За чотири дні очікування в готелі Зола вкрай сторопіла. Вона годинами сиділа й балакала з Фантою, чого поміж ними не було роками, і по кілька разів на день чаювала разом із Бо в кафе при готелі. Щодня телефонувала своїм компаньйонам, аби послухати, як вони долають знегоди.
Два номери коштували їй сто доларів на день в еквіваленті. Якщо додати до цього харчування в кафе, як тут Золі не турбуватися щодо фінансів. Вона прилетіла, маючи при собі близько десяти тисяч, і заплатила три тисячі фірмі Ідіни Санга як попередній гонорар за представництво й вплив. Якщо Абду скоро звільнять, сімї потрібні будуть притулок, одяг, їжа тощо, а її бюджет швидко скорочується. У неї було шість тисяч на рахунку в окрузі Колумбія, і вона знала, що її компаньйони за потреби прийдуть їй на допомогу, але зненацька почала надміру непокоїтись через гроші. Коли їх затримали імпівці, в Абду було при собі вісімсот доларів. Бо мав двісті. Усі сімейні заощадження пішли на імміграційного адвоката, який нічого не вдіяв. Тому їхнє майбутнє в Сенегалі цілком залежало від мізерних заощаджень Золи.
Окрім того, не треба було забувати про таку річ, як хабарництво.
У понеділок наприкінці дня їхнє фінансове становище суттєво погіршилося. Навпроти готелю зупинилися біля бордюрів дві поліційні машини, і з них вистрибнули четверо полісменів у однострої. Зола з Бо пили чай у вестибюлі й впізнали двох з них. Їм наказали залишатися на місцях, а портьє передав поліціянтам ключі від їхніх номерів на четвертому поверсі. Один із полісменів залишився із ними, а інші троє зайшли в ліфт. Через хвилину вони вивели з ліфта Фанту й підвели до Золи та Бо.
Вони обшукують наші кімнати,прошепотіла Фанта Золі. Як би жахливо це не звучало, Золі полегшало від того, що всі її гроші та цінні речі зберігаються в сейфі за конторкою портьє.
Вони чекали близько години. Певно, їх кімнати вщент розтрощили. Коли троє полісменів повернулися у вестибюль, їхній старший, сержант, вручив портьє папірець і той швидко підкорився. Сержант сказав англійською:
У нас є ордер для обшуку готельного сейфа.
Хвилинку. Ви не маєте права обшукувати мої речі, заперечила Зола.
Вона була зробила крок до конторки, але полісмен зупинив її.
Фанта застрекотіла французькою, а Бо кинувся їй на поміч, але його відштовхнули. Портьє кудись зник і повернувся з металевою скринькою, подібною до тієї, що орендувала Зола. Вона бачила, як портьє засовує її в головний сейф, де було ще з десяток інших. Така скринька замком не обладнувалася.
Сержант глянув на Золу й скомандував: «Підійди».
Вона підійшла й дивилася, як він відкриває скриньку, дістає звідти конверт і витягає з нього американські долари. Повагом відрахувавши двадцять купюр по сто доларів, він перейшов до чималої паки західноафриканських франків, які теж почав рахувати. Позаяк курс обміну становив шістсот франків за один долар, підрахунок зайняв значний час. Зола уважно спостерігала за цим, безсило стримуючи лють. Підсумок склав майже шість тисяч доларів. Задоволений таким вагомим трофеєм, сержант спорожнив скриньку. На стіл впали три пластикові картки, скріплені гумовою стрічкою: її фальшиве посвідчення водія, видане в окрузі Колумбія, студентський квиток Фоґґі-Боттом і прострочена кредитна картка. Свою колекцію мобільних телефонів Зола тримала в торбинці під матрацом.
У ридикюлі, який вона притискала до себе, були її паспорт, водійські права, видані в штаті Нью-Джерсі, приблизно пятсот доларів готівкою і дві кредитні картки. Якщо вони потягнуться і по неї, без бою вона не здасться. Її коліна підігнулися, коли сержант сказав: «Паспорт?».
Вона розстібнула ридикюль, підчепила й витягла паспорт. Він ретельно його перевірив, довго й суворо витріщався на її ридикюль, потім повернув паспорт.
