Хто скаже, що експеримент не вдався, хай кине у мене каменем! урочисто проголосив Анатолій, обтрушуючи штани.
Але тато, як видно, ще всього не втямив.
Я думаю, сказав він, що найкраще мені розповість і пояснить сам автор проекту.
Він тобі нарозповідає,втрутилася мама, він тобі такого нарозповідає, аби переслухав. У нього що руки, що язикоднаково справно роблять.
Але Женька одразу ж відчув себе краще. Татові можна все розповісти, все пояснити, він зрозуміє і не сердитиметься. Власне, Женька й не збирався виправдовуватися. Навпаки, Женька збирався войовниче захищати свій новий проект. Тепер він звертався тільки до тата, даючи цим зрозуміти решті, що їх він вважає недостатньо підкованими для такої розмови.
Розумієш, тату, досі різних комах і кузочок просто труїли. Навіть з літаків труїли. І от я собі й подумав, а чому їх не можна винищувати ще й механічним способом.
Він подумав! Ти, виявляється, ще часом думаєш? підпустила шпильку Ліда. Але Женька не звернув на її зауваження ніякої уваги.
Звичайно, пилососне зовсім досконала машина для відлову шкідників
Та-ак, сказав тато, а яку ж досконалу конструкцію ти збирався запропонувати?
Запитав він цілком серйозно. Женька бачив, що татові цікаво його слухати, і зовсім заспокоївся.
Цілий агрегат, його треба було б чіпляти до трактора і тягнути по полях, по садах.
Так-так, вів далі тато, отже, твій агрегат виловлював би шкідливих комах?
Шкідливих, гордо відповів Женька.
А як бути з нешкідливими і з корисними? запитав тато.
Такого питання Женьха не чекав. Він кілька разів кліпнув очима і широко розкрив рота.
А про бджіл ти подумав? вів далі тато. Адже ж і їх твій агрегат мусив би засмоктувати.
Чому ж, втрутився Анатолій, винахідник сидів би у своєму агрегаті, як старий Ной у ковчезі, і сортував би комах на чистих і нечистих. Чистих, тобто бджіл, він випускав би, а нечистихнищив.
Женька тільки очима блиснув. А Лідка сміється, аж заливається! їйщо? Вона зараз піде з Анатолієм гуляти, їсти морозиво і пити лимонад, а Женька залишиться сам на сам із своєю ганьбою.
Проте доля була милостивою і до Женьки. Тато раптом згадав про листа, якого досі тримав у руках. Ніби й не було ніякої розмови про пилосос і майбутній агрегат «Смерть комахам», тато цілком серйозно сказав:
Що ж, синку, маєш змогу познайомитися із сільським господарством ближче.
І до мами:
Лист від Захара одержав. Знову вони з Оксаною кличуть Женьку до себе.
Куди-и, замахала руками мама, куди я його пущу, позорисько таке! Він там щось таке вчворить, що хоч стій, хоч падай. Хіба ти його не знаєш?
Його я знаю, сказав тато, але я й Захара знаю. І знаю, що у Захара він пилососом комах не ловитиме.
Так почалась ця розмова. Анатолій і Лідка якось непомітно вишнурувалися з кімнати. Женька залишився стояти, чекаючи, як вирішиться його доля.
Він знав, що дядько Захар, старший брат батьків, живе і працює десь на півночі України, в селі, що заховалося у мальовничих Волинських лісах. Для Женьки, хлопчика, що народився у маленькому місті на березі Чорного моря, серед причорноморських степів, ці далекі ліси були справжньою загадковою тайгою. Дядько Захар працював сільським фельдшером. Жили вони з тіткою Оксаною самі. Їхній єдиний син Степан, партизанський зв'язківець, загинув зимою 1943 року.
Женьці і хотілося і не хотілося їхати в гості до дядька Захара. Коли минулого і позаминулого року дядько Захар запрошував Женьку до себе, тато з мамою Женьку не відпустили, бо вважали, що він ще малий.
А от тепер Тепер ця поїздка нібито могла відбутися, але все складалося так, що вона ставала схожою на заслання. Тато з мамою радились: відпускати Женьку чи не відпускати, так наче Женьки на цю хвилину взагалі не було в кімнаті. Нарешті вони дійшли сякої-такої згоди.
Ну що, поїдеш? запитав тато. Ти вже не маленький. Поїдеш, світу подивишся, побачиш, як хліб росте, навчишся відрізняти цапа від теляти.
Може, ще де корова на роги підійме, забідкалася мама.
Буде мамалиґою, так його і курка захвицає,сказав тато, а геройському хлопцеві і ведмеді не страшні, коли вони ще водяться у Волинських лісах.
