Там і справді нічого не змінилось. Іван не розумів, чому мама зберегла все так, як колись. Простіше й практичніше було б винести всі дитячі та підліткові речі, а кімнату перетворити на гостьову: однаково після школи він тут майже не жив. Хоча, ніде правди діти, було приємно бачити все те, що колись любив, колекціонував і тримав на виду для стимулу.
Іван ліг на ліжко, заклав руки за голову і, заплющивши очі, кілька разів глибоко вдихнув. Знайомі запахи з ледь вловимою нотою старих: злежаних речей, шкіри, паперу й освіжувача для повітря наповнювали його відчуттям повернення, і він з усіх сил гнав від себе інші думки.
Потім. Завтра. Не сьогодні.
Утома повільно накочувала, і тіло почало нити. Здавалось, він неправильно лежить: тиснуть мязи й кістки, терпне шия, печуть очі не хотілось абсолютно нічого, лише спокою та невагомості.
Іван повернувся на бік і зачепився поглядом за плакат на дверях на нього дивився усміхнений Ребров. Згадка про дитячу мрію єдина, яку він залишив після того, як вирішив стати хірургом
Іван, 15 років
Скільки себе памятав, Іван завжди тримав мяч. Він з мячем були єдиним цілим на всіх дитячих фото, у спогадах батьків, сусідів, друзів. Тітка Зоя навіть казала, що Іван був футболістом у минулому житті, на що тато відповідав:
Усі хлопці бавляться мячем. Переросте.
Не переріс. Іван мріяв бути футболістом. Спочатку як Блохін, потім як Шевченко, Ребров, Воронін. Хлопчик з нетерпінням чекав кожного матчу улюбленої команди і мріяв ні, був певен, що одного дня стане частиною золотого складу клубу.
Батьки спочатку не надто серйозно ставилися до його планів. Медики в другому поколінні, вони не сумнівалися, що син продовжить традицію. Але коли після третього класу Іван заявив, що хоче у футбольну секцію, вони несподівано погодились. Іван страшенно радів і не думав про причини. Він забув мамину улюблену фразу «от коли ти виростеш і станеш лікарем» памятав лише одне: коли тато серйозно питав його, ким син хоче бути, Іван завжди відповідав одне й те саме: найкращим футболістом у світі.
І він викладався як міг. Щоранку робив зарядку, а через два роки почав бігати на стадіоні, який належав технікуму. Байдуже, що було холодно чи падав дощ, що мама мовчки нервувалась і спопеляла тата поглядом, Івана вела мрія, і заради неї він змушував себе прокидатись о шостій ранку й тренуватися.
На початку девятого класу мама не витримала. У неділю перед сніданком Іван вловив у повітрі напругу отже, батьки сварилися. Хлопець вирішив за краще втекти до друзів.
Ма, я не голодний, мене Назар чекає.
Сядь.
Іван завмер у дверях і здивовано дивився на маму. Вона дуже рідко говорила до нього таким тоном, навіть після капітальних косяків.
У нас із батьком є до тебе розмова.
Може, ввечері?
Сядь.
Іван поплівся до столу, шукаючи поглядом підтримки в тата, але той лише звів брови, і це мало означати: а що я можу? Не я авторитет.
Сину, ти зовсім занедбав навчання
Ма, та нормально я вчуся.
Іван ще не розумів, чого від нього хочуть, але передчуття підказувало, що це йому не сподобається. Хай там що, але через навчання мама так би не поводилась. Тим паче, що це не випускний клас.
Ненормально. Ти думаєш про майбутнє? Ким ти будеш?
Іван здивовано переводив погляд з мами на тата: це жарт? Прекрасно ж знають, що буде футболістом. Це вирішено давно й назавжди. Чи вони думають, що це несерйозно?
Мам, ти ж знаєш
Так, знаю. І я навіть не проти, але мене це не влаштовує?
Як то?
Іван зовсім уже нічого не розумів: мама не проти і водночас проти?
Можеш робити карєру футболіста, але я хочу, щоб ти отримав диплом про вищу освіту на твій вибір.
Що?
Це моя умова. Ти отримаєш професію інакше про моє схвалення й підтримку можеш забути. І підтягнеш навчання в школі на нормальний для тебе рівень. Чи ти думаєш, що дівчатам подобаються обмежені спортсмени?
Іван почервонів до самих коренів волосся. Чомусь йому почало здаватися, що вся ця розмова жарт. Але мамин тон не залишав сумнівів: вона серйозна, як ніколи, і не злізе з нього, поки не отримає згоди.
