На Єлисейських Полях Жільберта все ще не показувалась. А я так потребував її побачити, адже я забув навіть, яке у неї личко. Ті допитливі, бентежні й вимогливі погляди, якими ми міряємо кохану істоту, напружене очікування слова, яке дасть чи відбере у нас надію на завтрашнє побачення, аж до миті, коли це слово злітає з уст, радість чи розпука, по черзі чи одночасно підказувані нашою уявою, — все це так нас заморочує, що ми не годні, стоячи віч-на-віч із тим, кого кохаємо, закарбувати в пам'яті його цільний образ. Можливо, така одночасна дія всіх наших почуттів, скерована на те, щоб пізнати лише з допомогою зору щось поза межами його досягу, робить нас також неуважними до безлічі іпостасей, до всіх принад, до всіх рухів живої особи, яка звичайно є для нас чимось нерухомим, якщо ми її не кохаємо. Натомість предмет нашої любови рухається, і будь-яка його фотографія не вдається. І справді, я вже не знав, як виглядають Жільбертині риси, за винятком тих божистих хвилин, коли вона мені їх відкривала; я пам'ятав лише її усмішку. Як я не мучився, я не міг відтворити кохане личко, зате доводилося дратівливо відмахуватись від надзвичайно чітко закарбованих у моїй пам'яті непотрібних мені яскравих облич карусельника і торговки льодяниками: так ті, що втратили кохану істоту, яку вони навіть уві сні не бачать ніколи, гніваються, що їм усе сняться люди, вже набридлі й наяву. Безсилі уявити собі того, за ким вони так журяться, вони винуватять себе, що їхня журба лицемірна. Так само і я був недалекий від думки, що скоро я не можу пригадати Жільбертиних рис, то виходить, я її забув, розлюбив.
Урешті вона знов почала приходити гуляти майже щодня, і в мене виникли нові бажання, про задоволення яких можна було просити завтра, і через це мій потяг до неї і справді набував рис чогось нового. Але одна річ знов змінила, та ще й різко, той спосіб, у який я щодня, близько другої, розв'язував питання про свою любов. Може, все пояснювалося тим, що Сванн перейняв листа, посланого його доньці, а може, Жільберта, щоб напоумити мене, просто вирішила, хай і пізно, розтлумачити мені вже задавнений стан речей? Коли я їй сказав, як мені подобаються її батько-матір, на личку її з'явилася якась непевна міна, сповнена таємничости й недомовок, — така міна бувала в неї, коли їй щось загадували, приміром, зробити закупи чи скласти візити, — нарешті вона випалила: «Знаєте, вони вас не полюбляють!» — і, слизька, мов ундина, — така вже вона була, — засміялася. Часто Жільбертин сміх, розминаючись із її словами, нібито креслив, як це робить музика, на іншому плані незриму площину. Перестати гуляти зі мною Сванни від Жільберти не вимагали, але батьки воліли за краще, гадалося їй, щоб наші ігри взагалі не починались. Вони дивилися на наші взаємини скрива, я здавався їм розбещеним, і вони боялись поганого прикладу для доньки. Я думав, що Сванн відносив мене до зіпсутої молоді, ці молодики зневажають батьків коханої дівчини, в очі їм лестять, а позаочі, при дівчині, збиткуються з них, під'юджують дівчину до непослуху батькам, а завоювавши її, не дають їм навіть із нею зустрічатися. Моє серце з такою рвією протиставило приписуванню всіх цих рис (яких і найбільший паскудник не побачить у себе сам) гарячі мої почуття до Сванна, що, якби він дізнався про них, то напевно змінив би до мене своє ставлення, розцінюючи його як судову помилку. Про все, що я відчував до нього, я зважився написати довгого листа і попрохав Жільберту передати його. Вона погодилася. На жаль, це тільки підтвердило його переконання, що я великий шахрай; він сумнівався в почуттях, які я виливав на шістнадцяти сторінках з усією щирістю, на яку був тільки здатний; мій лист до Сванна, палкий та щирий, як і ті слова, які я говорив маркізові де Норпуа, мав не більший успіх, ніж вони. Назавтра Жільберта потягла мене за лавровий гайок, на стежечку, ми посідали на стільці, і вона розповіла мені, як батько, ознайомившись із листом, — Жільберта мені його вернула, — знизав плечима і сказав: «Усе це самі слова, і гріш їм ціна, вони лише доводять мою правоту». Свідомий чистоти своїх намірів, свого душевного багатства, я був обурений, що мої слова нітрохи не вплинули на кричущу Сваннову помилку. Бо він таки помилявся, в цьому я тоді не мав ніякого сумніву. Деякі неспростовні прикмети моїх шляхетних почуттів я описав вельми докладно, і якщо Сванн не зумів зрозуміти з них мого душевного стану, якщо не прийшов мене перепросити і визнати свою помилку, виходить, він сам ніколи не спізнав тих шляхетних почуттів і навіть думки не припускав, що їх могли спізнати інші.
