— Дожидай третього вибуху з цiєї плющихи: це буде гасло, що я йду в пiдземне мiсце, а тепер… бувай!
Шляхтича вивели за браму, i знов брама зачинилась за ним i пiднявся на ланцюгах висючий мiст. Але Антось тепер iшов без краю щасливий, цiлуючи дорогий задля нього ключ.
Лянцкоронський, одержавши звiстку, що козаки зреклися його умов, поручив закiнчити облогу Чарнецькому. Вночi Чарнецький присунув до пригорода гармашню i поставив її на окопах. Уночi ж обережно, гаразд замерзшим ставом, рушили й татари, оточивши мiстечко.
А сотник, востаннє зiбравши решту своїх орлят, так почав казати:
— Слухайте, братчики! Хоча ми тут i поставили двi гармати, а, правду кажучи, тепер нас вiдразу задавлять.
— Проте не вiдразу, — вiдказав Шрам, — що ж, звичайно, сила й солому ламле…
— Так ось що: ти, Бабуре, i ти, Жидолупе, засядьте з молодятами на праву та лiву руч по хатах, i як вороги ринуть вже на майдан, то ви запалiть навкруги хати i вдарте ззаду.
— Чудово! — додав запорожець. — Хоч видно буде па той свiт шляху шукати!
Всi зареготалися. Сотник звелiв викотити два барила горiлки i запросив козакiв частуватись.
— Ну, товаришi мої дорогi, щирi сини України, вип'ємо ж востаннє i на прощання за наш славний народ i за нашi душi, — сказав вiн, — та даймо, братове, один одному козацьке слово: коли будемо коло свiтлих схiдцiв престолу божого, то всiм нам благати милосердного бога, щоб послав вiн щасливу долю нашим братам i дав спокiй нашiй окуре-нiй димом i залитiй кров'ю країнi!
— Даємо слово козацьке! — вiдгукнулись усi одностайно. Не встигло зiйти ясне сонце, як у мiстечку над табором розгорнулося саме пекло. Задрижали стiни в хатах, посипалось з дзвяком скло i шарування на землю, застогнали, заревли ядра гарматнi, пробиваючи дошки, ламаючи вози, розкидаючи тури i кришачи мiцнi замковi мури.
Слiпий кобзар, з розхристаними грудьми, без шапки, стояв на мурi i спiвав натхненну думу:
Але в одну мить з свистом прилетiла стрiла i встромилася у саме серце народного спiвця… Затерпло воно, прикипiвши кров'ю, i навiки затих його голос пророчий.
Козаки вiдбивались завзято, кожна куля несла у ворожi лави певну смерть, але на кожну кулю летiли з ворожого стану цiлi сотнi куль, i стукали вони об козачi кiстки, пронизуючи наскрiзь тiло. З гуком та гамором кинулися з трьох бокiв розсатанiлi вороги на невеличку юрбу козакiв; усi вони ринули натовпом — i поляки, i нiмцi, i татари — з хижим воєводою Чарнецьким на чолi.
Замовкли вибухи, i почалась нерiвна рукопашна рiзанина. Пораненi стрiлами, котрi ще стримiли у них па тiлi, лицарi-борцi налягали своїми останнiми силами, щоб якнайдорожче продати своє життя, але на кожну їх шаблю опускалося десять. Озвiрiлi козаки з нелюдською силою рубали голови ворогiв, сiкли їм шиї, кришили кiстки i самi падали пiд ударами шабсль без стогону й скарги, а скрегочучи лишень зубами, що не встигли помститися.
— Гей! — гукнув слабнучим голосом увесь скалiчений сотник. — Боронитися нам бiльше несила, так не давайтеся живцем у руки, а краще рубайте, братцi, один одного!
— Чуймо, пане сотнику! — вiдповiло навколо небагато вже голосiв.
I сп'янiлi вiдважнi козаки, дивлячись на смерть, що буяла навкруги, мов несамовитi почали рубати один одного.
Усi вже товаришi полягли навколо сотника, вже вiн востаннє зацiдив свому щирому друговi перначем по чупринi, коли раптом схопили його за плечi п'ять дужих татар i накинули на шию аркана.
— Гей, братцi, не давайте мене живцем на муки! — пiдняв до мурiв помутнiлi очi сотник. — Дочко! Не давай батька!
— Не дам, тату! — вiдповiла твердим голосом Орися i стрельнула з мушкета йому саме в голову.
Куля добре влучила i заспокоїла сотникову турботу на вiки вiчнi.