Ярослав ТрінчукКожному своє
ЧАСТИНА ПЕРША
Те, що культура служить поневоленню людини, а не наближенню її до Бога, є найбрутальнішим винаходом людства і його найбільшою трагедією.
Автор не має наміру розважати читача
ПРОЛОГ
Лагідний вітерець ледве похитує золотаві листочки. Десь з-поза Дніпра колись там пропливе павутинка. Над плесом ріки, яка віддзеркалює бездонну синь небес і знехотя хлюпне на пісок пригорщу-другу води, жовто-багряною смугою простягнувся острів.
Набережною прогулюється мужчина. Він чимось стурбований, і зовнішній світ його не хвилює. Ковзне поглядом довкола і знову заглиблюється в себе. Час від часу поглядає на годинник. Очевидно, когось жде. Йому років сорок.
Машина підїхала тихо і, порівнявшись, зупинилась.
Мужчина здригнувся.
А з машини, добродушно посміхаючись, вийшов чоловік військової виправи. Він ішов повільно з почуттям власної гідності, з почуттям переваги над усім світом.
Це майор КГБ Леонід Орович Паскудний.
Чемно привітався, спитав про здоровяобовязковий ритуал, і обидва, як добрі давні приятелі, повільно пішли берегом.
Будемо вважати, що на цей раз вам просто повезло, сказав майор і зупинився Григорію Федоровичу, ви як людина розумна мусите зрозуміти, що більше ваших фокусів ми терпіти не будемо. Отже, взяли на себе зобовязаннядотримуйтесь.
Григорій Федорович підняв прутик і кинув у воду.
Я дав вам розписку, що не буду займатись антирадянською діяльністю, товаришу майор, але я не давав вам розписки, що не буду займатись антикомуністичною.
Це майора трохи розвеселило, і він навіть засміявся, а потім серйозно:
Глядіть, якщо ви не відмовитесь від своєї наївної ідеї, то І я вам нічим уже не допоможу Цей устрій змінити не здатний ніхто.
І пішов. Спокійно, з почуттям абсолютної переваги над усім світом.
Рік-два попрацюєте сторожем, потім побачимо і ще: власне, задля цього я вас викликав, більше попереджувати ми вас не будемо Цей устрій змінити не здатний ніхто.
Машина розтанула в осені. Осені 1985 року.
Лагідний вітерець ледве похитує золотаві листочки.
ВІЛЛА ПРОФЕСОРА БРАТИШИНА
Море заспокоювалося. Хмари на небосхилі розірвались, і леза сонячних променів уткнулися у воду. Окремі вали, втративши свою руйнівну силу, ще пінилися над підводним камінням, а на берег викочувались ліниво, ніби для того, щоб погратися галькою та розважити чоловіка, що сидить на скелі і вслуховується у зловісний шепіт хвиль.
Це професор Григорій Федорович Братишин. Він у задумі. Гамір пташні, дивовижна архітектура неба, діалог моря і землі викликають у серці щемливий біль. Так було сотні мільйонів літ тому, коли й роду людського на землі ще не було, не зміниться нічого й тоді, як з роду цього не зостанеться і сліду.
А земля довколаяк місячна поверхня. Чорна. Зашкарубла. Мертва. Вдалині бовваніють руїни хімічного заводу, що вибухнув і згорів кілька років тому, знищивши навкруги все живе. Коли проміння призахідного сонця пробивається крізь хмари і падає на скелет будівлі, чорні руїни ніби кривавлять.
Ця мертва земляйого власність. Після аварії біохімік Микола Петрович Михайлів, давній друг професора, порадив викупити її у держави. Місцева влада зраділа, що може так легко скинути з себе одну з проблем і з радістю продала всю заражену територію Братишину.
Михайлів у своїй лабораторії вивів грибок, який нейтралізує отруту, ним розчистили зо два гектари землі, і Григорій Федорович побудував тут, у самому центрі отруєного побережжя, дім.
Як гніздо орла, вигукнув якось у захопленні полковник Леонід Орович Паскудний, милуючись на цей справді чудовий витвір архітектора Олега Івановича Чалого.