А може, попросту Сванн знав, що шляхетність — часто лише виворіт, підстилка наших ще не розпізнаних і не класифікованих егоїстичних почуттів. Можливо, в симпатії, яку я йому висловлював, він побачив лише вплив — і екстатичне підтвердження — мого кохання до Жільберти і що саме це кохання, — а не похідна від нього шана до нього, — неминуче керуватиме в майбутньому моїми вчинками. Я не міг поділити його міркування, бо не годен був одірвати свого кохання від самого себе, увести його у звичне коло чужих почуттів і перевірити експериментально його наслідки; я був у розпачі. Я мусив на хвилю покинути Жільберту, мене покликала Франсуаза. Треба було провести Франсуазу до павільйончика, заклечаного зеленню, схожого на занедбані старопаризькі акцизні каси, недавно перероблені на те, що англійці називають лавабо, а французи, через досі не перетравлену англоманію, ватерклозетами. Старі й вогкі мури сіней, де я лишився чекати на Франсуазу, тхнули пусткою, і ця прохолодна затхлість, розвіявши мої прикрощі від переказаних мені Жільбертою Сваннових слів, сповнила мене втіхою, не тією втіхою, що її годі вловити, утримати, опанувати, а, навпаки, втіхою міцною, підбадьорливою, розкішною, миродайною, втіхою, в якій криється істина, тривала, незбагненна і непохитна істина. Мені захотілося, як колись у своїх прогулянках на Ґермантську сторону, спробувати зглибити це чудородне враження і, завмерши, вникнути в цей давезний-предавезний дух, що схиляв мене не так насолоджуватися втіхою (відпущеною якоюсь доважкою), як спуститися до ще не відкритого дна. Аж це до мене озвалася господиня цього закладу, старша дама з наштукатуреними щоками, у рудій перуці. Франсуаза вважала, що вона «з доброго дому». її донька пошлюбила хлопця, знов-таки за Франсуазиним виразом, «з порядної родини», тобто того, кого від якогось робітника ділило провалля більше, ніж ділить, на думку Сен-Сімона, герцога від «вихідця з низоти». Безперечно, дама, перш ніж опинитись у вбиральні, сьорбнула свій ківш лиха. Але Франсуаза присягала, що стара — маркіза з коліна Сен-Ферреоль. Так от, маркіза порадила мені не стовбичити на холоді й відчинила кабінку. «Чи не бажаєте зайти? Тут зовсім чисто, з вас я не візьму нічого». Запрошуючи мене до кабінки, вона, можливо, діяла лише з тих самих причин, що й панночки у Гуаша: ті, коли ми заходили до них із якимось замовленням, частували мене цукерками (на жаль, мама забороняла мені їх брати), виставленими під скляними ковпаками на прилавку; а може, ще менш безневинно, ніж одна стара квітникарка, якій мама веліла наповнювати у нас квітами жардиньєрки і яка, пускаючи бісики, дарувала мені троянду. Так чи інак, якщо «маркіза» й любила хлопців, то, відчиняючи їм підземні двері отих кам'яних кубів, де чоловіки чапіють, наче сфінкси, вона черпала у своїй великодушності не так надію звести їх, як утіху, якої зазнаємо ми, виявляючи безкорисливу доброту до тих, кого ми любимо, бо єдиним її одвідувачем був старий сторож.