Інший полісмен описував вміст розпотрошеної металевої скриньки. Вочевидь, його заберуть.
Міцно стискаючи ридикюль, Зола спитала:
Ви забираєте мої речі?
У нас є ордер,відповів сержант.
Але за що? Я не скоювала злочину.
У нас є ордер,повторив він.Підпиши тут.
Він вказав на недбало зроблений інвентарний опис.
Не буду я нічого підписувати,сказала вона, хоча розуміла, що вибору в неї немає. У цю мить вона усвідомила реальність і глибоко зітхнула, визнавши, що опиратися безглуздо.
Сержант уклав її гроші й картки у великий готельний конверт і віддав його іншому поліціянтові. Подивившись на Бо, він сказав французькою: «Підеш із нами».
Бо нічого не розумів, аж поки найближчий до нього поліцейський, діставши кайданки, не схопив його за руку. Він машинально почав вириватися, що змусило іншого полісмена схопити його за іншу руку.
Що ви робите?зажадала пояснень Зола, у той час як Фанта протестувала французькою. Коли руки Бо завели за спину й зчепили кайданками, він видихнув і заспокоївся.
Усе гаразд,звернувся він до Фанти.
Що ви робите?наполягала на відповіді Зола. Сержант відчепив з ременя свої кайданки й помахав перед її носом:
Заспокойся! Теж хочеш?
Ви не маєте права його забирати.
Заспокойся!гаркнув сержант. Бо й матір твою заберемо.
Нічого, Золо,сказав Бо.Усе гаразд. Подивлюся, як там батько.
Двоє полісменів штовхнули Бо в напрямку дверей і вийшли. Сержант ніс конверт. Зола й Фанта очам своїм не вірили, дивлячись, як Бо грубо штовхають на заднє сидіння поліційної машини.
Тільки-но вони відїхали, Зола зателефонувала Ідіні Санга.
У ВІВТОРОК 13 ТРАВНЯ, о четвертій дня, юристи «Свіфтбанку» виступили з пропозицією укласти угоду по шістьох колективних позовах, учинених по всій країні. Через чутки й припущення, що циркулювали впродовж останніх трьох місяців, цю новину зустріли чи не з розчаруванням. Пророцтва про грандіозну угоду «Свіфтбанку» давно втратили свіжість.
Згідно з умовами угоди, банку належало перерахувати в страховий фонд для виплати відшкодування початкову суму в розмірі чотири мільярди двісті мільйонів доларів задля покриття претензій близько мільйона ста тисяч можливих клієнтів. У шістьох колективних позовах фігурувало вісімсот тисяч клієнтів, а виплати на інших триста тисяч розподілялися як трофей поміж адвокатами. Колективний позов фірми «Коен-Катлер», з її двомастами двадцятьма тисячами позивачів, був найбільшим, найраніше вчиненим, найкраще організованим і найпершим у черзі на отримання грошей.
Угода покривала три категорії позивачів. Перша, найбільш скривджена, це домовласники, насильно позбавлені права викупу закладеного майна через недоброчинні дії банку. Це була найменша група, десь пять тисяч осіб. Друга категорія, приблизно вісімдесят тисяч, складалася з клієнтів, які брали кредит і зазнали повних або істотних збитків через дії банку. Третя категоріявсі інші, тобто клієнти банку, які постраждали через приховані платежі й занижені відсотки по депозитах. Кожен мав отримати по три тисячі вісімсот доларів за свої негаразди.
Гонорар повірених обумовлювався окремо і сплачувався в інший фонд. За кожний індивідуальний позов адвокат отримував вісімсот доларів, незалежно від завданих клієнтові збитків. Також «Коен-Катлер», як і решта фірм, що вели колективні позови, отримував вісім відсотків від загальної суми угоди.
Негайно розбазікалися коментатори ділових новин, і загальна думка була така, що «Свіфтбанк» зробив точнісінько те, чого від нього й очікували: викинув купу грошей, аби позбутися проблем і рухатися далі. Несподіваний золотий дощ мав пролитися після затвердження в суді протягом кількох днів.
