– Якої ви думки про мою подругу, пані де Марель?
Він здивувався.
– Та… по-моєму… по-моєму, вона чарівна.
– Правда ж?
– Безперечно.
Йому хотілось додати: «Але не така, як ви», та він не зважився.
Вона провадила:
– А якби ви знали, яка вона весела, своєрідна, розумна! Це богема, справжня богема. За це й чоловік її не любить. Бачить тільки хиби, а вартостей не цінує.
Дюруа вразило, що пані де Марель заміжня. Проте це було дуже природно.
Він спитав:
– Слухайте… вона замужем? А що ж її чоловік робить?
Пані Форестьє тихенько знизала плечима й бровами, вкладаючи в цей рух якийсь невловимий натяк.
– О, він ревізор Північної залізниці. В Парижі він живе тільки тиждень на місяць. Цей час вона зве «трудовою повинністю», або «тижнем панщини», або ще «святим тижнем». Коли знатимете її краще, побачите, яка вона витончена й мила. Навідайте її цими днями.
Дюруа і не думав про те, щоб іти; йому здавалось, що він лишиться тут назавжди, що він удома.
Але двері тихо розчинились, ввійшов високий добродій без жодної оповістки.
Він спинився, побачивши чоловіка. Пані Форестьє на мить ніби зніяковіла, але промовила звичайним своїм голосом, хоч обличчя її трохи зашарілось:
– Заходьте ж, любий. Знайомлю вас із добрим приятелем Шарлевим, паном Жоржем Дюруа, майбутнім журналістом. – І вже іншим тоном: – Найкращий і найближчий з наших друзів, граф де Водрек.
Чоловіки вклонилися, дивлячись одне одному в вічі, і Дюруа зразу ж почав прощатися.
Його не затримували. Він пробубонів слова подяки, потиснув молодій жінці руку, ще раз уклонився новому знайомцеві, що з його обличчя не сходив холодний і поважний вираз світської людини, і вийшов стурбовано, ніби дурницю якусь зробивши.
На вулиці йому стало сумно й неприємно, невиразна туга гнітила його. Він пішов просто, міркуючи, звідки взялася ця раптова меланхолія, але причини добрати не міг, тільки суворе обличчя графа де Водрека, пристаркуватого вже, сивого, що виглядав спокійно й недбало, як людина багата й самовпевнена, раз у раз спадало йому на пам’ять.
І він постеріг, що якраз поява цього невідомого, урвавши чарівну самотність, до якої його серце вже призвичаїлось, і справила на нього те холодне, безнадійне враження, що виникає часом від дрібниць, від слова якогось або догадки.
І ще йому здавалось, що чоловік той теж, не знати чому, був невдоволений, заставши його там.
До третьої години він не мав що робити, а була тільки дванадцята. В кишені його лишилось шість франків, і він пішов поснідати до Дюваля[5]. Потім блукав по бульвару, а коли дзвонили третю, ішов уже парадними сходами «Французького життя».
Кур’єри сиділи на лавці й чекали, поскладавши руки, а за бюрком, схожим на кафедру, швейцар розбирав пошту, що допіру прибула. Видовище було пишне, щоб викликати од відвідувачів пошану. Всі були добре одягнені, поважні, гордовиті, шиковні, як і личить у передвітальні великої газети.
Дюруа спитав:
– Пана Вальтера можна бачити?
Швейцар відповів:
– Пан директор на засіданні. Почекайте трохи, будь ласка, – і показав на приймальню, де було вже повно.
Там були люди поважні, пишні, з орденами, і впосліджені, що ховали білизну під сурдутом, застебнутим аж до шиї й розмальованим на грудях плямами, що нагадували обриси суходолів та морів на географічній мапі. Серед них було троє жінок. Одна з них була гарненька, смішлива, добре вдягнена й виглядала кокоткою; сусідка її, з трагічним, зморшкуватим обличчям, теж була добре, але суворо вдягнена й мала в собі щось пошарпане, штучне, взагалі властиве колишнім акторкам, якусь підробну молоду легковажність, ніби згірклу запашність любові.
Третя була в жалобі й сиділа в кутку з виглядом розпачливої вдови. Дюруа подумав, що вона по милостиню прийшла.
Тим часом нікого не пускали. Хоч минуло вже більше, як двадцять хвилин.
Тоді Дюруа щось надумав і звернувся до швейцара:
– Пан Вальтер призначив мені побачення на третю годину, – сказав він. – У всякому разі, гляньте, чи немає тут мого друга Форестьє.
Тоді його провели довгим коридором до великої кімнати, де четверо добродіїв сиділи й писали коло широкого зеленого столу.
Форестьє стояв коло коминка й курив цигарку, граючи в більбоке. Він був дуже вправний у цій грі й раз у раз наштрикував величезну самшитову кулю на дерев’яний гостряк. Він лічив:
– Двадцять два, двадцять три, двадцять чотири, двадцять п’ять.
Дюруа сказав:
– Двадцять шість, – і приятель його підвів очі, не перестаючи мірно махати рукою.
– А, це ти! Вчора я влучив п’ятдесят сім разів підряд. Тут тільки Сен-Потен дужчий за мене. Бачив патрона? Нема нічого кумеднішого, коли той старий хрін Норбер грає в більбоке. Роззявить рота, мов кулю хоче проковтнути.
Один із співробітників повернув до нього голову.
– Слухай, Форестьє, я знаю, де продається чудове більбоке із тропічного дерева. Кажуть, воно іспанській королеві належало. Правлять шістдесят франків. Це не дорого.
Форестьє спитав:
– Де ж воно? – і, зрадивши на тридцять сьомому разі, розчинив шафу, де Дюруа побачив десятків зо два чудових більбоке, вишикуваних і занумерованих, як безділля в колекції. Поставивши свій прилад на звичайне місце, Форестьє перепитав:
– Де ж ця коштовність?
Журналіст відповів:
– У білетера з Водевіля. Завтра принесу тобі, коли хочеш.
– Звичайно ж. Коли гарне, візьму. Зайве більбоке ніколи не зашкодить.
Потім звернувся до Дюруа:
– Ходімо зі мною, я проведу тебе до патрона, бо так ти нидітимеш тут до сьомої години.
Вони знову вернулись до приймальні, де сиділи ті самі люди в тому самому порядкові. Коли з’явився Форестьє, молода жінка і стара акторка схопились і підійшли до нього.
Він одвів їх, одну по одній, до вікна, і хоч вони розмовляли якнайтихіше, Дюруа почув, що обом їм він казав «ти».
Потім вони зайшли до директора крізь оббиті повстю двері.
Під виглядом засідання Вальтер і дехто з тих добродіїв у пласких капелюхах, що Дюруа вчора бачив, уже цілу годину грали в карти.
Пан Вальтер тримав карти й грав зосереджено, уважно й хитро, а противник його кидав, збирав і крутив у руках легкі барвисті листки гнучко та вправно, з умілістю досвідченого гравця. Норбер де Варен сидів у директорському кріслі й писав статтю, а Жак Ріваль лежав на канапі й курив, заплющивши очі.
У повітрі була затхлість, дух шкіряних меблів, давнього тютюнового диму й друкарні, особливий дух редакційних кімнат, знайомий усім газетярам.
На столі чорного дерева з мідними інкрустаціями лежали несвітські купи паперу: листи, картки, газети, журнали, рахунки постачальників та різні бланки.
Форестьє потиснув руки глядачам, що стояли коло партнерів, і мовчки став дивитись на гру, а коли пан Вальтер виграв, промовив:
– Ось мій друг Дюруа.
Директор раптом глянув на молодика з-під окулярів, потім спитав:
– Статтю принесли? Добре було б пустити її сьогодні з промовою Мореля.
Дюруа видобув з кишені аркуші, складені вчетверо:
– Ось стаття, пане.
Патрон, здавалось, зрадів і сказав усміхаючись:
– Дуже добре, дуже добре. Ви слово тримаєте. Мені треба проглянути це, Форестьє?
Та Форестьє мерщій відповів:
– Не варто, пане Вальтер, я сам допомагав йому писати статтю, щоб привчити його до діла. Вона дуже гарна.
І директор, беручи карти, що здавав високий худий добродій, депутат з лівого центру, байдуже додав:
– Ну й добре.
Форестьє не дав йому почати нову партію й шепнув на вухо:
– Пам’ятаєте, ви обіцяли мені взяти Дюруа замість Марамбо? Дозвольте прийняти його на тих самих умовах?
– Звичайно.
І, взявши приятеля за руку, журналіст потяг його геть, а пан Вальтер знову взявся до гри.
Норбер де Варен навіть не підвів голови, так ніби він не побачив або не впізнав Дюруа. Навпаки, Жак Ріваль підкреслено й зичливо потиснув йому руку, як щирий товариш, на якого можна покластися в разі потреби.