За якусь хвилю я попрощався з «маркізою», а потім покинув і Франсуазу, щоб вернутися до Жільберти. Я помітив її одразу, вона сиділа на стільці, за купою лаврин.
Вона прийшла сюди сховатися: дівчатка грали в піжмурки. Я примостився біля неї. Плаский точок насунувся їй на очі, тим-то здавалося, ніби вона дивиться сторч — цей мрійливо-ущипливий погляд я вперше завважив у неї в Комбре. Я спитав, чи не можна мені побалакати з її батьком. Жільберта відповіла, що вона йому пропонувала, але пан Сванн вважає таку розмову зайвою. «Ось, — додала вона, — заберіть вашого листа, мені треба бігти до своїх, дівчата мене ж не знайшли».
Якби тоді нагодився Сванн, ще перед тим, як я взяв назад листа, у щирість якого, як мені видавалося, не повірила б тільки людина безрозумна, він, мабуть, переконався б, що мав рацію. Підступивши до Жільберти, що, відкинувшись на спинку стільця, просила взяти у неї листа, а сама його не віддавала, я відчув до неї потяг.
— Ану, тримайте міцніше, побачимо, хто дужчий, — гукнув я.
Вона заклала листа за спину, я оповив руками її карк, піднімаючи коси, які вона носила до пліч чи то тим, що дівчата в її віці ще косаті, а чи тим, що мати хотіла якнайдовше наряджати її дитиною, щоб молодитися самій, — і ми зчепилися. Я намагався пригорнути її до себе, вона чинила опір; її щічки, розпашілі від зусилля, взялися плямами, круглими й червоними, як вишні; вона реготала так, ніби я лоскотав її; я стискав її ногами, мов деревце, на яке збирався оце здертися; вправляючись у цій гімнастиці, я аж задихався, але сапав я не тільки від м'язової напруги і не тільки від бойового завзяття, і нагло разом із краплями поту пролилося ще й моє заласся, якого я навіть не зумів затримати настільки, щоб пізнати його смак; тоді я взяв листа. А Жільберта добродушно мовила:
— Знаєте, якщо хочете, ми можемо ще трошки помоцюватися.
Можливо, вона невиразно відчувала, що я завівся гратися ще й з іншою метою, але, мабуть, не помітила, що я свого таки доп'явся. А я, боячись, як би вона цього не вловила (за мить вона, ніби засоромлена, якось скулилась, і мені спало на думку, що боявся я не даремно), згодився помоцюватися ще, аби Жільберта не здогадалася, що я ставив перед собою лише другу мету і, добившись її, мав тільки одне бажання: спокійно посидіти рядком із нею.
Повертаючись додому, я раптом пригадав собі, побачив наяву образ, відсунутий десь на задній план, отож досі непомітний, відсторонений, — образ страшенно закуреного приміщення, навіяний прохолодою заклечаного зеленню павільйончика. То був образ комбрейського покоїка мого дядька Адольфа, де справді панував такий самий дух сирости. До мене ніяк не доходило, і я на час покинув дошукуватися, чому спогад про такий незначний образ сповнював мене таким раюванням. На разі мені здавалося, що я цілком заслужив зневаги маркіза де Норпуа: досі над усіх письменників я предкладав того, кого він називав просто «флейтистом», а до правдивої екстази мене доводила не якась глибока думка, а всього лишень запах цвілі.
