Джон Гришем (Гришэм) - Бар Когут стр 18.

Усе як завжди. Реклі не згадували?

О, ні. Той ховається за надійною стіною компаній-пустушок. Я шукав кілька годин і не знайшов жодної згадки про нього або його ширми. Я вже думаю, чи правий був Горді щодо причетності Реклі до «Свіфтбанку»?

Ладен закластися, він мав слушність, але треба як слід покопатись.

Якусь мить панувала тиша. Зазвичай Марк і Тодд увімкнули б телевізор, але вони ще не дзвонили в кабельну компанію. Спочатку вони хотіли підключитися до проведеного в бар, але потім вирішили, що не готові відповідати на купу запитань установника. Обидва їхні пласкі телеки стояли в кутку.

Зрештою Марк сказав:

Ґорді, Горді. Як часто ти про нього думаєш?

Багато,сказав Тодд.Повсякчас.

Ти питаєш себе, що ми тоді могли зробити інакше?

Якщо чесно, так. Ми могли б зробити так чи інакше, але Ґорді був не в собі. Не думаю, що нам вдалося б його зупинити.

І я так думаю. Мені його бракує. Дуже бракує. Цікаво, що він подумав би, якби побачив нас зараз?

Ґорді, якого ми колись знали, сказав би, що ми подуріли. Але той, пізніший Ґорді, напевне жадав би приєднатися до нашої контори.

Безперечно, на правах старшого компаньйона.

Вони вичавили із себе короткі смішки. Марк сказав:

Я колись читав оповідання про хлопця, який наклав на себе руки. І там один мозкоправ усе міркував про марність намагань таке зрозуміти. Бо це просто неможливо, у цьому немає ніякого сенсу. Якщо людина дійшла до межі, вона вже перебуває в іншій реальності, яку ми просто не розуміємо. А якщо ти все-таки зрозумів її, отже, ти й сам у біді.

Ну, я не в біді, бо мені ніколи цього не зрозуміти. Так, він мав цілу купу проблем, але самогубство не вихід. Він міг завязати з алкоголем, регулярно приймати ліки, владнати все з Брендою або порвати з нею. Якщо б він сказав «ні» весіллю, він міг би бути щасливішим у довгостроковій перспективі. У нас із тобою такі самі проблеми зі школою, адвокатським іспитом, безробіттям, позиковими акулами, проте ми не самогубці. Навпаки, ми продовжуємо боротися.

І в нас немає біполярного розладу, отже, ми ніколи не зрозуміємо.

Давай краще поговоримо про щось інше,запропонував Тодд.

Гаразд,промовив Марк, ковтнувши пива.Що скажеш про наш список потенційних клієнтів?

Тодд закрив ноутбук і відклав його на підлогу.

Нічого. Я обдзвонив вісьмох із наших вірогідних жертв і жодне не захотіло балакати. Телефонвеликий урівнювач, і ті люди не настільки знервовані ввечері, як були вдень у суді.

Чи дійсно все це так легко, як воно здається? Я про те, що ми сьогодні підписали три договори й отримали три тисячі гонорару, по суті не розуміючи, що ми робимо.

Сьогодні видався хороший день, але не завжди нам так щаститиме. Що вражає, так це безупинність, неймовірна кількість людей, яку пережовує система.

Дякувати Богові.

Безперервне постачання.

Це просто божевілля якесь, розумієш? І це не тривке.

Твоя правда, але ми можемо ще довго цим займатися. Адже це краще за інший варіант.

Марк сьорбнув пива, шумно видихнув і заплющив очі.

Вороття нема. Ми порушили надто багато законів. Несанкціонована практика. Ухилення від податків. Можливо, якісь порушення трудового законодавства. Якщо ми приєднаємося до групового позову проти «Свіфтбанку», цей список доповниться.

Ти передумав?спитав Тодд.

Ні. А ти?

Ні, але я хвилююсь за Золу. Часом у мене таке відчуття, що ми силоміць затягнули її в цю облуду. Наразі вона дуже вразлива й налякана.

Це правда,сказав Марк, розплющивши очі й випроставши ноги.Хоча вона принаймні почувається в безпеці. У неї тут непогана схованка, і це для неї найважливіше. Вона крута, Тодде. Пережила таке, що ми навіть уявити не можемо. Наразі вона там, де хоче бути. І ми їй потрібні.

Бідолашна! Вона зустрічалася ввечері з Рондою, в якомусь там барі, і сказала їй, що збирається в академку, нібито не може зараз зосередитись на школі та адвокатському іспиті. Каже, та начебто купилася. А я поговорив із Вілсоном, сказав, що ми з тобою зрештою прийдемо на заняття. Він турбується, але я запевнив його, що в нас усе добре. Може, хоч тепер ці люди дадуть нам спокій.

Якщо ми не будемо звертати на них уваги, вони про нас забудуть. Скоро в них зявляться важливіші приводи для хвилювання.