Женька всміхнувся і промовчав, йому чомусь стало смішно від думки, що ось настало літо, всі намагаються приїхати до моря, а от йому, Женьці, випадає їхати зовсім у протилежному напрямку. Котя буде купатися по дванадцять разів на день, плавати на старому ялику, ловити бичків, валятися на піску, а він, Женька, в цей час житиме так далеко, в суворих, майже північних лісах, де, можливо, ще не вивелись ведмеді. Женьці чомусь раптом стало шкода себе, і він, насупившись, сказав:
Без Коті я не поїду нікуди.
Ну от, починається, зітхнула мама. А як Котю мама не відпустить?
Чому б їй не відпустити? підтримав Женьку тато. Я сам з ними переговорю. А вдвох їм справді було б веселіше.
І в дорозі безпечніше, вставив Женька, один спить, другий стереже речі.
Можете спокійно обидва спати, засміявся тато, поїзні злодії вже давно дискваліфіковані.
Отже, поїдеш? зітхнула мама. Її злість на Женьку випарувалась, як хмарка в літній день. Женьчина мама, Ольга Яківна, не вміла довго сердитись, адже вона народилася в місті, яке двісті п'ятдесят днів на рік залляте сонцем.
Піду скажу Коті, щоб збирався, вигукнув Женька, вибігаючи з кімнати.
Він так і сказав, коли прийшов до Коті:
Ну, збирайся, їдемо!
Куди? без особливого ентузіазму запитав Котя, який не дуже був схильний до зміни місць.
Ідемо до мого рідного дядька Захара досліджувати природу і полювати на ведмедів.
Очі у Коті стали круглі, мов рятувальні кола. Це було щось нове, не схоже на «едісонівські» витівки Женьки. І хоч скільки разів Котю розчаровували Женьчині проекти, до кінця розчаруватися він так і не зміг. Дуже вже багато запалу було в його неспокійному другові.
На яких ведмедів? тільки й зміг запитати Котя, бачачи, що Женька не жартує.
На бурих, звичайно, білі у Волинських лісах не водяться. Мій дядько Захар живе у лісі. Він медик і, крім того, вивчає природу. А на дозвіллі відстрілює ведмедів.
Як відстрілює?
Ой, який-бо ж ти нетямущий, це термін такий мисливський.
І він що ж, не вправляється коли нас кличе? цілком серйозно запитав Котя.
Може й не вправляється. Думаєш, там мало роботи? Саму тільки шкуру знімати, скільки замороки! У дядька три рушниці: тулка центрального бою, вінчестер і берданка. Я думаю взяти собі карабін вінчестер, а ти як радиш?
Котя посмикав себе за вухо, посопів, похитав головою:
Мама не пустить.
Женька аж плечима пересмикнув:
Звичайно, коли ти їй бовкнеш, що ми їдемо на небезпечне полювання, то вона таки може й не пустити. А коли їй сказати, що ми їдемо збирати суниці і пити парне молоко, то вона не перечитиме. А ще мій тато поговорить з твоїми.
Словом, Котю мама відпустила.
Розділ восьмий, який починається Котьчиним листом до мами, тата і бабусі
«Дорогі мої мама, тато і бабуся! Доїхали ми з Женею добре. Я з вікна не висувався, бо вікна у цільно-металевих вагонах не відкриваються. Зустріли нас дядько Захар і тітка Оксана, й одразу ж ми поїхали до них і відразу ж сіли обідати. А ведмедів тут взагалі ніяких немає. Дядько Захар каже, що тут тільки багато їжаків. І я вам, напевно, привезу великого їжака, і він у нас житиме. І він питиме молоко. Дядько Захар каже, що їжаки дуже люблять молоко. Тітка Оксана нагодувала нас вельми смачним борщем з грибами і варениками з печінкою. А трьох рушниць у дядька Захара немає, це все Женька заливав. Грибів тут дуже багато. І ще є дуже багато лісу. Ліс тут великий. Тітка Оксана ще нас частувала киселиком з ожини. Ожини тут дуже багато, бо тут ліс. Женька казав, що ми їдемо на північ, але тут ніяка не північ, бо так само тепло, як і в нас. Тільки у нас навколо міста степ, а тут навколо села все ліс, і ліс, і ліс. І ще тітка Оксана спекла до нашого приїзду пиріжки з повидлом. Повидло у неї дуже смачне, воно з горіхами. У дядька Захара лише один дробовик, і то тітка Оксана каже, що вже не пам'ятає, коли дядько Захар стріляв з нього. А дядько Захар каже, що умілець і без рушниці що захоче, те й вполює. І ще каже дядько Захар, що візьме нас з Женькою з собою в ліс на полювання. Тільки рушниці ми не братимемо. Яке це полюванняя не знаю. Мабуть, підемо з капканами. Але ви за мене не турбуйтеся, бо тут ведмедів немає і вовків теж немає. І ще передайте привіт тьоті Клаві.