Один із полісменів трохи знав англійську. Зола сказала, що вона американка й не розмовляє французькою. Вони здивовано витріщилися на її американський паспорт і посвідчення водія (справжнє), видане штатом Нью-Джерсі. Вона розсудливо залишила фальшиві документи в готелі.
Через пятнадцять хвилин, що тяглися надто довго, поліцейські повернули їй документи й відпустили. Цей інцидент її вкрай налякав, і вона вирішила відкласти туристичний огляд міста на потім.
ЇЇ КОМПАНЬЙОНИ РОЗМІСТИЛИСЯ в крихітному номері бюджетного готелю на Шермергорн-стрит у центрі Брукліна. Одна кімната з розкладним диваном і кухонька300 доларів за ніч. У крамниці канцелярської техніки вони взяли в оренду багатофункціональний пристрійпринтер/копір/сканер/факс-машина90 доларів за місяць.
У піджаках і краватках вони зайшли до відділення «Сітібанку» на Фултон-стріт і запитали управляючого рахунками. Скориставшись своїми справжніми іменами, посвідченнями водія та номерами соціального страхування, вони відкрили поточний рахунок на «Юридичну клініку Лусеро та Фрейжера». Вони розказали стару добру історію про те, що вони друзі по юридичній школі, яким набридла одноманітна, нудна робота у великих фірмах Мангеттену. А їхня маленька юрклініка допомагатиме справжнім людям із справжніми проблемами. Вони запозичили адресу адміністративного будинку в шістьох кварталах відтіль, хоча адреса могла знадобитись лишень для друку на нових чеках, яких вони все одно ніколи не побачать. Марк виписав особистий чек на тисячу доларів, аби відкрити рахунок, і, щойно повернувшись у номер, вони відправили факсом підтвердження про грошовий переказ у свій вашингтонський банк. На їхньому рахунку було близько 39 тисяч доларів, які вони переказали на свій новий рахунок, а старий закрили. Потім вони відправили пані Дженні Вальдес із фірми «Коен-Катлер» у Маямі електронного листа з новиною про те, що їхня фірма «Апшо, Паркер і Лейн» обєдналася з бруклінською фірмою «Лусеро та Фрейжер». Вона надіслала їм електронною поштою купу бланків, у які необхідно було внести зміни, і вони витратили годину на канцелярську роботу. Вона знов їх запитала щодо номерів соціального страхування та банківських рахунків тисячі ста клієнтів, яких вони підписали на колективний позов, і вони знову відписалися, заявивши, що знаходяться в процесі збору необхідної інформації.
Дістати Гайндса Реклі просто по телефону здавалося неможливим, тому вони вирішили зробити це через одну з його юридичних фірм. Веб-сайт «Ретліфф і Кос-ґроув» виявився доволі корисним, на ньому фірмі задовільно вдалося прикрасити той факт, що чотириста співробітників займаються чимось більшим, аніж відчуження заставленого майна, відновлення у володінні, прострочена заборгованість, банкрутства, вибивання боргів і відшкодування студентських позик. Ґорді описав це як «фінансову клоаку». У фірми було близько ста юристів у головній конторі в Брукліні, де головував Марвін Джоккетікругловидий чоловік років шістдесяти з небездоганною службовою біографією.
Марк надіслав йому електронного листа:
Шановний пане Джоккеті,
мене звати Марк Фінлі, і я незалежний журналіст-дослідник. Я працюю над статтею про пана Гайндса Реклі, який, наскільки мені відомо, є вашим діловим партнером. Після багатотижневих досліджень мені відкрився той факт, що пан Реклі через його фірми «Шайло-Сквер Файненшл», «Варанда Кепітал», «Бейтріум Груп» і «Лекер-Стрит Траст» володіє загалом вісьмома юридичними школами, розкиданими по всій країні. Судячи з результатів адвокатського іспиту, складається враження, наче ці вісім шкіл розраховані на ті прошарки населення, які не завдають собі даремної праці навчатися юриспруденції та марнуватися підготовкою до іспиту. Проте складається враження, наче ці школи доволі прибуткові.
