.. «З короленками ніколи не знаєш…»
— Так, так, саме так. Я зауважила, це дуже слушно. Зразу видно неабиякий життєвий досвід.
— Дивовижно, що він обідав у Сваннів і що загалом там зійшлися люди пристойні, урядовці. Де ж це пані Сванн зловила все це товариство?
— Ти зауважив, скільки ущипливости було в його спостереженні: «Цей дім одвідують переважно чоловіки»?
І нараз обоє спробували заговорити голосом маркіза де Норпуа, наче пригадуючи голос Брессана чи Тірона з «Авантурниці» або з «Зятя пана Пуар'є». Але найсмаковитішим здався один вислів маркіза де Норпуа Франсуазі; відтоді збігло кілька років, а вона й досі реготала, коли їй нагадували, як посол величав її «першорядним шефкухарем», що їй одразу переказала матір, подібно до того, як військовий міністр переказує після огляду поздоровлення монарха. А я ще перед матір'ю устиг побувати в кухні. Річ у тім, що я змусив Франсуазу, цю пацифістку з різаком у руках, поклястися, що вона не дуже мучитиме труся, призначеного на заклання, але ще не знав, як його вбито; Франсуаза запевнила мене, що все сталося рівнесенько-гладесенько і дуже швидко: «Вперше такий мені трапився: хоч би писнув слівце — сказано, німина». Мало обізнаний з мовою звірят, я ляпнув, що трусі не пищать, як курчата. «Скаже таке панич, — заперечила Франсуаза, обурена моїм неуцтвом: — Кролики не пищать, як курчата! Голос у трусів гучніший!» Франсуаза прийняла компліменти маркіза де Норпуа з думною простотою, в погляді її засвітилася радість і — бодай на мить — якийсь розум: так дивиться митець, коли з ним ведуть розмову про штуку. Мати посилала її колись до відомих ресторанів, щоб вона побачила, як там готують. Того вечора її просторікування про шинки втішали мене не менше, ніж я втішавсь раніше, як дізнався, що слава акторів розминається з їхніми заслугами. «Посол присягається, — сказала кухарці матір, — що ніхто не вміє так, як ви, рихтувати холодне м'ясо й суфле». Франсуаза притакнула зі скромним виглядом на цю похвалу, як на цілком заслужену, а титул посла не справив на неї особливого враження; про маркіза де Норпуа вона відгукнулася так само доброзичливо, як відгукнулася б про всякого, хто б назвав її шеф-кухарем: «Це такий собі старий добряга, як я». їй кортіло глянути на нього, та знаючи, що мама не терпить підглядів за дверима чи за вікном, і боячись, як би вона не довідалась через іншу челядь чи придверника про її чатування (бо Франсуаза скрізь бачила «ями» і «нашепти», що відігравали в її уяві таку саму неодмінну і зловорожу ролю, як відіграють для багатьох інтриги єзуїтів і жидів), вона обмежилася позирками з кухонного віконця, «щоб не гнівити пані». Загалом він здався їй таким собі «паном Легранденом», «гоструном», як і той пан, хоча насправді вони не мали між собою жодної схожости. «Але як ви собі пояснюєте, — спитала служницю мати, — що ніхто не вміє зготувати драглі так, як ви (коли постараєтеся)?» — «Не знаю, як у мене це походить», — відповіла Франсуаза, не вельми розрізняючи дієслово «походити», принаймні в деяких відтінках, від дієслова «виходити». Зрештою вона мовила правду, вона не вміла, а може, не мала охоти відкрити таємницю хисту готування добрих драглів і кремів, — так чепурухи не вміють говорити про свої туалети, а великі мецо-сопрано про свій спів. їхні пояснення нічого не варті; так само було з рецептами нашої куховарки, «їм аби швидше з рук, — казала вона про найкращих рестораторів. — А потім — не можна все одним гамузом. М'ясо має бути як губка, тоді воно вбирає весь сік. А проте є така харчодайня, де, по-моєму, непогана кухня. Звісно, драглі у них не такі, як мої, а все ж тануть у роті, а суфле — чисто тобі вершки». — «Це де, в Анрі?» — перепитав батько, який саме підійшов до нас і який любив заклад на площі Ґайон, де в певні дні трапезував у дружньому колі. — «Та ні! — заперечила Франсуаза солоденьким, аж єхидним, голоском. — Я маю на увазі маленький ресторанчик. У цього Анрі, либонь, дуже смачно, але ж це не ресторан, а радше бар». — «У Вебера?» — «Що ви, пане, я говорю про путній ресторан. Вебер — це на Королівській вулиці, це не ресторан, це пивниця. Та вони там і подати як слід не вміють. Навіть обрусів і то не застеляють, усе ставлять на стіл, — мовляв, обійдетесь». — «У Сірро?» Франсуаза посміхнулася: «Ба з ласого харчу там, по-моєму, знайдеш хіба дам зі світу. (Під «світом» Франсуаза розуміла «напівсвіт».) Ще б пак: молоді без цього не обійтися». Виявляється, Франсуаза, хоч би яка, здавалося, простацька, була щодо славних кухмейстерів ще нещаднішою «товаришкою», ніж найзаздрісніша і найзарозуміліша акторка. Одначе Франсуаза тонко відчувала свій хист і шанувала традиції, про це свідчила її репліка: «Ні, я маю на увазі ресторан, де готують справді знаменито, по-домашньому! Отам уміють людям догодити! Віддають себе всього. Су там так і сипляться! (Ощадлива Франсуаза рахувала на су, а не на луїдори, як марнотратники-гравці.) Пані знає: це у праву руку на Великих бульварах, трошечки з тилу…» Ресторан, який Франсуаза так неупереджено, з такими наївними гордощами хвалила, був… «Кафе Англе».
