— Не час тут, пане вельможний, до елоквенцiї, а час до поновлення честi нашої славетної зброї i до вiдплати отим гадюкам за смерть стiлькох лицарiв мужнiх, до вiдплати такої страшної, вiд якої б здригнулося й пекло! — Очi у графа Потоцького аж яскрiли пiд запалом хижого сказу, а синi губи крилися бiлою пiною. — Але їх там не жменя; панську вельможнiсть ошукав хлоп, а з того-то й вибухло таке лихо: там, певно, цiлi полки чортяки того Богуна з немалим числом i гармат.
— Там, ясний графе, нема Богуна, — це менi досконально вiдомо, — вiдповiв Лянцкоронський трохи недбало i згорда. — Там засiла манесенька купка завзятцiв; але я мав честь коронному гетьману пояснити, що Буша по недосяжнiй мiсцинi дужа позицiя i що шкода на цю забавку тратить час i людей.
— Хоч кров з носа, а вона мусить бути добута! — крикнув Потоцький i аж посинiв.
— Коли то необорна воля яснiйшого графа, то тра повести справу уважно, запобiгши напад гарматним вогнем
— Поставте хоч усю гармашню; руйнуйте, шматуйте, рвiть на повiтря, чинiть що хочете, аби-но до вечора не лишилося там жодного озброєного пса, а тi, що впадуть у руки живцем, щоб корчились i скавчали вiд нелюдських тортур.
— Усе буде вчинено, ясний графе; але до вечора мало часу…
— До вечора! — заносливо крикнув Потоцький i вiд'їхав навзаводи, не бажаючи нiяких суперек вислухати.
Лянцкоронський дав наказ воєводi Чарнецькому незабаром на кам'янiй греблi уставити дванадцять далекосяжних гармат i почать безупинно ними по валах грюкати.
— Хочай ця позицiя для пострiлiв i гожа, — зауважив Чарнецький, — але захисту для гармат тут нема i дати його неспромога, а це небезпечно.
— Правдiсiнько так, — згодився й Лянцкоронський. Саме найкраще було б спорудити землянi захисти ген там на площинi, але граф править конечне, аби сьогоднi мiсто добути, ergo non possumus.
Чарненький кинувся безперечно чинити волю гетьманську, а Лянцкоронський доручив ще Корецькому зробить розвiдки по той бiк греблi i ставу, чи не можна було б iще звiдтiль на замок ударити?..
Їхав ходою Корецький на своїм конi воронiм, схиливши замислену голову. Багато її обсiло думок з учорашнього вечора, багато болючих думок: отi бахури гвалтовнi та п'янi, отi огидливi речi, отi звiроцтва, ота пекельна ненависть i злоба до брата — та хiба ж таким виром нелюдських загар може бути владована згода в розхитанiй i облитiй кров'ю державi? Нi, тисячу раз нi! Вiн зна цей народ, який завзялось обездолити i винищить розбещене панство, — вiн разом з ним жив, вiн укупi з ним паював i радощi i болiння; отi щирозлотi серця i зимньої мужностi, i теплої, безкрайньої прихильностi повнi; не чiпайте тiльки їхньої волi, їхньої вiри, їхнiх звичаїв, — i вони на свої перса дужi здiймуть увесь тягар наскокiв хижого азiата, i славутня Польща за залiзним муром буде спокiйно цвiсти… Та хiба ж цi думки можливо натхнути навiженiй сваволi? Вiн знайшов був собi й однодумцiв, але переважне число супротивних їх подавило…
Зажуренi думки його знялись i полинули в сизу, туманисту млу… Перед очима у його снуються якимсь маревом картини малого дитинства: виринають розкiшнi палаци, бенкети бучнi, музика весела, конi баскi i зграї хортiв. Мiж думних i пишних постав туманiє одна — i хороша, й ласкава; вона ясними очима на його зорить i легесенькою рукою перебира його кучерi або плаче, притуливши його до свого лона… Аж ось за реготом i вигуками вчувається лемент i стогiн; переляканi, тiкають вони удвох i замикаються щiльно… Далi все захиталось i розпалося у руїнi… Якийсь галас, i гвалт, i несамовитий жах чорної ночi… а далi вже хата проста, тепла сiм'я i лагiдний спокiй… Минають перед його очима iншi картини; вони лишають ясними барвами, вони грiють знадливим теплом його змучену душу.
Глибоке зоряне небо; мiсяць-князь високо стоїть на яснiй оболонi й блiдне перед наступаючим ранком; схiдний край неба вже побiлiв i понявся рожевим серпанком; з сизої мли виринають непевними очертами безлистi дерева: де-не-де блискотять зашерхлi калюжi, але снiгу нема — його змiв уже весняний подих.
Стоїть вiн у садочку з своєю милою i очей не вiдiрве вiд її хорошого личенька, зблiдлого пiд розсвiтом блакитного ранку; свiжий вiтрець пройма їх живцем; але юнак огорта свою любу в керею i грiє своїм духом її похололi рученьки; тiльки дiвчина не усмiхається, як колись, а зажуреними широкими очима дивиться йому в вiчi: вона хоче прозирнуть крiзь них в саму душу козачу i довiдатись, чи незгладимо там вiдзначилося слово "кохаю"?
— Сьогоднi їдете? — пита дiвчина трудним, мов надiрваним голосом.
— Батько казав, до схiд сонця, — давлячись, вiдповiв юнак.
— Значить… за хвилю… — По обличчю дiвчини блискавкою промайнула мука, ясною росою вiдбилася в очах.- I коли вернетесь — невiдомо…
— Пiд осiнь, як завжди…
— О, чи так би-то? В мене сповила серце нудьга, якесь передчуття гризе, — схрестила вона пальцi, витягла руки, вiдкинувши назад безнадiйно голiвку.
— Бог милостив, скiльки раз крив вiд напастi, то й тепер на його уповай, — поцiлував юнак у мармурове холодне чоло свою горлицю, — наша доля така: аби день до вечора — так не варт заздалегiдь i тужити.
— Не жах мене пригнiтив тугою, — повернулась поривчасто дiвчина, i на її блiдих щоках спалахнуло зарево, — не за твоє життя я боюсь, бо й про своє не вельми-то дбаю; не того в мене серце болить, що мушу розлучитись з тобою, нi! Ти їдеш по козацькiй справi: боронити нашу питому матiр Вкраїну, i коли, по волi божiй, поляжеш за неї, добуваючи слави, то я гордо з своєю мукою пiду мiж людей i вмиватимусь дрiбними, щаслива, бо все одно ти будеш жити в цiм серцi, поки воно не захолоне у грудях…