Атож,погодився Тодд,як і в нас із нашим новим заняттям. Тепер, коли в нас зявилися клієнти, ми повинні виконувати свої зобовязання. Тобто ми обіцяли тим людям, що врятуємо їх від тюрми й знизимо розміри штрафів. Маєш хоч якусь ідею, як нам із цим розібратися?

Завтра щось придумаємо. Тут головне спілкуватися з прокурорами, познайомитися із ними ближче, бути наполегливими. І слухай, Тодде, навіть якщо ми не зможемо виконати зобовязання, то ми не перші адвокати, хто надто багато пообіцяв. Отримуємо наші гонорари й рухаємось далі.

Ти кажеш, як справжній вуличний шахрай.

Така вже в мене робота. Піду вкладатися в ліжко.

ПОВЕРХОМ НИЖЧЕ, ЗОЛА теж не спала. Вона сиділа на хиткому ліжку, підклавши за спину подушки й укривши ноги ковдрою. У кімнаті було темно: єдине джерело світлаекран її ноутбука.

Її позикова консультантка, жінка на імя Тільді Карвер, працювала неподалік, у Чеві-Чейзі, на обслуговувальну компанію «ЛоунЕйд». Спочатку пані Карвер була доволі милою, але від семестру до семестру її тон змінювався. Сьогодні, коли Зола сиділа в залі суду й робила нотатки, від неї прийшов такий електронний лист:

Зола, сидячи в безпеці нової схованки, втупилась в цифру «загальної суми» і похитувала головою. Їй досі не вірилось, що вона добровільно встряла в систему, що дозволяє таким, як вона, стільки запозичити, хоча навіть думка про можливість повернення такого великого боргу абсурдна. Звичайно, тепер їй можна не хвилюватися про його погашення, але Золі здавалося, що й цей план не надто надійний. Неправильно просто тікати, звинувачуючи систему.

Її батьки й гадки не мали, скільки вона заборгувала. Вони знали, що Зола на законних підставах позичала гроші, надані урядом, і наївно вірили, що будь-яка програма, ухвалена Конгресом, обовязково добре продумана. Але тепер вони нічого не взнають, що трохи втішало.

Зола наклацала такий текст:

Вона чула кроки нагорі й знала, що її компаньйони не сплять. Вимкнувши ноутбук, вона витягнулася під ковдрою. Вона була вдячна за цю затишну схованку, вдячна, що не почує раптового стуку в двері. Перша квартира, яку вона памятала з дитинства, була не набагато більша за цю. Вона та обидва її старші брати ділили крихітну спальню. Хлопці спали на двоярусному ліжку, а вона поряду дитячому. Її батькиза стіною, у ще одній тісній спальні. Вона не розуміла, що вони бідні, налякані й на таке не розраховували. Проте, не зважаючи на це, вдома було добре й радісно. Її батьки постійно працювали, але в різні зміни, аби хтось завжди був удома. А якщо ні, за дітьми доглядали сусіди. Їхні двері завжди були відчинені, і «свої люди» постійно заходили й виходили. Там завжди щось готували й коридор повнився густим ароматом. Усі ділилися їжею, одягом, навіть грішми.

І всі працювали. Дорослі сенегальці працювали подовгу й не скаржилися. Золі було дванадцять, коли над її світом скупчилися темні хмари. Одного із «своїх людей» заарештували, відправили на утримання і насамкінець депортували. Це налякало інших, а її батьки знову переїхали.

Вона думала про батьків і брата щодня й щогодини й зазвичай засинала в сльозах. Її майбутнє було сумнівним, але не йшло ні в яке порівняння з їхнім.

20

КОРОЛЕМ ВАШИНГТОНСЬКИХ РЕКЛАМНИХ ЩИТІВ був химеристий адвокат із цивільних правопорушень на імя Расті Севідж. Неможливо було проїхати кільцевою дорогою, не зустрівши його вишкірену мармизу з позивним «Довір-Расті», яка закликала потерпілих довіритись йому. А в розрахованій на невибагливий смак телерекламі фігурували клієнти, які зазнали різноманітних фізичних ушкоджень, проте дуже задоволені, бо зробили все правильно, зателефонувавши 1-800-Довірся-Мені.

Компаньйони «Апшо, Паркер і Лейн» розглянули кілька фірм, які опікувалися справами про особисту шкоду, і вибрали Расті. На нього працювало вісім адвокатів, і декотрі з них вочевидь були справді здатні брати участь у судових процесах. Зола зателефонувала й пояснила співрозмовниці, мовляв, її чоловік серйозно постраждав у зіткненні з багатоколісною фурою, і їй треба зустрітися з Расті. Співрозмовниця пояснила, що він зайнятий «винятковою справою в федеральному суді», але один із його помічників з радістю з нею зустрінеться.

Якщо нічого не тямиш в справах про заподіяння особистої шкоди, знайди того, хто тямить. Зола записалася на зустріч під іменем, що знайшла в телефонному довіднику.