З якогось часу тільки-но хтось із гостей згадував у тому чи тому домі Єлисейські Поля, як матері глипали на нього явно стривожено, — так дивляться вони на медичне світило, якому більше не довіряють, оскільки за чутками надто часто він помилявся в діагнозах. Матері переконували, що цей парк шкідливий дітям, що саме там можна схопити ангіну, кір і всяку застуду. Моя матір, як і колись, посилала мене туди, і деякі її подруги, не засуджуючи її за це відверто, уболівали, одначе, над її безпечністю.
Неврастеніки, всупереч загальній думці, «прислухаються до себе» менше за інших; вони чують у собі цілу купу такого, через що, — як виявляється потім, — вони непокоїлися даремно, і зрештою перестають зважати на будь-що. їхня нервова система часто волала їм: «Рятуйте!» (ніби вона тяжко недугувала, а це було просто на снігопад або ж їх чекав переїзд), і вони призвичаїлися легковажити такими застереженнями, — так солдат у запалі бою настільки їх нехтує, що потім, помираючи, здатний прожити ще кілька днів здоровою людиною. Одного ранку, притлумивши в собі постійні свої страхи, циркуляція яких тепер так само не доходила до моєї свідомости, як і циркуляція крови, я весело влетів до їдальні, де вже сиділи при столі мої батько-матір. Сказавши собі, як завжди, що коли мені холодно, то це не означає, що треба зігрітися (бо до цього, може, призвела, скажімо, нагінка) і що коли нема апетиту, то це не означає, що їсти не треба (бо це просто на дощ), — я сів до столу, та щойно тільки з'їв шматок смачної котлети, як мене занудило і в голові запаморочилося — грізна заповідь близького занедужання, чиї симптоми заслонила і затримала крига моєї байдужосте, але тепер воно нагадувало про себе, вперто зрікаючись їжі, що ставала мені поперек горла. У мене майнула думка, що мене не пустять надвір, коли помітять, що я хворий, і це додало мені — як інстинкт самозбереження пораненому — сили припхатися до свого покою (там я побачив, що в мене температура сорок), а потім піти на Єлисейські Поля. Вбита цвяшком у моє замліле, мляве тіло весела думка жадала, вимагала солодкої втіхи від гри в перейми з Жільбертою, і через годину, ледве на ногах тримаючись, але щасливий, що я з нею, я ще знаходив у собі снагу втішатися.
Удома Франсуаза освідчила, що я «нездужаю», що я «то горю, то мерзну», а викликаний лікар заявив, що «краще б мене била і тіпала» пропасниця (така гарячка звичайно супутня запаленню легенів і була б лише «солом'яним вогнем»), ніж мати справу з її «підступнішими» і «зачаєнішими» формами. Уже віддавна я зазнавав нападів ядухи, і наш лікар (на досаду бабусі, яка вже бачила мене безнадійним запивакою) порадив мені, крім кофеїну, приписаного мені, щоб я легше дихав, пити, скоро я відчую наближення кризи, пиво, шампан або коньяк. Викликана алкоголем «ейфорія» має, на його думку, запобігати атакам хвороби. Домагаючись у бабусі дозволу випити, я не лише не таїв, а ще й, навпаки, часто майже зумисне викликав задих. А втім, відчуваючи близький напад і ніколи не знаючи, якої гостроти він набере, я потерпав на думку, що стривожу бабусю, і це мене лякало ще більше, ніж власні муки. Але водночас моє тіло, чи то воно від кволости не могло зносити біль, чи то боялося, як би незнані й неминучі муки не наразили його на надсильну й небезпечну напругу, спонукало мене неодмінно остерігати бабусю, де йому боліло, і в цих моїх скаргах було вже щось від невідворотности фізіологічного процесу. Досить мені було помітити якийсь прикрий, ще нерозбірливий симптом, як тіло моє мліло доти, доки я не повідомляв про нього бабусі. Якщо бабуся вдавала, ніби не звертає на це уваги, тіло прагнуло, щоб я діяв рішучіше. Часами я заходив надто далеко, і тоді кохане обличчя, яке вже не завжди могло, як раніше, зберігати спокій, кривила гримаса співчуття, душевної муки. Побачивши, як журиться бабуся, я чув, що серце моє крається, я кидався в її обійми, ніби мої поцілунки могли змити її журбу, ніби моя ніжність здатна була так само розважити бабусю, як моє добре здоров'я. Що ж до моїх гризот, то їх утишувала певність, що бабуся й так знає, що мені зле, тож моє тіло не боронило мені її заспокоювати. Я клявся бабусі, що зі мною все гаразд, що мені нема на що нарікати, що, далебі, мені добре. Моє тіло домагалося тільки точної мірки належного йому жалю, і хоча у правому боці в мене шпигало, воно, тіло, не ображаючись на таке моє химерування, нічого не мало проти, щоб я вдарив лихом об землю, на все начхав; моїми химерами воно не журилося.