Я маю бажання зустрітися з паном Реклі, і якнайшвидше. Оминаючи зайві подробиці скажу тільки, що я запропонував цей матеріал «Нью-Йорк Таймс» і «Волл-Стрит Джорнел», і обидва видання виявили зацікавлення. Тому час має значення.
Мій тел. номер: 838-774-9090. Я в місті й палко бажаю поговорити з паном Реклі або його представником.
З подякою,
Листа було відправлено в понеділок 12 травня о першій тридцять дня. Вони засікли час. Їм було цікаво, як швидко відреагує пан Джоккеті. Марк і Тодд сиділи й чекали в номері та знічевя накинулись на довірливих жителів передмість Вілмінгтона, штат Делавер. Вони знайшли в інтернеті базу адрес проживання і повернулися до свого брудного діла: почали додавати нові імена до колективного позову. Вже маючи одинадцять сотень, чому б не додати туди ще дві, а то й більше?
О третій дня Марк знову надіслав Джоккеті того ж листа, а потім і о четвертій. О шостій вони поїхали підземкою на стадіон «Янкі», де «Метс» грали в занадто розрекламованому прохідному матчі, аншлагу на який не було. Вони купили два найдешевші квитки в центральному секторі та виклали десятку за дванадцять унцій світлого пива. Потім пішли на верхні ряди, подалі від інших вболівальників, які розсідалися на дешевих місцях.
У пятницю Маркові й Тодду призначили зявитися в суд і вони вирішили, що розумніше його не пропускати. Маючи великий досвід, вони знали, що там випишуть ордери на їх арешт. Тодд зателефонував Гедлі Кавінесс, яка відповіла після другого дзвінка.
Ага-ага,сказала вона.Здається, хлопці, ви зрештою ускочили в халепу.
Так, люба, у нас неприємності. А ти зараз сама? Питання по суті справи.
Так, на гульки піду пізніше.
Успішного полювання. Слухай, можеш зробити нам ласку? Нам у пятницю до суду, але ми залишили місто і не збираємося у найближчий час повертатися.
І я вас не звинувачую. Ви зчинили такий галас у тутешніх колах. Тільки про вас і говорять.
Хай говорять. То зробиш нам послугу?
Невже я вам колись відмовляла?
Ні, ніколи, саме за це я тебе й люблю.
Усі це кажуть.
Тож послуга така. Як ти гадаєш, чи можливо підійти до діловоди шостого відділення і зробити так, щоб той відклав розгляд нашої справи на два тижні? Напевне, ти з ним запанібрата і можеш щось там підтасувати в документації, ти ж спец у таких справах.
Ну, не знаю. Хтось може побачити. І що мені йому сказати, яка причина?
Скажи, що ми намагаємося найняти адвоката, але нам бракує грошей. Це тільки на пару тижнів.
Я подивлюся, що можна зробити.
Моя ти лялечко!
Ага, ага.
У нижній частині третього іннінгу задзижчав Марків телефон. Номер незнайомий. Він сказав:
Це на добре.
То був Марвін Джоккеті, який почав так:
Пан Реклі не бажає з вами зустрічатися, і тільки спробуйте зробити щось не те, він вас засудить по саме не хочу.
Марк усміхнувся, підморгнув Тоддові, натиснув кнопку гучного звязку й відповів:
І вам доброго вечора, шановний пане. А чому це пан Реклі так палко погрожує засудити нас? Можливо, йому є що приховувати?
Немає. Він дуже серйозно ставиться до свого особистого життя і має цілу зграю звірських юристів.
Ще б пак! Він має свою частку щонайменше в чотирьох юридичних фірмах, і у вашій зокрема. Перекажіть йому, хай засуджує. У мене немає ні шеляга.
Це його не зупинить. Він вас засудить і зруйнує вашу журналістську репутацію. До речі, а на кого ви працюєте?
Ні на кого. На себе. Я типу незалежний. От і поміркуйте над цим на дозвіллі, пане Джоккеті, бо його позов може стати моїм щасливим квитком, тому що я вчиню зустрічний позов уже на реальні гроші. І розбагатію на санкціях за відверто безпідставний позов.
