Це наш із тобою договір про юридичне обслуговування, сказав він і вписав туди суму: «1000 дол.».Це також зобовязання на сплату решти. Переглянь і впиши свої імя, адресу і розпишись унизу.
Марк узяв ручку і вписав імя Ґордона Таннера та його стару адресу. Вони з Тоддом розраховували на те, що ніхто не впізнає імя з репортажів про самогубство Горді. І вони також сумнівалися, що хтось у цій величезній системі судочинства видалить імя Горді зі списку справ про КСС, призначених на слухання. А втім, якщо Маркові ставитимуть незручні запитання, вони просто вийдуть із залу. Можливо, притьмом.
Марк читав договір, намагаючись запамятати якомога більше. Повернувши його Клайну, він спитав:
А ви часто таке утрясаєте?
Постійно,відповів той із такою пихою, наче був найвпливовішим із юристів.
Скажіть,утрутився Тодд.У мене це, братуха побився на стадіоні, і йому шиють напад. Таке можете владнати?
Звісно. Простий чи обтяжений?
Мабуть, простий. А скільки візьмете?
Тисячу, якщо не визнає провину. Але якщо дійде до суду, буде набагато дорожче.
А можете витягти його з тюрми?
Авжеж, які проблеми. Якщо не визнає провину, то вийде. Пізніше видалю запис про затримання. Це ще одна тисяча. Звісно, це якщо в нього чисте досьє.
Дяка. Побалакаю з ним.
О першій суддя Канту прийняв на себе головування в суді й усі встали. Запрацював конвеєр: відповідачі й відповідачки за КСС одне за одним проходили хвірткою за викликом діловоди. Близько половини з них мали адвокатів. Кожного запитували: визнає чи не визнає провину. Тим, хто визнавав, обвинувач давав папери й просив сісти в кутку й заповнити. Тим, хто не визнавав, призначали зявитися в суд у лютому.
Марк із Тоддом пильнували за кожним рухом і слухали кожне слово. Скоро їм самим братися до таких справ.
Коли викликали Ґордона Таннера, Клайн наказав:
Зніми картуза.
Він підвів Марка до суддівської лави, де вони, задерши голови, подивилися на суддю.
Вітаю, пане Клайне,сказав суддя Канту.
Вони спостерігали за його роботою десь хвилин зо двадцятьтакий собі Санта Клаус, з усмішкою й добрим слівцем для кожного, хто постав перед його очима. І хоча справи з дорожнього руху вважалися найнижчим щаблем судової карєри, здавалося, він щиро ними насолоджувався.
Перше порушення?спитав суддя Канту.
Так, пане суддя, відповів Клайн.
Співчуваю,жартівливо сказав суддя Маркові, у якого в животі утворилась грудомаха розміром із кулю для боулінга. Він усе чекав, що з хвилини на хвилину хтось, можливо, помічник обвинувача, вигукне: «Гей, знайоме імя! Але ж Таннер стрибнув з мосту!». Але обійшлось без сюрпризів.Можу я глянути на ваші водійські права, пане Таннере?
Розумієте, пане суддя,насупившись промовив Марк, я загубив свій гаманець. Усі кредитки й таке інше.
Що ж, права вам і не знадобляться. Напевне, ви не визнаєте себе винним.
Саме так, Ваша честь,швидко промовив Клайн.
Суддя щось кудись записав, потім іще щось уже в інші папери і насамкінець проголосив:
Гаразд, дата судового розглядучотирнадцяте лютого. Ото буде вам свято, на Валентинів день,він так усміхнувся, ніби сказав щось дотепне.
Клайн переглянув документи, які взяв у діловоди, і сказав:
Дякую, пане суддя. До побачення.
Вони відійшли від суддівської лави, і, коли вже пішли на вихід із залу, Марк прошепотів адвокатові:
Скажіть, а нічого, якщо ми зависнемо тут, подивимось, як тут і що?
Авжеж, якщо вам аж настільки нудно.
