Перехідна пора? Багратян служив у турецькій армії, він офіцер запасу, артилерист. Турецькі війська бються не на життя, а на смерть на чотирьох фронтах. На Кавказі проти росіян, в Месопотамській пустелі проти англійців та індусів. Австралійські дивізії висадилися на Галліполійський півострів, аби разом із союзним флотом протаранити ворота Босфору. Четверта армія в Сирії та Палестині готує новий наступ на Суецький канал. Аби вистояти на всіх цих фронтах, потрібна надлюдська напруга. Під час відчайдушно хороброго походу Енвер-паша, легендарний турецький полководець, морозної кавказької зими поклав два своїх армійських корпуси. Усюди бракує офіцерів. Боєприпасів недостатньо.
Час надій, 19081912 роки минули. «Іттіхат»[5], молодотурецький «Комітет єдності та прогресу», лише використовував у своїх цілях вірменський народ і за першої ж нагоди порушив усі свої обіцянки. Ґабріелю немає жодної потреби вислужуватися, щоб довести свою хоробрість та відданість батьківщині. Обставини зараз складаються інакше. Його дружина француженка. Далебі, йому й доведеться битися проти народу, який він любить, якому нескінченно зобовязаний і з яким його звязав шлюб із Жульєттою.
Почуття обовязку бере гору. Ґабріель зявився у збірний пункт резервістів свого полку в Алеппо. Інакше його вважали б дезертиром. Але дивна річ: полковник відділу кадрів, імовірно, не потребує офіцерів. Ретельно вивчивши папери Багратяна, він відсилає добровільного рекрута додому. Нехай пан офіцер повідомить своє місце проживання і чекає там у стані повної готовності, поки покличуть.
Це було в листопаді. Вже березень закінчується, а наказу про зарахування в полк із Антіохії нема і нема. Чи ховається за цим якийсь незбагненний задум або непроникний хаос оттоманських військових канцелярій?
Але в цю мить у Ґабріеля міцніє впевненість, що рішення, вирок долі станеться сьогодні ж. По неділях приходить пошта з Антіохії, в ній є не тільки листи та газети, але й адміністративні укази каймакама[6] до громад і всіх вірнопідданих.
Ґабріеля турбує тільки сімя. Становище ускладнилося. Що буде з Жульєттою та Стефаном, якщо його відправлять на фронт? У цьому випадку їм, мабуть, краще буде залишатися в Йогонолуку. Дружина захопилися будинком, парком, угіддями, фруктовим садом, розарієм. Вона, здається, цілком увійшла в роль господині. Порядні, гідні поваги люди є й тут. Старого лікаря Петроса Алтуні й аптекаря Грікора, винятково вченого чоловіка, Ґабріель знає з дитинства. До цих поважних людей належить і вардапет[7] Тер-Айказун парох церкви в Йогонолуку й очільник григоріанської[8] церкви всієї Суедії. Протестантський священик Арутюн Нохудян із Бітіаса, вчителі й інші важливі люди. До жінок, правда, треба бути поблажливішим.
Після першого ж прийому, влаштованого на віллі Багратянів для цього вибраного кола, Ґабріель зауважив Жульєтті, що навіть у провансальському містечку не завжди можна знайти краще товариство, ніж тут, на сирійському узбережжі. Дружина вислухала його, не іронізуючи проти звичаю над усім типово вірменським і східним, чим частенько докучала чоловікові. З того часу такі вечірні прийоми відбувалися не раз. Ось і сьогодні готується забава, у цю березневу неділю. Ґабріель щасливий, що Жульєтта помякшала. Але що йому всі милості долі, коли дружина та син будуть відрізані від світу, залишившись тут самі, без нього?
Дубова балка зосталася давно позаду, а Багратян так і не вирішив, як бути з родиною. Уторована доріжка завертає на північ і губиться між заростями ведмежих ягід і рододендрона на гірському хребті. Цю частину Муса-Дага жителі гірських селищ називають Дамладжк. Ґабріелю памятні всі ці назви. Дамладжк не дуже високий. Два південних його шпилі розташовані на висоті восьмисот метрів над рівнем моря. Це дві останні височини гірського масиву, які потім раптово, ніби зламавшись, падають хаосом гігантського каміння на рівнину Оронта. Тут, на півночі, де в цю мить шукає дорогу подорожній, Дамладжк знижується, переходить у сідловину. Це найвужче місце в прибережному кряжі Муса-Дага, це талія Муса-Дага. Плато звужується до кількох сотень метрів, а хаос каміння на кручі тягнеться далі.
Ґабріелю здається знайомим тут кожен камінь, кожен кущ. З картин дитинства це місце особливо яскраво закарбувалося в памяті чоловіка. Ті ж пінії, що розкрили свої парасольки-крони, їх тут цілий гай. Той самий повзучий хвойник, що, як щетина, пробивається з-під камянистого ґрунту. Плющ і ще якісь вюнкі рослини обплели намистами мудрі брили, що зібралися в коло і, немов гігантські учасники ради старійшин природи, переривають бесіду, ледь почувши кроки прибульця. Зграя ластівок, готових до відльоту, розколола своїм щебетом тишу. Метушливе кружляння птахів у зеленій заплаві лісового повітря. Немов плещуться темні пструги. Стрімкі помахи крил схожі на кліпання вій.