Коли я вже видужував, напади ядухи все не відпускали мене. Одного вечора бабуся пішла, зоставивши мене в доброму стані, але повернувшись пізно, побачила, що я задихаюся. «Ой лишенько, тобі дуже погано!» — скрикнула вона зі спотвореним обличчям. Вона вибігла, я почув, як грюкнули надвірні двері, а за хвилю бабуся вернулася з коньяком; трунок вона ходила купити, бо вдома його не було. Незабаром мені полегшало. Обличчя в бабусі трохи почервоніло, міну вона мала збентежену, в очах — вираз утоми й розгубленосте.
— Відпочинь поки що, тобі краще побути зараз на самоті, — сказала вона, рушаючи до дверей.
Я ще встиг поцілувати її і відчув, що її холодні щоки мокрі, і змокріли вони, певно, зовсім не тому, що вона побувала на вологому нічному повітрі. Назавтра увечері вона до мене не завітала, мене запевнили, що вона пішла з дому. Мені це видалося неувагою до мене, але докоряти бабусі я не став.
Ядуха моя вперто не вщухала, хоча запалення легенів минуло, — виходило, що напади її спричинялися чимось іншим, і батьки викликали додому професора Коттара. У таких випадках лікареві не досить бути просто освіченим лікарем. Коли фіксується симптом, який може викликатися трьома чи навіть чотирма різними недугами, то зрештою тільки його спостережливість, його чуття визначають, на що саме хворіє — за майже цілковитої подібности симптомів можливих хвороб — пацієнт. Цей таємничий дар далеко не завжди поєднується з хистом до інших видів розумової діяльносте: тут виявляти велику вправність може людина найпересічніша, схильна любити огидну музику, огидне малярство, позбавлена допитливого розуму. У цьому разі фізичний стан хворого давалося пояснити нервовими спазмами, початком сухот, астмою, ядухою внаслідок харчового отруєння, ускладненого нирковою недостатністю, хронічним бронхітом, нарешті, різними сполученнями цих чинників. І якщо нервові спазми можна було знехтувати (це найкращий на них лік), то сухоти вимагали пильного догляду й посиленого харчування, яке було б, одначе, шкідливе за таких артритних явищ, як астма, і навіть небезпечне в разі ядухи на грунті харчового отруєння — що своєю чергою вимагало дієти, згубної для сухотника. Але у Коттара вагання були короткі, а приписи рішучі: «Великі дози проносного, кілька днів — молоко, нічого, окрім молока. Ні м'яса, ні алкогольних напоїв». Мати прожебоніла, що мені треба оклигати, що я з пошарпаними нервами, що кінські дози проносного і весь цей режим занапастять мене. У Коттарових очах, стурбованих, ніби він боявся спізнитися на потяг, я прочитав, що він питає себе: чи не піддався він своїй природженій лагідності? Він силкувався згадати, чи не забув він прибрати на себе холодну личину, — так людина шукає дзеркала, щоб перевірити, чи не забула вона пов'язати краватку. Він сумнівався, і, щоб покласти край ваганням, відповів брутально: «Я не звик двічі повторювати свої приписи. Дайте мені ручку. Так от, передусім — молоко. Згодом, коли ми впораємося з кризами й агрипнією, я дозволю супи, потім пюре, але при цьому неодмінно молодчині молочину! (Учні добре знали цей каламбур, який професор щоразу повторював у лікарні, коли саджав хворого на серце чи печінку на молошну дієту.) Потім ви поступово переведете його на звичну їжу. Та щойно тільки відновиться кашель чи задуха — знову проносне, клізми, постіль, молоко». З крижаним виразом вислухавши останні материні заперечення, Коттар мовчки подався геть, і саме тому, що він не захотів