Батава дiйшла до вузької перейми, зупинилась у непевностi, боячися пастки; але, завваживши, що далi шлях ширшав i що, дасть бiг, не буде жодної вiдсiчi, рушили наперед.
А Шрам за ворогами пильно зорив, i коли останнi зайшли на площину, вiн махнув люлькою. Блиснув вогонь, здвигонулась земля, i здригнули, задзвенiли залiзом вози, iз пащiв у баб i панянок вибухнули довгими цiвками густi клубища бiлого диму i розiслалися по шляху широкими колами. Сила смертей, рiжучи з виском i свистом сполохане жахом повiтря, ринула на голови згвалтованих лав; пекельний борвiй змiшав i зiм'яв ураз людську зграю, за хвилину ще огрядну й грiзну, а тепера розметану i повалену в порох, — сотнi молодих, жизнедужих побратимiв скошено рукою кревних братiв, i осквернилася рiдною кров'ю омита земля, i повисли в повiтрi крики на пробi, i лемент, i обiрваний стогiн…
Збилася в купу юрба i почала давить один одного; iншi зривалися з узбочi у провалля, iншi кидались у воду; решта посунули було навпаки, так трупи загородили й без того вузький перехiд, а новий вибух з баб i панянок розкидав їх грудою навкруги; з нестяму i жаху кидали безталаннi геть зброю, кидалися ослiп зi скель, ринули у плин по крижанiй водi i, задубiвши, зразу пускалися на дно…
— Tausend Teufel! — покрикнув нiмецький проводир. — Наперед! Не то вони, собаки, нас тут, як курчат перелуплять!
— До зброї! Бiгцем! — розляглася i в другiм мiсцi команда.
Звиклi до послушенства i до бойового вогню нiмцi рушили першi, а за ними пiшли й поляки. При виходi з другого ще вужчого, переходу зустрiв їх вибух гарматний i вчинив жаховиту руїну; чавун i свинець пронизували з шкваром ряди, крушили кiстки, обляпували мазкою живих; охопленi жахом мiзернi купки вганялися i в ставок, i в провалля, i вперед… Але ледве надбiгли кiлька крокiв завзятi, як пiдпали пiд перехресний вогонь з гакiвниць i плющих який нiвечив їх украй; проте недобитки, з палу не тямлячись i нiчого не бачачи в диму, навмання, ослiп все ще ринули до окопищ.
— А нуте, хлопцi, тепера наша черга! — крикнув сотник i двiстi жерел, виставившись iз-за окопищ, затрiскотiло у перса недобиткiв могутньої сили.
Розсатанiлi, з скаженим жахом на обличчi, злиденнi останки кинулись у рiв, а звiдтiля поп'ялись на вали… I вони, сп'янiлi вiд помсти, таки дiстали б мети, i не одна б козача душа попрощалася з бiлим тiлом, коли б не пошклила валiв ожеледиця: забiсованцi кидались на окопища i склизили шкереберть у рiв, збиваючи з нiг товаришiв.
— Гляньте-бо, хлопцi, як ляшки-панки скобзаються! — смiявся сотник.
— Занятно! Го-го-го! — реготiли хижим реготом козаки кепкуючи над нiмцями та ляхами. — А нуте, нуте! Поскобзайтесь трiшечки ще, а ми вам носи пiдлатаємо.
— Агов, хлопцi! Локшiть їх упень! — крикнув сотник i випалив iз пiстоля у нiмецького ватажка, що кричав мов скажений:
— Donnerwetter! Бийте тих хлопiв!
Молодий бiловусий нiмчина тiльки руками розвiв i навзнак упав нерухомо.
Почалась рiзанина, та ненатла, огидна, звiряча рiзанина коли чоловiк, сп'янiлий вiд кровi, розсатанiлий вiд гвалту, запiнившись, з хижим реготом б'є нещасного, безоружного брата, що плазує край нiг i благає, на бога, пощади.
А з вишнього замка, з дзвiницi, назустрiч звитяжному галасу i стогону бездольних скональцiв линув урочистий дзвiн i велебний псалом славословцiв до господа, i всi отi згуки разом неслись за крайницi життя, аж до небесних осель бога любовi та ласки…
Потоцький любував з пригорку за ладним, огрядним рухом могутньої пiшаницi i з нетерплячкою чекав тої митi, коли вона, проминувши залому, стрiмголов кинеться на вали i розчавить жменю безглуздої рванi, що зважилась його незчисленнiй, необорнiй потузi опiр давати. А бути може, отi злиденнi тхори повтiкали i хоробра батава перейде без постраху Бушу i придбає Лянцкоронському довiчну неславу за його полохливi, пiдслiпi поради? Це зовсiм можливо: нi пострiлу, нi погуку, нi шелесту… А це враз несподiвано з далеких валiв вибухнуло i покотилося два поклуби бiлого диму, а за хвилину здвигнулася земля i розлiгся грiм у повiтрi аж до темного лiсу, розсипавшись по йому гуркотнею. Шелеснувся кiнь пiд Потоцьким убiк i захрiп, почувши, що наступає жах. Не встиг пан гетьман вiд подиву й стямитись, як гримнув знову гуркiт другий, а потiм i третiй…
Ясний граф був такий упевнений неспромогою хлопiв до доброї вiдсiчi, що не дав розпорядку припасти на пригоду пiдмогу, а Лянцкоронський нарочито виконав дослiвно необачний наказ свого верховодаря, не бажаючи пiдлатать його своїм досвiдом.
Коли ж по малiм часi прибiгло з боїща п'ять чоловiка i довело, що все послане вiйсько погинуло до ноги, що там, за скопищами, певно, сила гармат i повстанцiв, то скаженiй лютостi коронного гетьмана не було й краю: i забруднений гонор, i ганебна публiка, i жадоба до помсти зайняли йому перса пекельним вогнем i обарвили червоно-синiми плямами блiдi його щоки. Вiн пройняв до кровi острогами коня i полетiв навзаводи до польного гетьмана.
— Панська вельможнiсть не домислилася дати пiдпомоги? — накинувся граф Потоцький, бажаючи при старшинi генеральнiй на Лянцкоронського зiпхнути вину.
— Ясний граф на теє наказу менi не поставив, — вiдповiв з уїдливим усмiхом Лянцкоронський.
— Коли дав я наказа до штурму, то мається розумiти, що решта виника iз його: не нянька ж я, щоб показувати кожну ступiнь!.. — розпалявся Потоцький. — Гадаю що на те ясновельможного пана i озброїла владою Рiч Посполита аби йогомосць пантрував за боями.
— Але ясний граф вiдхилив мої розпорядки, i йогомосць, — пiдкреслив ущипливо Лянцкоронський, — зауважив менi, що вiдповiдає за все гетьман коронний, а польний тiльки має пильно справляти його накази, отож я їх до цяти справив…