Іван зайшов на кухню й зі здивуванням помітив, що мама почувається досить нормально і, здається, майже не помічає спеки. А він місця собі не знаходить від хвилювання, з останніх сил стримуючи нервове тремтіння.
Від згадки про співбесіду Івана знов кинуло в жар і сперло дихання. Він знервовано подивився на годинник і розхвилювався ще більше: до зустрічі залишилося дві з половиною години, а тата досі нема з роботи. Хоч він обіцяв піти з ним!
Ма, а коли тато приїде? Ми не спізнимось?
Якраз збиралася тобі сказати. Телефонував тато, у них там якийсь аврал, він не встигне додому. Їдь до нього. Підете на співбесіду з лікарні.
Іван стиснув руки в кулаки, щоб вони перестали тремтіти, і спробував заспокоїтись. Якщо він і далі буде так хвилюватися, то знепритомніє десь на вулиці, а йому нізащо не можна спізнюватись. Співбесіда з представниками молодіжної збірної дуже важлива, і від цієї зустрічі залежить усе його майбутнє. Якщо він отримає можливість тренуватись у них на базі, то зробить усе, щоб залишитись і піти далі. Такий шанс випадає раз у житті, і він не має права все зіпсувати.
Перше, що Іван зробив, вибігши на потрібний поверх лікарні, подивився, чи є хтось під батьковим кабінетом. У коридорі було порожньо й на диво прохолодно. Але чи там є тато? А якщо є, то чи сам?
Іван гучно стукнув і увійшов. Тато сидів за столом і щось писав. Він на мить відірвав погляд від паперів, і Іванові здалося, що тато не одразу його впізнав.
Добре, що ти тут. Сідай. Я зараз закінчу з картками і йдемо.
Іван усівся на тапчан біля стіни й почав уважно розглядати батьків кабінет. Він не любив лікарні, навіть попри те що був дитиною лікарів і досить часто бував у кабінетах і мами, і тата. Але навіть під час таких вимушених візитів Іванові не було цікаво, він не розглядався, нічого не питав і нічого не намагався взяти в руки. Був певен: кожен вияв цікавості батьки одразу ж почнуть заохочувати, щоб, як їм здавалось, ненавязливо вказати на його справжнє покликання. Тому Іван просто сидів, опустивши голову, і чекав. А сьогодні йому несподівано захотілося зрозуміти, чому тато так захоплений своєю роботою.
Перше, що Івана здивувало, стіни не були стандартно білими. Легкий лаймовий відтінок гармонійно підкреслював рамки зі світлого дерева, у яких висіли татків диплом і ще якісь відзнаки. Іванові стало соромно за те, що зовсім нічого не знає про них. Невже він настільки зациклений на собі?..
Володимире Богдановичу, ви ще тут?
Запитання, трохи панічне, прозвучало ще до того, як відчинилися двері, і в кабінет влетіла медсестра.
Як добре, що ви ще тут! У нас терміновий випадок, а Леонід Борисович на обході.
Іван стерп. Часу й так мало, а тут ще один пацієнт. Хлопець майже перелякано глянув на батька, а той лише важко зітхнув.
Я швидко. Ніно, давай сюди той випадок.
У цю мить Іванові здалося, що він ненавидить батька. Як так можна? Він же знає, наскільки мегаважливою є ця зустріч, і приймає пацієнта, хоч його робочий час уже годину як закінчився.
Двері відчинились, і в кабінет зайшли троє: чоловік, жінка і дівчинка. Чоловік вів дівчинку за руку, а жінка йшла трохи позаду, прикриваючи рот хустинкою, і плакала.
Іван не розумів, чому вона плаче: усі ж наче прийшли, ні в кого нічого не зламано
Що сталося?
І Іван злякався. Він бачив трійцю зі спини, але батько дивився просто на них, і в його голосі щось схоже на страх?
Діти бавились і її штовхнули. Вона вдарилась об скляні двері.
Як тебе звати?
Голос тата змінився, став мяким та спокійним. Він простягнув руку і поманив дівчинку до себе, а її мама знов зайшлася плачем. Тато глянув на медсестру, і Ніна, заспокоюючи, вивела жінку з кабінету.
То як тебе звати?
Маша
Добре, Машо, зараз ти сядеш отам на тапчан, і ми подивимось, чим ти так налякала маму.
Тато розвернув дівчинку, і Іван відчув, як до горла підступила гірка нудота. Дівчинка притискала до обличчя великий шматок марлі, весь просочений кровю. Хлопець швидко зліз із тапчана, поступаючись місцем дитині, і відійшов до батькового столу.