пояснити, навіщо такий режим, мої родичі вирішили, що таке лікування не для мене, що я тільки охляну, і відмовилися від режиму. Від професора свій непослух вони, звісно, постаралися приховати і про всяк випадок уникали тих домів, де могли з ним здибатися. Але стан мій погіршився, і тоді постановили непохитно дотримуватися всіх Коттарових приписів; через три дні хрипи припинились, кашель припинився, я дихав легко. Тоді до нас дійшло: Коттар, виснувавши, що в мене, як сам він потім казав, астма та ще й «скажена», зумів, проте, розібратися, що найбільше дошкуляє мені отруєння і що, усунувши застійність печінки та промивши нирки, він очистить мені бронхи й поверне правильне дихання, сон, снагу. Ми зрозуміли, що цей дурень — великий клініцист. Нарешті я встав з ліжка. Проте було заявлено, що на Єлисейські Поля мене більше не пустять. Мовляв, там нечисте повітря, але я гадав, що все це був лише привід, щоб розлучити мене з панночкою Сванн, і без кінця-краю повторював Жільбертине ім'я, — так переможені намагаються говорити рідною мовою, щоб не забути батьківщини, якої їм більше не бачити. Вряди-годи мати, гладячи мене по голівці, питала:
— То що, малі хлопчики уже не виливають матусі свого горя?
Франсуаза заходила щодня до мене на розглядини. «Ну й вигляд у панича! — гукала вона. — Ви б на себе подивилися — як із хреста знятий!» Сказати по щирості, якби я мав звичайнісіньку нежить, Франсуаза все одно прибрала б тої самої похоронної міни. Та вболівала вона не за моє здоров'я, просто їй як простолюдинці судилося бути «вболівальницею». Тоді я ще не міг добрати, що дає Франсуазі її песимізм: страждання чи втіху. На разі я дійшов ось чого: її песимізм соціальний і професійний. Одного дня, поштової години, мама поклала мені на ліжко листа. Я неуважно розірвав його, бо там не могло стояти єдиного підпису, спроможного ощасливити мене, — Жільбертиного: звичайно нас як щось і єднало, то тільки Єлисейські Поля. Проте на аркушику, оздобленому срібною печаткою з зображенням лицаря в шоломі й дугастим гаслом унизу: «Рег viam rektam», де майже весь текст листа був ніби підкреслений, позаяк усі поперечки літери «т» були проведені над нею, утворюючи пунктирну лінію під словами верхнього рядка, — я побачив унизу Жільбертин підпис. Але оскільки я знав, що в листі до мене такого підпису бути не може, то сам підпис, не підпертий вірою, не врадував мене. Все довкола на мить здалось мені примарним. Із запаморочливою швидкістю цей неймовірний підпис затіяв гру в чотириріжжя з моїм ліжком, з коминком, стіною. В очах моїх усе затанцювало, як у того, хто падає з коня, і я питав себе: чи немає іншого буття, зовсім відмінного від того, яке я знаю, суперечного з ним і все ж правдивого?.. І це буття відкрилось мені й миттю сповнило мене тими ваганнями, якими скульптори, удаючи Страшний суд, наділили воскреслих мерців, підведених до порога майбутнього життя. «Любий друже! — говорилося в листі. — Я довідалася, що ви дуже захворіли і більше не ходитимете на Єлисейські Поля. Я теж туди не ходитиму — є вже тьма-тьмуща хворих. Але мої приятелі навідують нас у понеділок та п'ятницю. Мама доручила вам переказати, що ви справите нам велику радість, коли прийдете до нас, як тільки одужаєте. Вдома ми знову поведемо ті приятельські розмови, які були в нас із вами на Єлисейських Полях. Бувайте, мій любий друже, маю надію, ваші батьки дозволять вам учащати до нас у гості. Шлю найщиріші вітання. Жільберта».