Ви не в тій лізі граєте, приятелю.
Подивимось. Скажіть пану Реклі, що, позиваючись до мене, нехай водночас позивається і до «Нью-Йорк Таймс», тому що завтра вдень я з ними зустрічаюсь. Вони бажають оприлюднити цей матеріал у неділю, на перших шпальтах.
Джоккеті розсміявся і сказав:
У пана Реклі стільки звязків у «Таймс» і «Джорнел», що ви навіть не здатні собі уявити. Вони навіть не торкнуться того матеріалу.
Ну, певно, це той самий шанс, який випадає лише раз у житті. Я знаю правду і я зіллю її на перші шпальти.
Ви про це пожалкуєте, шановний пане,сказав Джокетті й завершив дзвінок. Марк пильно подивився на свій телефон, потім узяв і засунув його в кишеню джинсів. Глибоко зітхнувши, він промовив:
Який затятий! Це буде не так просто.
Вони всі там затяті. Гадаєш, знов зателефонує?
Хтозна. Бач, може він просто зараз розповідає про це Реклі, і обидвох узяли дрижаки. Останнє, що треба Реклі,це публічний розголос. У його оборудці зі школами немає нічого протизаконного, але смердить від того не менше.
Вони зателефонують. Чом би й ні? Будь ти на його місці, невже не зацікавився б, що саме нам відомо?
Можливо.
Вони зателефонують.
36
МАРК СПАВ НА РОЗКЛАДНОМУ ДИВАНІ, коли о шостій пятдесят ранку гучно задзвонив його телефон. Джоккеті сказав:
Пан Реклі погодився зустрітися з вами о десятій ранку в нашій адмінбудівлі. Ми розташовані в центрі Брукліну, на Дін-стріт.
Знаю,сказав Марк, хоча насправді не знав. Проте розшукати цю фірму буде неважко.
Я зустріну вас у вестибюлі о девятій пятдесят. Будь ласка, приходьте вчасно. Пан Реклі дуже зайнята людина.
Як і я. А ще зі мною підійде мій друг, теж журналіст, звати Тодд МакКейн.
Гаразд. Ще хтось?
Ні. Тільки ми вдвох.
За кавою вони розмірковували, чому Реклі не захотів зустрічатися з ними на своїй території, на Вотер-стрит, у фінансовому районі Мангеттену. Безперечно, у нього там роззолочений барліг, бо це властиво людям такого положення, проте парочка репортерів могла принагідно повеселитися, яскраво все це описавши. Інша справа загнати їх на слизькена територію, що контролюється його власними адвокатами. Судом їм уже погрожували. Тепер вони увійдуть в його світ, брутальне місце, де його захищатимуть будь-якою ціною, а погрозизвичний робочий інструмент.
Вони пішли неголені, вдягнувши джинси й старі курткитипова журналістська розхристаність тих, кому начхати на думку інших. Марк склав матеріали в пошарпаний нейлоновий «дипломат», куплений в бруклінській крамничці вживаних речей, і коли вони вийшли з готелю та попростували пішки, то дійсно мали вигляд голодранців, із яких нічого взяти.
Будівля була висока й модернова, одна з багатьох скупчених посеред ділового центру Брукліна. Друзі згаяли час у кавярні неподалік і зайшли в атрій о девятій сорок пять. Марвін Джоккеті, який виглядав на десять років старшим, ніж на світлині з веб-сайту, стояв біля стійки охорони й розмовляв із службовцем. Марк і Тодд впізнали його й назвалися, він знехотя потиснув їм руки. Кивнувши на службовця, Джоккеті сказав:
Він мусить перевірити ваші документи.
Марк і Тодд витягли гаманці й вручили свої фальшиві водійські посвідчення округу Колумбія. Службовець вивчив їх, порівняв світлини з обличчями і повернув.
Відтак вони пройшли за Джоккеті до ліфтів і стояли в очікуванні мовчки. Коли вони зайшли всередину, той повернувся до них задом, лицем до дверей, так нічого й не сказавши.