На Новий рік я найперше кинувся навідувати родичів укупі з мамою: оберігаючи моє здоров'я, мама заздалегідь (з допомогою батькового плану нашого маршруту) визначила черговість візит: тут важили не так узи покревенства, як місце проживання. Та коли ми вступили до салону нашої далекої кузини, з якої ми почали, бо вона мешкала неподалік, мати вжахнулася, побачивши найкращого приятеля найобразливішого мого дядька, — той прийшов сюди з пакунком каштанів чи то в цукрі, чи то в шоколаді і, звісно, доведе дядькові до відома, що почали обхід не з нього. Дядько неодмінно образиться; наш маршрут, на його думку, був би цілком правильний лише тоді, якби ми від площі Магдалини поїхали до ботанічного саду, де мешкає він, від нього на вулицю Святого Августина, а вже звідтам у напрямку до медичного інституту.
Завершивши обхід (бабуся звільняла нас від візити до себе, бо Новий рік ми мали зустрічати в неї), я гайнув на Єлисейські Поля з листом до нашої торговки, щоб вона передала його особі, яка кілька разів на тиждень приходила туди від Сваннів по медяники. Ще того дня, коли мене так засмутила моя подруга, я постановив написати їй на Новий рік, написати, що наша давня приязнь закінчується разом зі старим роком, що я забуваю про всі урази та розчарування і що з першого січня ми з нею збудуємо нову приязнь, таку міцну, що нічому вже її не зруйнувати, і таку чудову, що Жільберта бодай із самолюбства збереже, як я сподіваюся, всю її красу і вчасно застерігатиме мене, як і я її, про найменшу небезпеку, навислу над тою приязню. По дорозі назад Франсуаза спинила мене на розі Королівської вулиці, перед рундуком, де купила самій собі подарунок, фотографії Пія IX і Распайля, ну, а я купив знімок Берми. Нескінченні вияви захвату, що їх викликала акторка, зубожили це личко, де застиг вираз, з яким вона їх приймала, незмінний, приношений, як одяг у тих, хто не має зміни, і вона нічим не могла взяти, окрім згортки над верхньою губою, залому брів і ще деяких рисочок, завжди одних і тих самих, не інакше, як слідів опіку чи нервового шоку. Саме личко аж ніяк не здавалося мені гожим, але було воно, мабуть, таке заціловане, що розпалювало мою уяву й бажання і собі його поцілувати: з розгорненого альбому воно все ще закликало кожного до цього своїм кокетливо-ніжним поглядом і вдавано наївною усмішкою. Адже у Берми багато молодиків, мабуть, справді, будили жагу, до якої вона, бувало, признавалася під ослоною Федриної подоби і яке їй так легко було вволити, бодай завдяки славі, яка її красила й молодила. Смеркало, я спинився перед тумбою з афішею — вистава мала відбутися з участю Берми першого січня. Повівав вітерець, вогкий і теплий. Цю пору я знав дуже добре, я мав враження і передчуття, що новорічний день нічим не різниться від інших днів, що це не перший день нового світу, коли я міг би почати все заново і знову зазнайомитися з Жільбертою, мов у дні Творіння, так, ніби минувшини не існувало, ніби позникали, разом з усіма ознаками, з яких можна вгадати майбутнє, і всі кривди, що їх вона мені іноді завдавала, — що це не перший день нового світу, який нічого не зберіг від старого… окрім одного: окрім мого бажання, щоб Жільберта кохала мене. І тут до мене дійшло: якщо моє серце й прагне, щоб оновлювався навколишній світ, який йому не до вподоби, то лиш тому, що воно, моє серце, не змінилося. І я сказав собі: мінятися Жільбертиному серцю теж нема рації; я відчув: нова приязнь — це все та сама приязнь, достоту як новий рік, адже він не відокремлений якимсь ровом від старого, то лиш наше бажання, безсиле наздогнати роки й перекроїти їх, свавільно дає їм різні найменування. Даремно я присвячував цей рік Жільберті, і подібно до того, як убирають у релігію сліпі закони природи, даремно силкувався запаколити новорічний день особливим розумінням, яке у мене про нього склалося; так, усе було марно; я відчував, що він не знає, що його названо новорічним днем, що він завершиться смерком, позбавленим для мене чогось нового; у лагідному вітерцеві, що обдував театральну тумбу, я знов упізнав, знову відчув те саме одвічне і всюдисуще живло, знайому вогкість, бездумну плинність давніх днів.