Я сподіваюсь, ти мене почув і зрозумів.
Іван кивнув і вилетів з-за столу. Чому мама завела розмову саме тепер? Може, якось дізналася, що йому подобається Настя, і так вирішила натиснути?
Іван вийшов у коридор і вже на сходах зрозумів, що забув мяч, а Назар чекає внизу. Хлопець вернувся й почув, що батьки сперечаються.
Але ж, Аню, ти прекрасно знаєш, що після Інституту фізкультури він отримає повноцінний диплом.
Не сміши мене. І чому ти раптом став на його бік? Сам же завжди казав: «переказиться». Навіть у секцію записав, бо думав, що він там довго не витримає. А Іван витримав і навіть не думає переказитись.
Аню
Що «Аню»? Добре, припустімо, що все склалось. Іван отримав диплом, став професійним футболістом і так далі. А тоді, не дай Боже, отримає травму і кінець карєрі. І ким тоді буде з тим своїм дипломом? Учителем фізкультури? І за сумісництвом тренером? А якщо на той час одружиться і матиме дитину? Як буде їх утримувати?
Аню, ну чому ти завжди впадаєш у крайнощі? Іван тільки в девятому класі, ще може сто разів передумати, а ти вже розписала його життя в найгіршому варіанті.
Бо я реалістка. Хай наш син буде найкращим у світі футболістом із фантастичним рахунком у банку. Я буду щасливою. Але доти я хочу, щоб він мав запасний варіант. Щоб у разі чого не опинився з порожніми руками й без перспектив. Володечку, ти ж знаєш, що я маю рацію. Іванко ще мені подякує
Іван тихо вийшов. Його душила образа, і зовсім не хотілося нікого бачити, навіть Назара. Хлопець зійшов униз і сказав другові, що погано почувається, а тоді, дочекавшись, поки той зникне з поля зору, рушив у парк.
Уже дорогою Іван згадав, що сьогодні неділя, там повно народу ані присісти, ані заховатись. А йому хотілося плакати. Мама не вірить у нього. Не вірить, що йому все вдасться. Що він усе зможе. Мама хоче змусити вчити те, що йому нецікаво й непотрібно аби їй було спокійно й совість не мучила. Чому вона так із ним? Іван завжди знав, що мама єдина людина, на яку завжди можна розраховувати, тому довіряв їй навіть більше, аніж татові
Хлопець звернув на стадіон і вирішив побігати, щоб трохи заспокоїтись. Думки зринали одна за одною, і почало здаватися, що він справді захворів. Боліла голова, трохи нудило, а від кожного подиху хотілося плакати ще більше.
Несподівано на Івана накотила зла рішучість довести і мамі, і татові, що вони помиляються. Він вибере якусь професію щось найпростіше, найлегше, отримає той довбаний диплом і ніколи ним не скористається, тому що буде мегапопулярним футболістом. Найкращі команди планети боротимуться за нього, і він сам обїздить цілий світ
Іван зупинився так різко, що ледь не впав, і розширеними очима дивився перед собою, а щаслива усмішка розповзалась по обличчю. Мама таки геніальна людина, і він послухає її, вступивши у виш на факультет іноземних мов. Це ж два, ні три в одному! І мама буде задоволена, і йому самому це дуже треба. Англійська, французька, німецька, італійська потрібно лише обрати і вчити мови тих країн, у яких найкращі футбольні команди. Крім того, можна буде грати за команду вишу, щоб не втратити навичок. А якщо колись, не дай Боже, збудуться мамині погані пророцтва, із таким дипломом він без проблем знайде хорошу роботу.
А на сьогодні Іван запланував собі завантажити з нету аудіоуроки англійської і слухати їх під час ранкових пробіжок.
Світ знову став добрим, яскравим і прекрасним.
Іван уже ненавидів сьогоднішній день, хоч чекав його цілий місяць. Із самого ранку сонце пекло немилосердно, і здавалося, що надворі не український, а справжній африканський серпень. Десь такий, як у центрі Сахари.
Хоч Іван не знав, як там насправді, у центрі Сахари, але приблизно так собі й уявляв: сонце нагріло землю та повітря так, що неможливо було дихати, і навіть зачинені та зашторені вікна не допомагали. Здавалося, розпечене повітря без проблем проходить крізь бетонні стіни, тисне на тіло, вичавлює з нього вологу й такою ж вологою вливається в легені. Прохолодний душ допомагав ненадовго, а час тягнувся, наче сам застрягав у загуслому повітрі.