Вони пішли на задній ряд, і, коли Клайн зник, Тодд пошепки зауважив:
Так ось як пораються з КСС. Нічого аж такого.
Інші адвокати приходили й ішли з напливом нових відповідачів. За десять хвилин Клайн повернувся з іншим клієнтом, якого, безсумнівно, тільки-но здибав у коридорі. Марк і Тодд поглинали цю виставу десь годину, а потім пішли. Згідно з бізнес-карткою Клайна, його контора була на І-стрит, неподалік від Окружного суду. Вони пройшли три квартали і знайшли адресу. Це був чотириповерховий будинок, явно по вінця наповнений адвокатами. У вказівнику імен біля вхідних дверей перелічувались понад десяток фірмочок і чимало практикуючих сольно. Безсумнівно, Клайн працював один. Поки Марк чекав зовні, Тодд увійшов до тісної приймальні, де за величезним столом поралася бліда худорлява дівчина. Вона привітала його без усмішки:
Я можу чимось допомогти?
Еге ж, я оце шукаю адвоката на імя Престон Клайн,відповів Тодд, розглядаючись навкруги. На краю столу стояв коробок із чарунками, підписаними іменами полчищ адвокатів. У коленій іменній чарунціакуратно складена кореспонденція.
Ви клієнт?
Можливо. Мені його рекомендували. Сказали, вправний адвокат у кримінальних справах.
Ну, зараз він у суді. Я можу записати ваше імя і номер телефону, а він вам зателефонує.
А його контора десь тут?
Так, другий поверх. А що?
А я можу побачити його компаньйона або помічника? Мені треба з кимось поговорити.
Він працює один. Я його секретарка.
Тодд вагався, роззираючись, зрештою сказав:
Гаразд, у мене є його номер, я йому зателефоную. Дякую.Він вийшов раніше, ніж вона змогла щось відповісти.
Як ми й гадали,сказав Тодд по дорозі назад,чувак працює на себе. Має комірку на другому поверсі, але без працівників. Дівчина в приймальні відповідає на дзвінки за всю цю ораву. Дешево й сердито.
Мені це до вподоби,зауважив Марк.Тепер усе, що нам потрібно,це дівчина.
14
ЗОЛА ПІШЛА В ПОНЕДІЛОК на одне заняття, але воно виявилося настільки гнітючим, що на інші вона просто забила. Лекція з «Прав літніх людей»одна з тих факультативних дисциплін, що були дуже популярні серед третьокурсників, які второваним шляхом мчали до фінішної стрічки. Вони з Горді підписалися на цей курс і планували нудитися на лекціях по черзі, потім звірити конспекти й отримати пятірки або четвірки. На курс записалося мало студентів, приблизно двадцятеро, і коли місце праворуч залишилось незайнятим, Зола могла думати лише про Горді. Він мав би сидіти там. Вони почали зустрічатися минулого вересня і поводилися дуже обережно. Горді був популярним студентом, непересічною особистістю і привертав до себе багато уваги. Зола була не першою дівчиною, до якої він залицявся, але першою чорношкірою, в яку він закохався. Їхні друзі знали, що вдома на нього чекає сувора кохана, ревнивиця, яка часто приїжджає до Вашингтона, щоб його перевірити. Хоча Зола й Горді все приховували, із часом про їхні стосунки дізналися. Пішов розголос.
Викладач почав лекцію зі слів співчуття щодо трагічної смерті пана Таннера, і Зола спіймала кілька націлених на неї поглядів. Вона вже майже нічого не чула й не могла дочекатися, коли вже нарешті можна буде вийти із цього будинку, проте не раніше, ніж вона отримає свій чек на десять тисяч доларів. Зола віднесла гроші в банк і поклала на депозит, потім щільно закуталась і пішла гуляти містом. Коли небо посіріло, вона зайшла в Національну портретну галерею і згаяла там якийсь час.
