Тепер Ґабріель невпинно згадує про дім свого дитинства. Однак тільки-но Жульєтта забажала якнайшвидше їхати в Йогонолук, щоб успадкувати будинок, про який чоловік їй стільки розповідав, він лякається і йде на поступки. Ґабріель подає безліч доказів проти поїздки, але Жульєтта наполягає на своєму. Сільська самота? Нічого іншого вона і не прагне. Відірваність від світу, брак комфорту? Вона сама здобуде все необхідне. Це їй навіть подобається. Колись у батьків дружини був заміський будинок, вона там виросла. Якщо вони з Ґабріелем матимуть власний будинок, якщо їй дозволять обставити його по-своєму і бути в ньому повноправною господинею, сповниться її заповітна мрія, і цілком байдуже, в якому кліматі це буде. Незважаючи на радісну готовність дружини, Ґабріель намагається її відмовити, лякає, що скоро почнуться дощі. Набагато розумніше було б будь-що домогтися дозволу відвезти родину до Швейцарії! Але Жульєтта пручається. В її словах звучить виклик. Ґабріель, однак, не в змозі придушити в собі дивну тривогу та щемливе відчуття туги
Був грудень, коли маленька сімя вирушила в дорогу, на батьківщину предків. Незважаючи на те, що потяги були переповнені військовими, мандрівка залізницею до Алеппо пройшла добре. В Алеппо Багратяни винайняли два автомобілі, вигляд яких був справді чарівним. Якимось дивом вони все ж дісталися брудною дорогою Антіохії. Там, біля мосту через Оронт, їх уже чекав керуючий маєтком Христофор із панською гарбою і двома возами для поклажі, запряженими биками. Не минуло й двох годин а пролетіли вони непомітно, як показався Йогонолук. «Загалом, не так усе це й лячно», вважає Жульєтта.
Як я тут опинився?
Суто зовнішній звязок подій не може слугувати вичерпною відповіддю на це запитання. І все ж урочисте здивування не полишає душу. Йому ледь чутно вторить внутрішня тривога. Початкові враження, стерті двадцятитрирічним життям у Парижі, мають відновити права громадянства. Ґабріель відводить застиглий погляд від свого будинку. Жульєтта і Стефан, звісно, ще сплять. Та й дзвони сільської церкви ще не закликають до недільної служби. Ґабріель оглядає долину. Там, трохи на північ, розташувалися вірменські села. Село шовківників Азіру звідси добре видно, а Кебусії, що подалі, вже не побачити. Азіру спить на темно-зеленому ложі з листя шовковиці. На маленькому горбочку, що притулився до Муса-Дага, височіють руїни монастиря. Цей скит заснував святий апостол Фома. Камені, якими всіяний невеликий майданчик перед зруйнованої садибою, поцятковані помітними написами. Багато з них сягають епохи Селевкидів[3] і для археолога були б рідкісною знахідкою. Багата колись Антіохія[4], цариця тодішнього світу, простягалася до самого моря. Старожитності валяються тут усюди на землі для загального огляду або відкриваються шукачеві скарбів при першому ж ударі заступом. На цьому тижні Ґабріель притягнув додому купу цінних трофеїв. Головне його заняття тут полювання за рідкісними артефактами. Однак якась боязкість заважає чоловікові піднятися на пагорб із руїнами скиту Фоми. (Адже його стережуть великі мідно-червоні змії в коронах. А у грішників, котрі тягають святе каміння, щоб збудувати собі з нього будинок, така ноша намертво приростає до спини, тож доводиться їм її з собою забирати в могилу.) Хто розповідав йому цю казку? Він пригадує: в маминій кімнаті, тій, що зараз Жульєттина, сиділи бабусі з якимись дивно розфарбованими обличчями. Чи це знову тільки уява? Можливо? Чи була йогонолукська мама і та, паризька мати, однією і тією ж жінкою?
Ґабріель давно вже сновигає лісом. Гірський схил розітнула крута широка тріщина, веде вона до вершини і називається Дубовою балкою. Багратян чимчикує стежиною вівчарів, ледве помітною серед хащів, і раптом йому стає незаперечно ясно: перехідна пора скінчилася, наближається розвязок.
Перехідна пора? Багратян служив у турецькій армії, він офіцер запасу, артилерист. Турецькі війська бються не на життя, а на смерть на чотирьох фронтах. На Кавказі проти росіян, в Месопотамській пустелі проти англійців та індусів. Австралійські дивізії висадилися на Галліполійський півострів, аби разом із союзним флотом протаранити ворота Босфору. Четверта армія в Сирії та Палестині готує новий наступ на Суецький канал. Аби вистояти на всіх цих фронтах, потрібна надлюдська напруга. Під час відчайдушно хороброго походу Енвер-паша, легендарний турецький полководець, морозної кавказької зими поклав два своїх армійських корпуси. Усюди бракує офіцерів. Боєприпасів недостатньо.