О пятій дня жоден адвокат, який брав участь у колективних позовах, не висунув заперечень щодо угоди, бо заманював нових позивачів.
ГЕДЛІ ЗАТЕЛЕФОНУВАЛА ТОДДОВІ в четвер наприкінці дня і повідомила жахливу новину: чуда вона не справила, домовитись про відстрочку розгляду їхньої справи на один-два тижні не вдалося. Натомість прокурор, який вів їхню справу, рішуче наполягав, щоб вони зявилися на початкову явку в пятницю. Гедлі сказала, що вони привернули забагато уваги: усім до того набридли наркоші й пяні водії, що така незвичайна справа в списку слухань сприймалася наче подих свіжого повітря. Мені шкода, хлопці.
Треба найняти адвоката,сказав Тодд. Вони з Марком сиділи на парковій лавці в Коні-Айленді, курили довгі чорні сигари й цмулили воду з пляшок.
Давай подискутуємо,сказав Марк.Я такий: мовляв, не будемо наймати адвоката.
Гаразд. Не зявимося в пятницю в суді. Що далі? Суддя напевне видасть судові ордери, і наші імена потраплять у систему.
І що? Подумаєш! Інше діло, якби ми були наркоділками чи з аль-Каїди. Але ми не розповсюджуємо наркотики й не організовуємо терористичної змови. Ти справді думаєш, що хтось усерйоз візьметься нас розшукувати?
Ні, але ми перебуватимемо в розшуку: затримати живими або мертвими.
Подумаєш, що з того, як ніхто нас не шукатиме?
А що коли в тяжку годину скрути нам доведеться тікати з країни? Приходимо такі в аеропорт, показуємо паспорти, а десь загоряється червона лампочка: в окрузі Колумбія видані ордери. Митникові байдуже, в чому нас обвинувачують. Ми починаємо розказувати, що ми просто парочка клоунів, які прикидалися адвокатами, але на нього це не справляє враження. Усе, що він бачить, червоний прапорець, і ось ми вже знову в кайданках.
А що може вдіяти адвокат?
Відстрочувати, відкладати, переносити. Виграє нам трохи часу, відтягне видачу судового ордера. Домовиться з прокурором про угоду, вбереже нас від увязнення.
Щоб там не трапилося, але в тюрму я не піду, Тодде.
Ми про це вже говорили. Усе, що нам треба,це час, а спритний адвокат може відкладати справу місяцями.
Марк затягнувся сигарою, набравши повний рот диму, і випустив густу хмару.
Є хтось на прикметі?
Даррелл Кромлі.
Ох і бовдур. Надіюсь, він і досі намагається нас розшукати.
У мене на умі Філ Саррано. Коли ми вступили до Фоґґі-Боттом, він перейшов на третій курс. Нормальний такий, працює в невеличкій фірмі, що займається кримінальними справами, неподалік від Капітолійського пагорба.
Памятаю. А скільки він візьме?
Не взнаємо, доки не спитаємо. Від пяти до десяти, а ти як думав?
Поторгуйся, гаразд? Бо в нас досі скрутно з фінансами.
Я йому зателефоную.
Філ Саррано запросив десять тисяч уперед. Тодд вдавився, задихнувся, здавалося, впав у шок і став заїкатися, а потім пояснив, що він і його співучасникпросто двійко відрахованих зі школи безробітних, над якими висить сукупний борг у півмільйона. Тодд запевнив його, що справа не дійде до судового процесу і не відніме в нього багато часу. Він потроху збивав ціну, і зрештою вони зійшлися на шести тисячах доларів, які Тодд, за його словами, змушений позичити в бабусі.
Через годину Саррано перетелефонував і засмутив їх новиною, що суддя Ейб Еббот, призначений на цю справу, бажає, аби обидва відповідачі особисто зявилися о десятій нуль-нуль, у пятницю, в шостий відділ Окружного суду. Очевидно, суддю Еббота заінтригувала ця справа, і він вирішив докопатися до самої суті. Тож відтермінувати початкову явку не вдалося.
Також він бажає знати, де наразі перебуває Зола Маал,повідомив Саррано.