Під час навчання в юридичній школі їй вдавалося знаходити тимчасову роботупо кілька годин де-не-де. Вона була менш вибаглива, ніж решта її зубожілих друзів, і, позаяк не пила, рідко тусувалася на вечірках, користувалася громадським транспортом і заощадила трохи грошей. Двадцяти тисяч, що уряд щорічно позичав їй на прожиття, їй цілком вистачало, і на початок останнього семестру в неї залишилося шістнадцять тисяч на ощадному рахунку, про які ніхто не знав. Дрібязок для Вашингтона, округ Колумбія, але великі гроші для Сенегалу. Якщо її батьків і брата зрештою депортують, ці гроші стануть вирішальним фактором їх виживання. Хабарництво там звичне явище, і хоча Золу тіпало від однієї думки про поїздку до Сенегалу, де її могли заарештувати або відмовити у виїзді, вона знала, що одного дня доведеться вирушити на порятунок своєї рідні, маючи на руках стільки грошей, скільки в неї є. Отже, вона заощаджувала, намагаючись не думати про борги.
Вона нічого не чула від своїх рідних. Користування телефоном у центрі утримання було суворо обмежено. Її батько сказав, що йому дозволять сповістити Золу, коли їх зрештою випроваджуватимуть, ще до вильоту до Сенегалу. Але здавалося, що правила депортації змінюються щодня. Вона запевняла себе, що вони ще в країні, і це її трохи заспокоювало. Чому? Вона не знала. Що краще: жити, наче вязень, у федеральному таборі чи жити залишеним напризволяще на вулицях Дакара? Жоден із сценаріїв не давав найменшої надії. Їм ніколи не дозволять повернутися до своїх у Ньюарку. За чорну роботу, яку вони виконували впродовж двадцяти шести років, тепер візьмуться інші нелегальні іммігранти. Цикл триватиме, бо комусь треба виконувати цю роботу, а справжні американці нею гидують.
Коли Зола не сумувала за Горді й не картала себе, вона хвилювалася за своїх рідних, які опинилися в такій страшній скруті. А коли вона якось прихитрялася відгородитися від трагічних думок, вона залишилася віч-на-віч із невпевненістю в завтрашньому дні. Тягнувся холодний і похмурий січень, і Зола впала в глибоку й цілком очікувану хандру.
Після десяти днів нерозлучного життя з Марком і Тоддом їй конче потрібно було побути на відстані. Вони пропускали заняття і перебували в непохитній впевненості, що більше ніколи не повернуться до школи. Час від часу вони писали їй, аби взнати, як вона там, але складалося враження, що вони захоплені чимось важливішим.
У вівторок перед обідом вона почула гуркіт у квартирі навпроти й зрозуміла, що Таннери забирають коробки з речами Горді. Вона хотіла було привітатися з ними та висловити співчуття, але передумала. Пан Таннер і брат Горді биту годину ходили туди-сюдивід квартири до орендованого фургона, що стояв на вулиці. Неприємна робота, вона чула як вони з трудом протискаються крізь відкриті двері. Коли вони поїхали, вона взяла запасний ключ і пройшла в квартиру Горді. Старі меблі, що надавалися разом із помешканням, стояли на місці. У темряві вона сіла на диван і розридалася.
Вона двічі несвоєчасно заснула на цьому дивані, дозволивши Горді вирушити в ніч. Її провина безмежна.
У середу вона одягнулася, аби йти на заняття, і вже майже вийшла з дому, коли подзвонив батько. Вони все ще в центрі утримання і досі не знають остаточної дати виряджання. З моменту її останнього візиту нічого не змінилося. Він намагався говорити життєрадісним тономсправжній подвиг у його обставинах. Зола намагалася відшукати родичів у Сенегалі, щоб попередити їх і просити про допомогу, але й досі не досягла успіху. За двадцять шість років усі звязки обірвались, і навряд чи їх повернення в рідний край радо вітатимуть. А поза-як батько навіть точно не знає, коли їх туди повернуть, домовлятися про щось конкретне було неможливо. Сам батько казав, що більшість родичів давно втекли з країни. А в тих, хто залишився, свої проблеми, їм не до співчуття.