Ніно, принеси інструменти.
Медсестра зачинила за собою двері, залишаючи маму дівчинки в коридорі, і прикотила візочок, укритий тканиною.
Та-ак, подивимось.
Іван не помітив, коли тато вдягнув рукавички, він спостерігав за дівчинкою. Їй було, напевно, не більше десяти років, страшенно худа і з величезним переляканим оком, не затуленим марлею, вона теж невідривно дивилась на нього. Іван чомусь подумав, що не може показати їй, наскільки йому страшно й гидко дивитися на все це.
Тато обережно відвів її руку й забрав марлю, а Іванові здалося, що йому в живіт застромили величезний бур, на який повільно намотують нутрощі.
Рана мала страшний вигляд, скло розсікло брову рівно посередині й розрізало шкіру на чолі. Іван завжди думав, що в цьому місці лише шкіра й кістка, але зараз бачив, як усе напухло, здавалося, що з-під шкіри назовні випирає плоть, а брову нагнало так, що вона повністю закрила око. Кров уже не йшла, але видиво все одно було страшним і бридким.
У Івана перед очима почали стрибати сірі мушки, але дівчинка дивилась на нього невідривно, і він лише до болю закусив губу.
Хлопець не міг бачити реакцію батька, але почув, як той протяжно видихнув, а тоді спробував обережно підняти напухлу брову вгору. Дівчинка зі свистом втягнула повітря, але не смикнулась і не заплакала. Лише вчепилась руками в тапчан так сильно, що пальці здавалися блакитними на фоні білого покривала.
Добре Це дуже добре. Треба шити. Ніно?..
Медсестра швидко відпиляла кінчик ампули й набрала рідини в шприц.
Ти хоробра дівчинка? Я бачу, що так. Буде трошки боляче, але ми зробимо укол, а коли знов буде боліти, ти скажеш, і ми зробимо ще один. Може, приляжеш? Так усім буде зручніше
Дівчинка похитала головою, і Володимир Богданович не став наполягати, а Іван не міг змусити себе відвести погляд. Його нудило, перед очима час від часу стрибали різнокольорові мушки, а живіт скрутило так, що, здавалось, зараз він вибухне. Але попри все хлопець уперто продовжував дивитись: як тато обробляє рану, як робить укол у набухлу плоть, як стягує кінці рани великою загнутою голкою, як заклеює все пластирем.
Дівчинка, зціпивши зуби, сиділа нерухомо, мов статуя, і була такою ж блідою, лише час від часу вдихала короткими судомними ривками
Ти насправді відважна, Марічко. Не кожен дорослий так може
Іванів тато підвівся й повернувся до батька дівчинки:
Обовязково приведіть її завтра на перевязку. Рана глибока, і треба переконатись, що не почнеться запальний процес. Я зараз випишу вам ліки й чекаю завтра о дванадцятій.
Лікарю, скільки з нас?..
Як вас звати?
Андрій Стецюк.
Андрію, купіть дитині вітаміни.
Коли чоловік із дівчинкою вийшли, Іванові здалося, що нарешті стало легше дихати. Спазми в животі помаленьку почали зникати, але зовсім несподівано його чоло вкрилося холодним потом, а руки почали тремтіти.
Шкода дитину.
Голос медсестри наче розбудив Івана з марення, і він прислухався до розмови.
Так, шкода. Хоча це й так диво: при такому глибокому порізі не зачепило повіку й око Шкода, виросла б справжньою красунею.
Вона й так виросте гарною, просто все життя проходить із густою довгою гривкою.
А чому?
Медсестра й тато разом подивились на Івана.
Тому що дівчинку привезли трошки запізно, усе набрякло і, хоч як я старався, усе одно залишиться товстий рубець і сліди від швів.
А хіба не можна зашити так, щоб нічого не лишилось?
Розумієш, сину, якби тут був лікар, який спеціалізується на такому, може, йому б і вдалось.
А чому його не покликали?
І медсестра, і тато всміхнулись, але якось дивно.
Проблема в тім, що в нас нема такого лікаря.
Як то?
У нашій країні на таке не вчать. У нас просто немає такої спеціальності, як косметичний хірург.
Але ж ти дуже хороший хірург!
Тато засміявся і, підійшовши до Івана, поклав йому руку на плече.
Дякую, мені дуже приємно, що ти так думаєш, але тут я безсилий. Розумієш, я можу зашити і зашити дуже добре, але прибирати наслідки зашивання не вмію, якусь мить він мовчки дивився на сина, а тоді всміхнувся. Ну, нам уже час. Ти ж не хочеш спізнитись?