Контора була в скляному будинку біля Юніон-Стейшн. Вони з Тоддом увійшли до вестибюля, що на вигляд і за відчуттям нагадував приймальню популярного лікаря. Уздовж стін стояв шерег стільців із стосами журналів. Десяток клієнтів, деякі з ціпками й милицями, очікували прийому, перебуваючи на різних стадіях дискомфорту. Невибаглива рекламна кампанія Расті вочевидь давала свої плоди. Зола відмітилась біля стійки й отримала опитувальний бланк на планшеті. Вона заповнила формуляри фіктивними відомостями, але залишила дійсний номер своєї старої мобілки. Через пятнадцять хвилин їх викликав помічник адвоката та провів до просторого приміщення з кабінками робочих місць. Численний «офісний планктон» навіжено трудився за телефонами та компютерами, швидко випікаючи документи. Адвокати мали свої власні кабінети по боках із видами на місто. Помічник постукав у двері одного із них, і вони увійшли до володінь Брейді Галла.

Із веб-сайту вони знали, що панові Галлу було під сорок і він випускник юрфаку Американського університету. Звичайно, він «палко захищає права своїх клієнтів» і має промовистий список «значних угод». Коли помічник вийшов, вони назвалися й усілись у шкіряні крісла навпроти пана Галла, чий робочий стіл був, либонь, трохи чистішим за міське сміттєзвалище.

Том (Тодд) пояснив, що він ліпший друг чоловіка Клавдії (Золи) Толлівер і прийшов для моральної підтримки. Той чоловік, Донні, попрохав Тома посидіти поряд із його дружиною і записувати все сказане, бо сам Донні не в змозі вийти з дому через травми.

Спочатку панові Галлу це не дуже сподобалось, і він зауважив:

Ну, зазвичай я так не працюю. Можливо, нам потрібно буде обговорити щось особисте, конфіденційне.

Я не проти, якщо ваша ласка. Томвірний друг,промовила «Клавдія».

Ну, добре,втомлено сказав пан Галл, маючи вигляд людини, геть виснаженої загальною надмірністю: надмірною кількістю телефонних дзвінків, надмірною кількістю дотичних справ, надмірно малою кількістю годин у добі.Отже, ваш чоловік постраждав у аварії? уточнив він, зиркнувши на папірець.Розкажіть докладніше, як це сталося.

Ну,почала «Клавдія»,це трапилося три місяці тому.Вона завагалася, глянула на «Тома» і спромоглася продовжити більш збуджено й стурбовано.Він їхав додому по Коннектикут-авеню, коли біля Клівленд-парку в нього врізалась фура. Донні їхав на північ, а вантажівка на південь і чомусь вильнула вліво, заїхала за роздільну лінію і врізалась в нього. От прямо в лоба.

Цебто з відповідальністю все очевидно?поточнив Галл.

За даними поліціїтак. Але сам водій нічого не сказав, отже, ми й дотепер не знаємо, чому він виїхав на зустрічну смугу.

Мені треба глянути поліційний звіт.

Є такий, удома.

Ви що, не принесли його?ревнув Галл.

Даруйте, але я ніколи таким не займалася. Звідки ж мені було знати, що треба приносити.

Гаразд, якнайшвидше пришліть копію. А медичний? Принесли результати медичного огляду?

Ні, пане. Я не знала, що це буде потрібно.

Галл від досади закотив очі, і тут загудів його телефон. Він глянув на нього і якусь мить здавалося, він його візьме.Наскільки серйозно він постраждав?

Ну, він ледь не помер. Важкий струс мозку, тиждень був у комі. Переламані щелепа, ключиця, шість реберодне з них простромило легеню,нога. Він переніс дві операції і потрібна принаймні ще одна.

Схоже, Галла це вразило:

Оце так! Добряче дісталося. А скільки коштувало лікування?

«Клавдія» знизала плечима й подивилася на «Тома», який теж знизав плечима, мовляв, звідки мені знати.

Мабуть, тисяч двісті, десь так,відповіла вона.Зараз він проходить курс реабілітації, але досі не може пересуватися. Ще одна річ, пане Галле. Не знаю, що й робити. Після того, як це сталося, день і ніч дзвонять адвокати. Я вже просто не беру телефон. А ще я звязалася зі страховою компанією, але не певна, чи можна їм довіряти.

Ви що! У таких випадках не можна довіряти страховим компаніям!накинувся він так, наче вона все зіпсувала. Не розмовляйте з ними!Усю неуважність Галла наче рукою зняло.Ким працював Донні?

Водієм автонавантажувача на складі. Доволі хороша робота. Заробляє десь сорок пять тисяч на рік. Але після аварії вже не працює і в мене закінчуються гроші.

Ми можемо надати проміжну позику,задоволено сказав Галл.Завжди так робимо. Ми не бажаємо, аби наші клієнти економили кожен пенні, поки ми домовляємося про угоду. Якщо з відповідальністю все так очевидно, як ви кажете, то ми все владнаємо, не звертаючись до суду.

А скільки ви стягуєте?спитала вона. «Том» ще не сказав ані слова.

Ми нічого не стягуємо,з погордою відповів Галл. Немає відшкодуваннянемає гонорару.