Я повернувся додому. Перше січня я провів так, як його проводять, на відміну від молодих, старі, не тому, що їм уже не роблять коляд, а тому, що вони вже не вірять у Новий рік. Коляду я одержав, але не ту єдину, яка могла б мене потішити, — не Жільбертину записку. Але я був ще молодий, я міг написати їй листа, освідчитись у моїх самітних любовних мареннях, маючи надію пробудити їх і в неї. Туга людей постарілих у тім, що вони навіть не думають писати такі листи, бо зрозуміли їхню марність.
Коли я ліг, вуличний галас, триваліший цього святкового вечора, ніж зазвичай, заважав мені спати. Я уявляв собі, як на когось чекають цієї ночі любовні обійми, як коханець, а то й ціла гуляща ватага, мабуть, чи не поїде до Берми після вистави, призначеної, як я бачив, на сьогодні. Я навіть не міг у цю безсонну ніч, щоб утишити викликане цією думкою хвилювання, переконати себе, що Бермі, може, й зайве думати про кохання, позаяк здавна завчені напам'ять і декламовані вірші щодень нагадують їй, що кохання розкішне, про що, зрештою, вона добре знала й сама, бо вміла віддавати його досади з такою нечуваною рвією і з такою небувалою ніжністю, що кожен, хто такі досади переживав, млів од захвату. Я запалив свічку, аби ще раз глянути на її личко. На думку, що зараз ці панове запевне пестять це личко і що я не можу перешкодити їм давати Бермі й отримувати від неї надлюдські й незнані розкоші, я відчував радше болісне, аніж солодке хвилювання, на душі у мене коти шкребли, й тугу мою ще загострював мисливський ріг — сурмлячи звичайно в четвер Великого посту й часто на інші свята, він бринить надто сумно саме тому, що озивається не «ввечері, з пущі лісової», а з якогось шиночка і позбавлений будь-якої поезії. В цю хвилину Жільбертина цидулка мені, мабуть, була непотрібна. Наші бажання не завжди стикуються між собою, і в житейському клубку подій щастя рідко коли приходить на поклик жаги.
Погідними днями я й далі ходив на Єлисейські Поля, будинки на вулиці, гожі й рожеві, купалися, — тоді була в моді виставка акварелістів, — у пливкому і легкому небі. Не криюся, тоді Ґабріелові палаци здавалися мені не такими гарними і навіть не такими старовинними, як суміжні особняки. Стильнішим і старожитнішим виглядав для мене коли не Палац промисловости, то принаймні Трокадеро. Занурена в бентежний сон, моя молодість сповивала одним і тим самим маренням ті квартали, де вона никала, і я не уявляв собі, щоб на Королівській вулиці опинилася кам'яниця XVIII століття, і здивувався б, довідавшись, що Порт-Сен-Мартен і Порт-Сен-Дені, шедеври доби Людовіка XIV, аж ніяк не сучасники найновіших споруд у цих плюгавих дільницях. Лише одного разу Ґабріелів палац надовго затримав мене; стояла ніч, його колони, позбавлені під місячним сяйвом своєї тілесности, здавалися вирізаними з картону, — якась декорація оперетки «Орфей у пеклі», і я вперше побачив їхню красу.