Сама вілла, на перший погляд, непримітна. Насправдіце споруда з сучасних матеріалів, обладнана найскладнішою електронікою, створена у стилі української народної архітектури. Фасад першого поверхуконструкція зі скла й алюмініюпри бажанні розсувався, відкриваючи вид на море і південну частину побережжя. Тут розташована велика світлиця й три кімнати, кухня, комора. На другомумузична кімната, бібліотека, робочий кабінет. Другий поверх обрамляла галерея з різьбленого дерева, над якою майстер з Гуцульщини працював два роки.
Праворуч на виступі гори стояла вітротурбіна. Разом з сонячною батареєю, турбіною, що працювала на хвилях та акумуляторною системою, вона не тільки забезпечувала енергією, а й помпувала прісну воду для невеликого водосховища, побудованого неподалік.
З річки, що протікала недалеко, водою не користувалися. На ній утворили штучний водоспад.
До пляжу вели залізні східці. Збоку, у зручній бухті, захищеній від моря рифом, гойдалися дві яхти.
На розчищеній землі зеленів молодий сад.
Зі світом віллу вязала лиш вузенька дорога, що звивалася між пагорбами. Довколажодної прикмети людської присутності, лише слизомасляні скелі, покриті придуманою Михайлівим спеціальною емульсією, яка запобігала розповсюдженню отруєного пилу. Колись тут буяло життязараз камяні химери нагадують гігантських мертвих циклопів.
Настануть кращі часи, ми цю землю облагородимо, сказав Микола Петрович Братишину. Зараз мусимо чекати.
Чалий, друг Братишина ще з брежнєвських часів, як і всі, хто тоді смів мати власну думку, часто ходив без роботи. У відкритий конфлікт з владою він не вступав, тому з психушкою і з тюрмою не знайомився, але певного заробітку не мав ніколи. Перебивався, аби не померти. Десь на підробітках вони з Братишиним, тоді ще учителем, зблизились.
Колись Чалий мріяв збудувати такий будинок, де б кожна деталь несла не тільки функціональне навантаження, а й естетичне, а весь комплекс щоб відповідав вимогам найвитонченішого смаку. Так от віллаі є той будинок.
Тепер він тут жив, виконуючи роль управителя, електротехніка, агронома, ветеринара, кухаря; словом, тримав на собі це зразкове господарство. Коли виходили на яхті в море, він ставав капітаном, плавали з аквалангомкерівником підводної експедиції. Раз або два на місяць Олег Іванович відвозив сімї гроші, що виплачував йому Братишин. У вільний час проектував будинки, храми, комплекси і складав проекти в архів. Уже тут написав книжку «Архітектура і психологія», де висунув гіпотезу, що гармонія будівельних ансамблів має безпосередній вплив на настрій, поведінку і здоровя людей.
Григорій Федорович, як тільки почалася при Горбачові відлига, організував підприємство, де зібрав кілька талановитих фізиків-електронників. Спочатку вони скуповували зіпсовані електронні установки, ремонтували їх і перепродували. То була справа дуже вигідна. Заробивши великі гроші, Братишин зумів відкрити підприємство, яке проектувало й виготовляло свою електронну продукцію.
Обґрунтувавши теоретично деякі розробки, він захистив докторську дисертацію і став професором в одному з престижних закладів України.
По закінченню так званої перебудови Братишин зайнявся виключно науково-виробничою справою. Його і далі називали професором. Він не заперечував. Жив надією, що демократія колись таки переможе. І працював багато. Робив компютери. Потаємна мрія Братишинастворити модель людини. Так, вивчити, зрозуміти людину і створити її модель. Пояснити, що за створіння, яке може стати титаном з царською духовністю, а залишається ницим примітивом, може бути героєм, а залишається кріпаком.
У лабораторії уже змодельовано біль, страх, радість, сміх, безліч варіантів поведінки людини
А потім потім він створить модель Бога! І рекомендації людству, як вилікувати себе.
Ви не любите людину, зауважив якось, ще в університеті, математик Володимир Іванович Перехрест.
А навіщо її любити? І за що?
Краще б ви матеріальні і духовні сили, що тратите на штучний розум, повернули на підготовку фахівця з нормальної людини.
Братишин поважав колегу, який розробляв математичну модель людини, що повинна стати основою для машинної Братишина, тому зауваження збентежило його.
Добре, сказав. Заради вас я виділю кошти. А щодо штучного інтелекту Власне, це не вдалий термін. Наш компютер буде виконувати логічні операції і робитиме вибір. На що не завжди здатна людина Присилайте свого протеже.