Поки я читав ці слова, моя нервова система з подиву гідною готовністю приймала благу вість, що мене спіткало велике щастя. Але моя душа, себто я сам, той, хто був зацікавлений найбільше, ще нічого не знала. Щастя бути з Жільбертою — це було те, про що я постійно думав, щось умоглядне, те, що Леонардо назвав, кажучи про малярство, «коза ментале». Списаного аркуша паперу думкою зразу не обіймеш. Але, дочитавши листа, я одразу ж почав обдумувати його; він став предметом мого марення, він теж став «коза ментале», і я любив його вже так, що відчув потребу щоп'ять хвилин перечитувати його і цілувати. Ось коли я пізнав щастя.
Життя багате на такі дива, і їх завжди можуть сподіватися ті, хто кохає. Цілком можливо, що це диво — творіння рук моєї матері; побачивши, що останнім часом я до всього збайдужів, вона попросила Жільберту написати мені, подібно до того, як на пляжі, щоб заохотити мене до пірнання, а пірнати я не спішив, бо задихався, нишком підсовувала моєму гідові-купальникові чудові мушлі і коралове віття, — хай я вірю, ніби я сам збираю їх на морському дні. А втім, у всіх життєвих випадках події, пов'язані з коханням, найкраще не намагатись навіть зрозуміти, бо те, що є в них конечного або несподіваного, мабуть, підлягає законам радше містичним, ніж раціональним. Коли якомусь чоловікові, чарівному, хай він і мультимільйонер, дасть відкоша убога й неприваблива жінка, з якою він живе, і він у розпачі закличе на поміч усемогутнє золото і вдасться до всіх земних спокус, але виявить, що всі його заходи марні і що йому не подолати упертости коханки, то хай він краще повірить у те, що це сама Доля хоче розчавити його, що це з її призводу в нього серце порветься, — але не шукає тут логіки. Ті перепони, з якими мусять боротися коханці і які їхня розпалена мукою уява даремно силкується вгадати, часом таяться в певній особливості характеру жінки, яка їх покинула, в її глупоті, в чиємусь впливові на неї, у застереженнях, які вона вислуховує від цього невідомого, у домаганнях утіх, до яких їй хочеться допастися негайно, тоді як ні її коханець, ні його багатство цих утіх їй дати не в змозі. У кожному разі, поставлений у невигідне становище коханець не дуже розбирається, що ж це за перепони, які утаюють жіночі хитрощі і які його розум, засліплений коханням, не потрапить точно з'ясувати. Вони скидаються на бубони, що їх хірург зрештою вирізає, так і не дошукавшись коріння їхнього походження. Подібно до тих бубонів, перепони не зраджують своєї таємниці, але вони тимчасові. Ось тільки вони довговічніші за кохання. А що кохання — пасія не безкорислива, то тому, хто розлюбив, уже байдуже, чому його колишня коханка, бідна і легковажна жінка, стільки років пручалася, не бажаючи залишатися його утриманкою.