Дюруа відмовлявся йти:
– Ні… це неможливо…
Форестьє взяв його за плечі, повернув і пхнув до дверей.
– Та йди ж, тюхтію, коли кажу! Не сходити ж мені на четвертий поверх, щоб привести тебе й викласти твоє прохання.
Тоді Дюруа наважився:
– Дякую, піду. Скажу їй, що ти присилував, зовсім присилував мене йти.
– Гаразд. Вона не кусається, будь спокійний. Головно не забудь: о третій годині.
– О, не бійся!
Форестьє подався, а Дюруа поволі почав ступати з приступки на приступку, добираючи, що йому сказати, й турбуючись тим, як його зараз зустрінуть.
Йому відчинив слуга в синьому фартуху, з віником у руках.
– Пан уже пішов, – сказав він, не чекаючи питання.
Дюруа не відступався:
– Спитайте пані Форестьє, чи може вона прийняти, та перекажіть, що я прийшов від її чоловіка, якого здибав на вулиці.
Почекав. Слуга вернувся, відчинив праворуч двері й оповістив:
– Пані вас чекає.
Вона сиділа в кріслі коло столу до письма в кімнатці, де й стін не видно було за книжками, що доладно стояли на полицях з чорного дерева. Різноманітні – червоні, жовті, зелені, фіалкові й сині – спинки прикрашали і пожвавлювали монотонну лінію томів.
Вона обернулась, усміхаючись, у білому мереживному пеньюарі, й подала йому руку, що оголилась з-під широкого рукава.
– Уже? – спитала вона й додала: – Це не догана, а звичайне питання.
Він пробурмотів:
– О пані, я не хотів іти, але на вулиці здибав вашого чоловіка, й він присилував мене. Мені так ніяково, що я не зважуюсь навіть сказати, чого прийшов.
Вона показала йому на стільця:
– Сідайте й кажіть.
Між пальцями вона спритно крутила гусяче перо, а перед нею лежав до половини списаний аркуш паперу, – робота, що її молодик урвав своїм приходом.
Вона була ніби вдома коло робочого столу, почувала себе вигідно, мов у вітальні, за звичайною своєю працею. Від її пеньюара віяло ніжними пахощами, свіжими пахощами недавнього туалету. І Дюруа силкувався уявити, побачити молоде й біле тіло, повне та гаряче, ніжно оповите м’якою тканиною.
Він мовчав, і вона знову спитала:
– Ну, кажіть, у чім річ?
Він пробурмотів, вагаючись:
– Бачите… та справді, я не зважуюсь… Бачите, я працював учора пізно… і вранці… дуже рано… хотів написати ту статтю, що пан Вальтер просив… і нічого путнього не вийшло в мене… і чернетки порвав… Не звик я до цієї роботи і от прийшов просити Форестьє, щоб допоміг… на перший раз…
Вона урвала його, сміючись від усього серця, щаслива, радісна, підлещена:
– А він сказав вам до мене звернутись?.. Це дуже мило…
– Так, пані. Він сказав, що ви порятуєте мене краще від нього… Але я не зважувався, не хотів. Розумієте?
Вона підвелася.
– Це буде чарівне співробітництво. Я в захваті від вашої думки. Сідайте на моє місце, а то в редакції мою руку знають. І зараз напишемо вам статтю, але розкішну статтю.
Він сів, узяв перо, поклав перед собою аркуш паперу й чекав.
Пані Форестьє стояла, дивлячись на його приготування, потім взяла з коминка цигарку й закурила.
– Не можу працювати без цигарки, – сказала вона. – Ну, про що ж маємо оповідати?
Він здивовано підвів до неї голову:
– Та не знаю ж, того й прийшов до вас.
– Так, я все вам упорядкую, – сказала вона, – зроблю підливу, але треба ж страви.
Він заклопотано мовчав; нарешті промовив вагаючись:
– Я хочу розповісти про свою подорож з самого початку…
Вона сіла проти нього, по той бік великого столу, й сказала, дивлячись йому в очі:
– Так розкажіть мені спочатку, мені самій, розумієте, поволі, докладно, а я вже виберу, що треба.
А що він не знав, як почати, вона сама почала розпитувати його, як священик у сповідальні, ставлячи точні питання, що нагадували йому про забуті подробиці, про обличчя, які бачив мимохідь.
Отак примусивши його з чверть години розповідати, вона раптом урвала його:
– Тепер починаймо. Припустімо, що ви описуєте свої враження якомусь приятелеві, бо це дозволить вам наплести торбу дурниць, наробити безліч зауважень та бути природним і дотепним, якщо зможемо. Починайте.