Чого не знаємо, того не знаємо,відповів Тодд.Хай пошукає в Африці. Її сімю на днях депортували, можливо, вона вирушила слідом за ними.
Отже, в Африці? Гаразд, перекажу.
Тодд переповів Маркові лиху звістку про те, що їм доведеться повернуться до Вашингтона набагато раніше, ніж вони очікували. Тодд одного разу поставав перед суддею Ебботом; Марк теж. Майбутнє воззєднання не тішило.
38
БУДИНОК ФРЕЙЖЕРА ЗНАХОДИВСЯ на Йорк-стрит у Довері, штат Делавер. Сімя Лусеро досі жила на Орандж-стрит на півдні Балтимора. Отже, завдяки вражаюче сприятливим законам рідного штату Марка щодо реєстрації нових компаній постала до життя «Йорк і Орандж Трейдерс». За 500 доларів із кредитки статут був підтверджений через інтернет, і неоперена компанія взяла собі ділову адресу одного з багатьох центрів загальноорганізаційного забезпечення, що знаходилися в штаті Делавер. Ледве «Йорк і Орандж Трейдерс» виникла й запрацювала в США, вона негайно почала розширюватися. Спрямувавши погляд на південь, компанія обрала для першої філії країну Карибського басейну Барбадос. За 650 доларів компанія зареєструвалася на Малих Антильських островах.
Відкрити банківський рахунок для компанії виявилося не так просто, як зареєструвати її саму.
Після тижнів досліджень у інтернеті, Марк і Тодд взяли за краще не шукати щастя в швейцарських банках. Будь-який натяк на неправомірний прибуток, і швейцарці відмовляються мати з вами справу. Крім того, їхні банки з осторогою ставляться до американських регулятивних органів і тому здебільшого категорично відмовляють новим компаніям із США. Як виявилося, на Карибах усе набагато простіше.
НА ВОЛЛ-СТРИТ ІЗ РАДІСТЮ ЗУСТРІЛИ новину про запропоновану угоду. «Свіфтбанк» відкрився з вищої позиції, і курс продовжував зростати під час жвавої ранкової сесії. Опівдні середи курс подвоївся і коливався в районі 27 доларів за акцію.
Юристи «Свіфтбанку» намагалися отримати схвалення від шести федеральних суддів, які розглядали колективні позови. Не дивно, особливо для Марка й Тодда, які щохвилинно стежили за подіями в усіх судах, що суддя з Маямі перетнув фінішну лінію першим і підписав угоду ще до другої дня, менше ніж за добу після заяви «Свіфтбанка» про свої плани.
Невдовзі Маркові зателефонував Марвін Джоккеті, і з силуваною ввічливістю сказав:
Будь ласка, зателефонуйте Баррі Стрейхану.
Добре. Номер?
Джоккеті дав йому номер і відключився. Марк негайно зателефонував Стрейхану, який сказав:
Ми виконали свою частину угоди. А як щодо вас?
Ми скасували зустріч із журналістом із «Таймс». Зачекаємо, поки не посиплються гроші, а потім відступимося. Як і обіцяли.
А вам який профіт від цієї угоди?
Гарвардська юридична школа, так, пане Стрейхане? Випуск тисяча девятсот вісімдесят четвертого?
Правильно.
Хіба вас у Гарварді не вчили, що не слід задавати питання, якщо наперед знаєте, що не отримаєте на нього відповіді?
Тиша.
У СЕРЕДУ ВРАНЦІ Ідіна Санга особисто прийшла до тюрми й оголосила службовцям, що вона звідти не піде, допоки їй не дозволять зустрітися з її клієнтами. Вона мала наготові імя і телефонний номер високопосадовця з Міністерства юстиції. Вона наробила якомога більше галасу і за годину її врешті відвели до крила, вщерть забудованого крихітними приміщеннями, більшість із яких вона бачила й раніше. Там не було вікон, вентиляторів, хоч найменших протягівнічого, і цілу годину вона просиділа в пекельній задусі, поки доглядачі не привели закутого в кайданки Бо. Його ліве око набрякло, а брова над ним була злегка розпанахана. Конвоїри вийшли, але кайданки з Бо не зняли.