Матір Дуньчина, Степанида або просто Стешка, була огрядною, але дуже повороткою бабою. Вона народила дванадцятеро дітей, шестеро з яких не дожили й до семирічного віку. Двох старших дочок і єдиного сина вона вже одружила, тож лишилося прилаштувати ще трьох і вмерти спокійно такою була її життєва місія. Але якщо на Райку та Олену вже задивлялися свати, то на Дуньку мати давно махнула рукою. Хоч вона ще мала, але ж така незграбна, не ладна до жодної роботи. Ні краси, ні вдачі. Може, у монастир її віддати? Хай там собі думає про вічне, і матері не буде стидно перед людьми, що в неї дочка стара діва.
Ану, злазь бігом звідти! Та йди до хати, перевдягнись у щось людське й не перемазане. Тебе до панів у палац кличуть! навмисно підвищила голос Стешка, щоб усі сусіди почули.
Авжеж, нехай знають, що вона, Стешка, виростила не таку вже й пропащу дочку!
У палац? Мене? Чого?
Та звідкіль я знаю? Бери ноги в руки й іди в двір до панночки.
До панночки?! хором відповіли обидві сестри.
Мамо, я не хочу до панночки спробувала було заперечити Дунька.
А тебе хто питає, чи що? гримнула на неї матір. Кажуть іти треба йти.
Усі, хто був на грушах, перезирнулися. Прислужувати в панському палаці важалося за честь робота там фізично не така складна, як на фільварку, часто перепадає котра ганчірка чи заморські ласощі до різдвяного столу. Але панночці?..
Панночку Марту Вітовську всі у фільварку воліли обходити десятою дорогою. Подейкували, що вона зналася із самим дияволом, та й гонор у неї був зовсім не янгольський. Років їй було дванадцять, майже як Дуньці.
А правда, що вона свою попередню служницю, Ганку, до смерті забила? загомоніли навкруг.
Хтозна. Та Ганка була з Василькова, не наша Але подейкують, що її з минулого тижня ніхто не бачив.
Кажуть, вона так кричала, як її били батогами А потім весь панський двір від крові відмивати довелося!
А за що? За що?
Бач, чимось панночці не догодила Тепер їй заміну шукають.
Усі знов перезирнулися, співчутливо поглядаючи на Дуньку.
Ой та годі вам язиками чесати! прикрикнула на дівчат Стешка. Понапридумували тут небилиць. Чого мою дитину лякаєте?
Де-не-де взялася стара баба Орися, потрясаючи своїм кошиком із грушами.
Казали тобі, Стешко, не треба було дитя своє проклинати. Вона ж, як народила та йшла в поле жати, брала дівча із собою. То Дунька все плакала, може, боліло їй щось чи потерчата виділися. То ця дурна баба клала немовля на межі і промовляла: «Бодай русалки б тебе, бісову дитину, взяли!» От і наврочила, що дівка тепер долі не має.
Смаглявка з гобелену
Дунька стояла на воротах, переступаючи із ноги на ногу. Перед нею простягалося широке подвіря панської садиби: ліворуч розташувалися стайня та льох, праворуч повітка[2] та деревяний будинок для панських пахолків[3], що несли варту, підперши спиною копицю сіна й ліниво набиваючи люльку. Челядь поралася на обійсті. Хтось годував каченят, хтось підбивав коней. Це тут ще тиждень тому забили Ганку. Але схоже, тут теж було життя Може, не такий страшний чорт, як його малюють? Дунька несміло ступила на вимощену каменем доріжку, яка звивалася поміж квітниками, намагаючись розгледіти серед челядинців знайомі обличчя.
Незчулася, як ззаду хтось схопив її за руку й потягнув за собою. Це була висока й худорлява тітка років сорока з на диво міцною хваткою. Аж рука заболіла.
Та рухайся швидше ж, їй богу! Мало того, що спізнилася, та ще й плентається, як дохла муха! вигукнула тітка скрипучим голосом.
Ледь не перечепившись через поріг, Дунька влетіла через бічні двері у високу білу будівлю, яку всі селяни побожно величали палацом. Здаля палац нічим не відрізнявся від звичайної хати, хіба що високими стелями та кількістю вікон. Він мав один поверх і вкритий був соломяною стріхою. Його покриті глиною деревяні стіни були обмащені білилами, віконниці пофарбовані в ніжно-голубий колір, а над порогом намальовані волошки та маки, як і у всіх на селі. Але ґанок «палацу» підпирали чотири стрункі колони, тримаючи на собі трикутний портик в античному стилі. У ніші портика розташувався родинний герб панів Вітовських: щит із зображенням стріли, перевернутого півмісяця, царської корони та плюмажа з павичого піря.
Проте Дунька не встигла те все достоту розгледіти. Бічний вхід, яким належало користуватися слугам, продовжився вузьким коридором, галереєю, по один бік якої виднілася незліченна кількість дверей, а по інший вікна в сад. Дуньці здалося, що вона загубилася в цьому коридорі із мальованими картинами, срібними підсвічниками та важкими оксамитовими шторами.