Гарфанг - Танець янгола над безоднею

ГарфангТАНЕЦЬ ЯНГОЛА НАД БЕЗОДНЕЮ

ЗАМІСТЬ ПРИСВЯТИ І ПРОЛОГУ

Прочитай.

Я хотіла розпочати з того, що менівсе одно, що ти про це подумаєш, та і всі інші також

Неправда.

Аби дійсно так і було, я б просто це не написала. Значить, мені це потрібно. Навіщо? Навіть злочинці перед стратою часом прикрашають своїми кривими літерами стіни вязниці. Я не у вязниці.

А, може, це потрібно тобі?

Не сподіваюся, що мене хтось зрозуміємабуть, чекати подібного було б наївно. А я якраз і хочу розказати про наївність. І про те, чому вонаодин із найбільших гріхів.

Я довго лікувалася від цієї хвороби Проте і зараз іноді трапляються рецидиви. Та все ж лишається сподівання, що колись я повністю одужаю.

Не поспішай перегорнути сторінкуце ти завжди встигнеш зробити. Нудної сповіді не буде.

Та і не збираюся я перед кимсь сповідуватися, навіть перед тобоюлишимо суддівську мантію вишнім силам, якщо їм більш нема чим себе зайняти.

Вважай, що перед тобою історія хвороби середньостатистичної особи жіночої статі. Етапи трансмутації чи одужання? Вирішуй на власний розсуд.

Ще одне А американських телешоу з каскадерами люблять повторювати одну репліку: «Не намагайтеся повторити те, що побачите, в домашніх умовахце небезпечно для Вашого життя і здоров'я». Буде банально, якщо я скажу щось подібне, але якраз на звинувачення у банальності мені абсолютно начхати. Гірше буде, якщо ти потім звинувачуватимеш мене в тому, що не попереджала.

Іще одне Коли ти будеш це читати, я вже буду або дуже далеко, або досить глибоко Це вже як мені пощастить. У будь-якому разі, якщо тобі раптом заманеться шукати десь у телефонних довідниках чи у соцмережах Альбіну Дворецьку, попереджаю відразу: ті, кого ти можеш там знайти, не мають зі мною нічого спільного. Мабуть, не буде для тебе дивиною, що це не справжнє моє ім'я, як і решта імен, котрі зустрічатимуться у моїй розповіді.

Якщо ти все-таки вирішиш читати далі, то зрозумієш, чому.

Мабуть, це все, про що я хотіла тебе попередити.

КРАПКА ПЕРША

З чого почати?

Можназ самого початку. Проте навряд чи тебе зацікавлять перипетії та смішні й не дуже дитячі трагедії з життя некрасивої слабенької дівчинки, що народилася у студентки-другокурсниці.

Студентка, до речі, потім таки закінчила свій педагогічний інститут і вийшла заміжнавіть не раз, а цілих двічі. А на той відрізок часу, про який ітиме мова, моя мати, учитель хімії у середній школі Валентина Львівна Дворецька уже встигла давним-давно розлучитися вдруге, прогнавши зі своєї однокімнатної «гостінки» дядька Сергіятакого ж ледаря і неробу, як і дядько Андрійперший мамин чоловік, якого я памятала ледве-ледве. І у нашій забитій по саме нікуди нехитрим скарбом «гостінці» ми продовжували жити уже удвох. Час від часу до нас приїздила тітка Тонямамина старша сестра, що жила у селі на Житомирщині разом з бабусею. Траплялося це переважно зимою, коли роботи на городах закінчувалися і тітка мала трохи вільного часу. Тоді мама дещо оживала; довгими вечорами вони пили з тіткою на кухні чай і говорили про свої жіночі теми. Теми ті цікавили мене не вельми, як і сама тітка Тонязавжди нестерпно балакуча і готова теревенити вночі і вдень з ким завгодно і про що завгодно. Навіть про свою загублену з пяницею жіночу долю

Протето їхні історії.

Моя ж почалася років десь у тринадцять, і зовсім не з того, про що ти чекаєш почути від дівчини з «неблагополучної» родини.

Почалося все з тих красивих дурних книжок про кохання, які я їла поїдом, аж поки мене не почало від них нудити. Вона і Він, неймовірно відважні і незмінно еталонно-красиві, будували своє кохання на жовтуватих куценьких сторінках дешевих жіночих романів, боролися за нього і завжди перемагали Можливо, ти скажеш, що до мого звичайного світовороту, який вкладався у рамки школамамателевізороднокласникишмат вулиці між домом і школою та незмінний місяць у селі літомкнижкові фантазії не мають ніякого стосунку. Але вони якраз і мають, тому що ними я частковонаскільки можна булозамінила собі реальний світ. Аби я народилася років на десять пізніше, я б, без сумніву, «переселилася» у віртуальний світ і жила б там, як багато сьогочасних підлітків.

Проте на той час компютери були більш «тугодумними» і коштували надто дорого, як на зарплату шкільної вчительки, а Інтернет використовувався щасливчиками, котрі мали туди доступ, швидше для роботи, аніж для розваг.

Отож мені лишалося тільки гортати крадькома від мами сторінки чергової книжкимоя жадібна до літер душа не занадто їх перебирала; це могло бути що завгодно, від фантастики чи класичного роману до другосортного чтива, взятого напрокат за гривну (на одненьку нічку!) у лоточку за рогомза столом під жовтим оком настільної лампи, зображаючи для пильного ока моєї варти, що старанно учу уроки. А перед сном, обіймаючи подушку, поринати у вир власної фантазії, до картин якої книжечкам було далеко І молитися крадькома, дивлячись на мамину стареньку ікону, щоб романтичні фантазії раптом стали реальністю і подарували неприглядній Альці крила кохання, які підняли б її до щастя

Я закривала свої очі химерами, аби не бачити того, чого бачити не хотіла: перших слідів старості на майже завжди понурому материному обличчі, яка у свої роки швидше нагадувала стомлену пенсіонерку, а не «жінку бальзаківського віку», бідненьку обстановку квартиритакої тісної, що часом здавалося, що в ній ти починаєш задихатися, власне бліде обличчя у темному люстрі й байдужі погляди однолітків, котрі не затримувалися на моїй скромній персоні довше кількох секунд.

З кожним роком я все більше перетворювалася на «книжкового червячка», і замість освоювати складну науку макіяжупідборівдівчачих інтрижок, що все разом називалося «бути справжньою дівчиною», тільки глибше закопувалася у хитросплетіння книжкових світів та мертвої мудрості, невпинно нарощуючи між собою та своїми однолітками стіну із прочитаних сторінок.

І химери згодом відомстили мені

Та продовжу свою розповідь.

Я дивилася на своїх однокласниць, слухала їхні балачкиі думала, що у мене обовязково все буде по-іншому. Я не хотіла зустрічатися з будь-ким, аби тільки всі вважили «що я вже доросла і гуляю з крутими хлопцями»; мене коробило від слова «перепихнутися», і я вірила, що це має бутиразі назавжди. Саме тому я (смішно сказати!) у сімнадцять років була нецілованою дівчинкою, яка чекає на Принца

Насправді ж він уже існувавжив у паралельному світі моїх мрій, і чекав можливості перебратися до мене у світ реальний Принаймні, я з усієї сили хотіла у те вірити. Я вигадала його давно, і з плином часу образ не тільки не зблід, а лише одягнувся новими рисами і фарбами. Це він завжди приходив мене втішити, коли мені було погано, йому я розповідала у подушку, мов по телефону, усі свої біди. Йому я писала свій щоденник у формі листівлистів у нікуди. Я вже його кохала, і маючи примарного, але такого прекрасного журавля десь на обрії своєї романтичної уяви, мені навіть не спадало на думку приглядатися до «синиць», які час від часу вертілися поряд. А так, як красунею мене назвати можна було б з великою поправкою на те, з чим саме порівнювати, то лишатись самотньою, не розмінюючись на коротенькі шкільні закоханості, було зовсім не важко.

Дівчата вважали мене дивачкою, але у цьому не було нічого новогодо своєї ролі «синьої панчохи»всезнайки, яка надійно прилипла до мене уподовж мого шкільного життя, я давно звикла і тому не надто тим переймалася.

Ніхто з хлопців, що вчилися у нашій школі, чи з тих, кого мені доводилося бачити на дискотеках, куди я, дівчинка-відмінниця, іноді знаходила час вибиратися, під образ із мрій не підпадав. Навіть близько не вертівся. І як не важко було з цим примиритися, мені лишалося тільки тішити себе примарними мріямиі робити усе те, що й завждизакопуватися у книжки з головою, виборювати, на радість матері, хороші оцінки і тихенько ночами читатидо дірок, до оскоми, приторні жіночі романи