Вони розмовляли двадцять хвилин і після дзвінка вона знову занепала духом. Заняття в юридичній школі тепер здавалися чимось несуттєвим. Вона ходила туди, оманена мрією стати адвокатом і боротися, захищаючи свою сімю та інших іммігрантів. Тепер усе це не має значення, пусте заняття.
Вона зібрала невелику бібліотеку порадників і процесуальних норм стосовно іммігрантів і просиділа кілька годин онлайн, читаючи статті, блоги й урядові публікації. Вона була на звязку з кількома правозахисними групами та адвокатами, які надавали допомогу іммігрантам. Її досі лякало одне питання. ІМП у своїй жазі хапати й депортувати постійно припускалася помилок. Зола зібрала матеріали з випадками, коли під час зачисток були захоплені й вислані законнонароджені нащадки, громадяни США. Вона знала з десяток історій про те, як громадяни, чиї батьки не мали виду на проживання, теж були помилково марковані та видворені. І майже в кожному випадку незаконний арешт відбувався після того, як батьків поміщали в центр утримання.
Як одна із сімї утримуваних у центрі, вона почувалася самотньою і вразливою і знову почала боятися кожного стуку в двері.
У четвер вона вдягнулася в найліпше заради співбесіди в Міністерстві юстиції. Вакансій для початківців було багато, але й вимоги були суворі. Їй пощастило вже тому, що її запросили на співбесіду. Зарплата48 тисяч на рікне зовсім така, про яку вона мріяла три року тому, але ті фантазії вже давно розвіялись.
Федеральний уряд створив програму амністії студентських боргів для молодих юристів, які працюють на державній службі. У програмі зазначалося, що студенти, які працюватимуть в будь-якому державному закладі місцевого, штатного або федерального рівня або в некомерційній установі, що офіційно визнана, виплачуватимуть лише десять відсотків від своїх річних зарплат упродовж десяти років, а решту боргу скасують. Це було спокусливим для багатьох студентів, зокрема з Фоґґі-Боттому, особливо в світлі млявого ринку праці в приватному секторі. Більшість обирали роботу в правових закладах, інші йшли вчителювати або вступали до Корпусу Миру.
Співбесіда відбувалася на цокольному поверсі адміністративної будівлі на Вісконсин-авеню, далеко від головного управління Міністерства юстиції біля Білого дому. Зола зайшла й відмітилась. Маленька приймальня була заповнена студентами останнього курсу, серед яких були й Фоґґіботтомці. Вона взяла номерок, постояла, поки не звільнився стілець, і ледве не втекла, коли її викликали. Пятнадцять хвилин вона говорила з дратівливим невдахою з міністерства й не могла дочекатися, коли можна буде звідти піти.
З огляду на нестабільність її життя десять роківто задовгий строк для будь-яких зобовязань.
15
У ПЯТНИЦЮ її ЗАПРОСИЛИ на обід у бар «Когут»місце, про яке вона ніколи не чула. Як сказав Тодд, вони з Марком бажають пригостити її вишуканою стравою. Одного погляду на це місце було достатньо, аби зрозуміти: щось намічається. Вони чекали на неї за столиком у куткуобидва в нових костюмах, обидва неголені, з доглянутими борідками, в обох на писках химерні нові окуляри: на Марковікруглі з роговою оправою, на Тоддівузькі без оправи, в європейському стилі.
Вона сіла навпроти й запитала:
То що відбувається?
Ти ходила цього тижня на заняття?поцікавився Тодд.
Намагалася. Принаймні спробувала. А от вас я там щось не бачила.
Ми кинули школу,сказав Марк.Настійно рекомендуємо й тобі.
Це так пянить, Золо,додав Тодд.Ніяких більше занять. Ніяких хвилювань про адвокатський іспит.
Я слухаю,промовила вона.Де ви допяли ці костюми?
Офіціант приніс замовлені напої: пиво для хлопців, содова для неї.