– Така щирість робить вам честь і доводить, що жінка з вас практична. Але дозвольте спитати, якої думки про це пан де Марель?
Вона поволі, з безмежною зневагою знизала плечима й сказала ясно:
– У пана де Мареля немає про це думки. В нього є… тільки здержливість.
І розмова, зійшовши з високих теорій про кохання, вступила у квітучий сад вишуканого соромітництва.
Це була хвилина влучних натяків, коли словами піднімають завіси, як спідниці, хвилина хитрощів мови, вправного й заличкованого зухвальства, сласного лукавства та речень, то показують оголені образи в завішених виразах, що зводять на очі й на думку раптові видива того, чого не можна сказати, й дають світським людям якусь витончену, таємну любов, якісь нечисті дотики думок, хвильно й чуттєво викликаючи в уяві всі соромні й жадані таємниці обіймів.
Принесли печеню, куріпок і перепелів, солодкий горошок і гусячий паштет, а до нього салату з мереживним листом, що лежала в цебровидній салатниці, як зелений мох. Вони їли все це неуважно, між іншим, цілком захопившись своєю мовою, пірнувши в любовну купелю.
Жінки вкінець розійшлися – пані де Марель з властивим зухвальством, що нагадувало виклик, а пані Форестьє з чарівною стриманістю, чесністю в тоні, в голосі, в посмішці й у всій поставі, що своєю скромністю ще дужче підкреслювала її сміливі слова.
Форестьє, розлігшись на подушках, сміявся, пив, їв безперестанку і прикидав часом таке грубе й цинічне слівце, що дами, вражені формою, й для форми ніяковіли на дві-три секунди. Пустивши якогось масного дотепа, він додавав:
– Чудово, діти мої. Якщо й далі так триватиме, то наробите дурниць.
Подали десерт, потім каву, і лікери влили в збуджені голови ще важчого й гарячішого хвилювання.
Пані де Марель, як і заявила перед обідом, була п’яна й визнавала це по-жіночому весело, балакучо й граційно, прикидаючись, на втіху гостям, ще п’янішою, ніж насправді була.
Пані Форестьє вже мовчала, може, з обережності, й Дюруа, почуваючи себе надто збудженим та боячись схибити, теж дуже вправно себе стримував.
Закурили, і Форестьє зненацька закашлявся.
Страшенний напад кашлю рвав його горло, обличчя йому почервоніло, він задихався, притискуючи до рота серветку. А коли напад минувся, обурено пробурчав:
– Не про мене ці забавки, яке безглуздя!
Увесь настрій його зник від невідступної думки про страшну недугу.
– Ходімо додому, – сказав він.
Пані де Марель подзвонила прислужника й запитала рахунок. Його негайно подали. Вона спробувала читати, але цифри крутились їй перед очима, й вона передала папірця Дюруа:
– Слухайте, платіть за мене, я нічого не бачу, п’яна дуже.
І кинула йому до рук гаманця.
«Разом» виносило сто тридцять франків. Дюруа переглянув і перевірив рахунки, потім дав дві кредитки, взяв решту й спитав тихо:
– Скільки лишити на чарку?
– Скільки хочете, не знаю.
Він поклав на тарілку п’ять франків і віддав молодій жінці гаманця.
– Дозвольте провести вас? – спитав він.
– Дуже прошу. Я не годна потрапити додому.
Попрощавшись із подружжям Форестьє, Дюруа опинився на самоті з пані де Марель у кареті.
Він почував її близько коло себе, замкнену разом з ним у чорній скрині, яку коли-не-коли освітлювали зненацька газові ріжки з пішоходів. Почував крізь рукав теплінь її плеча, а не знав, що казати, зовсім не знав, бо владне бажання схопити її в обійми паралізувало йому розум.
«Якщо зважусь, що вона тоді?» – думав він. Спогад про сороміцтва, за обідом говорені, підбадьорював його, а острах перед скандалом стримував.
Вона теж мовчала, нерухомо відхилившись у своєму кутку. Він подумав би, що вона спить, якби очі її не блищали раз у раз, коли промінь світла падав у карету.
«Що вона думає?» Він добре тямив, що говорити не можна, що слово, одно слово, урвавши тишу, може зіпсувати все; але сміливості йому бракувало, сміливості на раптовий і грубий вчинок.
Зненацька вона поворухнула ногою. Від цього ледве примітного руху, короткого нервового руху нетерплячки, а може й поклику, його дрожем пройняло з голови до ніг, він обернувся вмить і кинувся на неї, шукаючи устами рота й руками – голого тіла.
Вона скрикнула, тихо скрикнула, хотіла схопитись, пручатись, відіпхнути його, потім здалася, немов сили їй не стало далі опиратись.
Але карета незабаром спинилась коло будинку, де вона жила, й Дюруа від здивування не міг добрати жагучих слів, щоб подякувати їй, благословити її та висловити свою любов. Тим часом вона не підводилась, навіть не ворушилась, приголомшена тим, що сталося. Тоді він, боячись, щоб візник чого не подумав, вийшов перший і подав їй руку.
Нарешті вона вийшла, хитаючись, мовчки. Він подзвонив і, коли двері розчинились, спитав, тремтячи:
– Коли ми побачимось?
Вона шепнула так тихо, що він насилу розібрав:
Примечания
1
Мюзар (1793—1859) – французький музикант, організатор популярних балів і маскарадів у Парижі в 30—40 роках.
2
Італійці – так скорочено називали Італійську Оперу – театр у Парижі.
3
Сен-Лазар – паризька в’язниця для повій.
4
Лурсін – лікарня в Парижі для пацієнтів з венеричними захворюваннями.
5
Дюваль – кухмістер, який створив у Парижі цілу мережу дешевих їдалень, що існували з другої половини XIX ст.
6
Фервак – французький журналіст, писав у 70—80-х роках для газети «Фігаро» репортажі про світське життя.
7
Сен-Потен – святий пліткар (франц.).