«Чемний вилупок»,подумав Марк. «Тварюка»,пробурмотів тихенько Тодд.
Ліфт зупинився на сімнадцятому поверсі, і вони увійшли в радше прозаїчний вестибюль «Ретліфф і Косґроув». За свою недовгу карєру в статусі адвокатів вони побували в кількох на славу прикрашених конторах. Розкішні хороми Джеффрі Корбета у Вашингтоні вражали найсильніше, хоча Марковим фаворитом був унікальний музей трофеїв Едвіна Моссберґа в Чарльстоні. Найгіршою була контора «Довір-Расті» з її лікарняною атмосферою і пораненими клієнтами. Це місце було крапельку кращим. Та й біс із ним! Вони прийшли сюди не інтерєри порівнювати.
Джоккеті не звернув уваги на секретарку в приймальні, а вона проігнорувала його. Вони повернули за ріг, без стуку пройшли через двері й опинилися в довгому, широкому конференц-залі. Двоє чоловіків у дорогих темних костюмах стояли біля серванта й цмулили каву з порцелянових філіжанок. Жоден не зробив і кроку їм назустріч. Джоккеті оголосив:
Пан Фінлі та пан МакКейн.
У Марка й Тодда було три світлини Гайндса Реклі, всі з журнальних статей: одна з дослідів Ґордізбільшений знімок обличчя, який він прикріпив до незабутньої стіни, дві інші вони знайшли в інтернеті. Реклі було сорок три роки, його темне, ріденьке волосся було ретельно зализане назад, а вузькі очі ховалися за окулярами в напівобідковій оправі. Він кивнув Джоккеті, і той мовчки вийшов, зачинивши за собою двері.
Мене звати Гайндс Реклі, а це мій головний радник Баррі Стрейхан.
Той знизав їх злим поглядом і кивнув, навіть не намагаючись продовжити діалог після етапу знайомства. Як і його клієнт, він тримав у одній руці філіжанку, а в іншій блюдце, що унеможливлювало для них належне за таких обставин рукостискання. Марк і Тодд трималися від них на відстані, футах у десяти. Ця незручність тривала кілька секунд, чого було цілком достатньо, аби двійко прибульців затямили, що перед ними тут розстилатися не будуть. Зрештою Реклі сказав: «Сідайте» і кивнув на ряд стільців із їхнього боку. Вони сіли за стіл. Реклі й Стрейхан сіли навпроти них.
Тодд виклав на стіл мобільний телефон і запитав:
Не заперечуєте, якщо я записуватиму?
Чого це?запитав Стрейхан мов недоумок. Він був приблизно на десять років старшим за свого клієнта й справляв враження людини по життю сварливої.
Є така стара репортерська традиція,пояснив Тодд.
Ви плануєте розшифровувати цей запис?
Певно, так.
Тоді дасте копію мені.
Авжеж.
І я теж буду записувати,сказав Стрейхан, викладаючи свій мобільник на стіл. Двобій телефонів.
Під час цієї словесної сутички Реклі споглядав на Марка з пихатим, самовдоволеним виглядом, немовби промовляючи: «У мене є мільярди, а в тебе нічого нема. Як не поглянь, я тут головний, тож змирись із цим».
Однією з переваг вуличної практики без адвокатської ліцензії було те, що безслідно щезала стриманість. Нахабно ведучи справи в судах округу Колумбія, Марк і Тодд звикли вдавати із себе інших людей. Якщо їм щастило, стоячи перед суддями й називаючись вигаданими іменами, брати на себе обовязки адвокатів, то їм не завдасть зусиль розіграти перед Гайндсом Реклі роль журналістів.
Марк витримав погляд не моргнувши. Зрештою Реклі заговорив:
Ви хотіли мене бачити.
Так, авжеж,сказав Марк,Ми збираємо матеріал для статті і вважаємо, що ви могли б дещо прокоментувати.
Що за стаття?
Ну, передусім заголовок буде такий: «Велика юридично-освітня афера». Ви або володієте, або так чи інакше керуєте кількома компаніями, яким належать вісім комерційних юридичних шкіл. Доволі прибуткових шкіл.