«Любий Анрі, ти хочеш знати, що таке Алжир, прошу. Посилатиму тобі зі своєї мазанки щось ніби щоденника, де описуватиму своє життя день по дню, година по годині, бо однаково робити тут нічого. Іноді він здасться тобі грубуватим – то й що – ти ж не зобов’язаний показувати його знайомим жінкам…»
Вона спинилась, щоб запалити погаслу цигарку, і тихе рипіння гусячого пера теж відразу вщухло.
– Далі, – сказала вона.
«Алжирська земля – це велика французька колонія на межі великого невідомого краю, що зветься пустинею Сахарою, Центральною Африкою і таке інше.
Сам Алжир – брама, біла чудова брама в цей чудний суходіл.
Та спочатку треба до нього добитись, а це не кожному приємно. Ти знаєш, що я чудовий верхівець, об’їжджаю полковницькі коні, але можна бути добрим кавалеристом і кепським моряком. Так і зі мною.
Пригадуєш майора Сембрета, якого ми звали доктором Блюво? Коли нам хотілось перепочить добу в благословенній країні – шпиталі, ми йшли до нього на прийом.
Він сидів на стільці, розставивши грубі ноги в червоних штанях, упершись кулаками в коліна та зігнувши в ліктях руки, і поводив банькуватими очима, жуючи сивий вус.
Пам’ятаєш його лікування?
– У цього солдата збурення шлунка. Дайте йому блювотного номер три за моїм рецептом, потім дванадцять годин спочинку, і він вичуняє.
Це блювотне було всемогутнє, всемогутнє й невідпорне. Пили його, бо мусили. Потім, скуштувавши узвару доктора Блюво, мали дванадцять годин щиро заробленого спочинку.
Так от, любий мій, щоб добитись до Африки, треба аж сорок годин терпіти від іншого невідпорного блювотного за рецептом Трансатлантичної пароплавної компанії…»
Вона потирала руки, цілком вдоволена своєю вигадкою.
Підвелася й почала ходити, закуривши другу цигарку, і диктувала, пускаючи цівки диму, що виходили просто з маленького круглого отвору серед стиснутих губ, потім ширились, здіймались, лишаючи де-не-де в повітрі сірі нитки, прозорий туман, ніби випаровини, подібні на павутиння. Часом, махнувши рукою, вона розгонила ці легкі стійкіші плями; іноді розтинала їх вказівним пальцем і дивилась потім зосереджено, як поволі зникало перетяте навпіл пасемце ледве примітної пари.
А Дюруа, підвівши очі, стежив за всіма її жестами, всіма рухами її тіла та обличчя в цій побіжній грі, що аж ніяк не обходила її думки.
Тепер вона придумувала подорожні пригоди, змальовувала вигаданих подорожників і розповіла про роман з дружиною піхотного капітана, що їхала до свого чоловіка.
Потім сіла й почала розпитувати Дюруа про топографію Алжиру, зовсім їй невідому. За десять хвилин вона знала вже стільки, що й він, і вставила до статті маленький розділ з політичної та колоніальної географії, щоб познайомити читача з річчю та підготувати його до розуміння поважних справ, що будуть порушені в дальших уривках.
Далі пішла виправа в Оранську округу, фантастична виправа, де мова йшла здебільшого про жінок – муринок, єврейок та іспанок.
– Тільки це й цікавить читачів, – сказала вона.
Кінчила вона зупинкою в Саїді, коло підгір’я високих плато, та втішною інтригою між унтер-офіцером Жоржем Дюруа та робітницею-іспанкою, що працювала на обробці альфи в Аїн-ель-Гаджарі. Розповіла про їхні побачення на голих скелях вночі, коли шакали, гієни та арабські собаки скавулять, брешуть і виють серед гір.
І сказала весело:
– Далі завтра. – Потім, підвівшись, додала: – От як пишуть статті, добродію. Підпишіть, будь ласка.
Він вагався.
– Та підпишіть же.
Тоді він засміявся і підписав край сторінки: «Жорж Дюруа».
Вона все курила, ходячи, а він усе на неї дивився, не знаючи, як їй подякувати, радіючи від її присутності, свідомий вдячності й чуттєвого щастя від народжуваної інтимності. Йому здавалось, що все навкруг неї є частина її, все, навіть стіни, обставлені книжками. В стільцях, меблях та повітрі, де плавав тютюновий дух, було щось особливе, добре, ніжне, чарівне, саме те, чим віяло від неї. Раптом вона спитала: