Як і на всіх дітей, з ніжністю і втіхою дивиться на Дитину її Батько. Тесля, великий майстер своєї справи, який прийняв Сина, що перевершив усі його сподівання, як дивовижний дар Неба, даний йому в опіку.
Немовляті потрібні тепло та їжа. І вся Природа зачинає їй догоджати. Ясла її скромні, встелені соломою, але в тій соломі спочиває душа Вогню, теплоти, м’якості ліній і форм… Усяка животина ласкаво горнеться до неї і оздоровлює своїм теплим подихом повітря. Віл і мул не здатні мислити, але вміють любити.
Рознеслася новина довкола… Сходяться вівчарі зі своїми отарами; вони хочуть бачити таке гарненьке, таке світле Дитя, яке спить у яслах з одвічним усміхом на устах. І вівчарі беруться рознести по всіх усюдах новину про маленьке диво. І новина розходиться. На всі чотири сторони світу. Волхви теж прознають про гарне Дитя, яке гідне посісти трон і стати над людьми. Вони вирушають у путь у пошуках дива і таїни, без яких Волхви не Волхви. Троє їх іде дорогою до ясел. Належать вони до різних рас, мають різний колір шкіри, різні мови і несхожі убрання. Але всі троє ідуть за тією самою Зорею. Бо й до Неба дійшла новина…
Бог-Отець розпросторює Благодать. Зі Слави його народилося на Землі Дитя, яке має знову прославити всіх людей. І Благодать Бога-Отця – це яскрава комета, що сяє в темряві ночі, щоб ніхто із смертних не заблукав, щоб усі могли прийти до ясел.
Дитя широкославне, Дитя Боже… Це воно сколихнуло цілий світ.
…Волхвів
Сьогодні я бачила волхвів. Вірні тисячолітній традиції, в означений день вони з’явилися на видноколі ілюзії дітей та дорослих, бо вони – владарі для всіх.
Певна річ, невинні діти сприймають дива як належне. Ось чому діти вміють і можуть тішитися кожною дрібничкою: жовтим листочком, якоюсь шворкою, дерев’янкою чи кристалом, що міниться барвами під сонячним промінням. Чарами цих волхвів дитина прозирає заховані скарби, що належать простодушності.
Та якось прийшли обтяжені прожитими роками дорослі і байдужісінько скинули їх на дитячу душу, зістаривши її і збіднивши на надії. Дорослі розтлумачили, що волхви – це звичайнісінька вигадка, щось нереальне і неможливе, оскільки жоден з наявних приладів не зареєстрував їхнього існування чи появи серед людей. Того дня дорослі вигубили багато дітей, навіть те добре дитя, яке жило в глибині власних сердець.
Та не всіх дітей вигублено; ті що лишилися, сіяли нові зернята ілюзії в очікуванні іграшок, радощів, тихої ходи волхвів, які приходять з Таїни зірок і, сповнивши свою місію, знову повертаються в Таїну.
Та й не всі дорослі постаріли. Дехто потай від усіх з дитинства зберігає внутрішній редут – первовічне і добре, здатність снити волхвами навіть у подобі дорослих. Ці дорослі досі вірять у волхвів, які все відають, усе можуть і всьому зараджують самим лише небесним поглядом. Вони й дотепер нишком просять у них улюблених дорослими іграшок і трохи любові, трохи слави, шляхетну ідею, задля якої варто жити, трохи супокою в серці, трохи просвітлення для затьмареної загадками голови.
Саме завдяки цьому багато дорослих з крихтою дитини в душі навчилися жити у захмарних замках, побудованих з цеглин ілюзії руками дітей, які нічого не відають про цеглу з глини. Кожен рік приходять до цих химерних замків волхви з різними дарами, з ідеалами для маленьких і великих, а над усе – з чудодійною панацеєю надії, яка допомагає перечасувати сірі дні в очікуванні нових відвідин волхвів, чиї чари ніколи не щезають.
…Натовп
Сьогодні я бачила натовп… У нашій мові існує чимало слів на позначення великих скупчень людей у фізичному чи в метафізичному розумінні. Це групи, народи, суспільства, людський рід, людство… Але я веду мову саме про натовп – зібрання людей, коли окремої людини, як такої, вже немає.
Ми багато чули про доконечність жити в спільноті, тобто не уникати людей, а шукати з ними контакту, щоб жити спільними потребами, здобутками, сподіваннями і, взагалі, жити так, як усі живуть. Певна річ, гуртування є важливою ознакою суспільства, і всі ми визнаємо величезні блага, що з цього випливають.
Щоб удовольнити свої потреби в матеріальних гараздах і потамувати свої метафізичні гризоти, людині потрібне товариство інших людей, що є також неоціненною підтримкою в пошуках сенсу життя.
Та, на превеликий жаль, у цьому пошукуванні збиваються на манівці, а відтак забувають і мету… Тому я веду мову про натовп, що я його сьогодні бачила…
Безліч людей без впорядкування, коли практично неможливо розрізнити дітлахів і дорослих, чоловіків і жінок… Маємо тільки скупчення тіл і цей безперервний рух, що засвідчує постійний неспокій маси і виказує ознаки життя. Дивного життя… Це більше подібне на величезну неосвідомлену тварину, ніж розумну сукупність багатьох людей. В натовпі розчиняються основні характеристики людини. Йти, куди хочеться, не вільно; мусиш іти туди, куди порушається вся тварина. Дивитися вгору не вільно; треба дивитись під ноги, щоб не збочити. Руки слугують не для жестикуляції, а для виживання, щоб протовпитися і не задихнутися. Голоси не мовлять нічого значущого. Чутно тільки мурмотіння, нарікання, незв’язні звуки і мало не рикання цієї великої тварини, про яку ми згадували. У штовханині не до думок; це не життя, а животіння; жодних очікувань, тільки нетерплячість…
Іноді гарикання чи шарпання свідчать, що натовп починає збурюватись. Тоді харапудлива тварина обертається на звіра. Відтак кожен учасник групи стає частиною звіра і відповідно діє…
Такий натовп я сьогодні бачила… Він виникає де завгодно: і в містах, і в містечках. То що це? Інстинкт самозахисту? Страх? Агресивність? Брак індивідуалізації? Хтозна… Можливо, все зокрема і все разом…
Натовп явив мені дві головні вади, які спричинюють такі ситуаційні гуртування. Це нерозуміння самого себе, а відтак – інших. Певна громада є вартною не своєю єдиною природою, не подібністю своїх складників, а індивідуальною вартністю кожного. Що в окремій клітині, що в планетарній системі кожна частинка є життєво необхідною для спільноти, важливою і доконечною для виконання її функцій. А клітина, як і сонячна система, не є «юрмищем»… Сьогодні я бачила натовп… Завтра, можливо, я побачу людину… Вірогідно, що з часом усі ми побачимо і людство.
…Старого
Сьогодні я бачила старого.
Старого не тому, що його здолали літа; ні, це чоловік середнього, навіть невизначеного, віку, але старосвітських поглядів на життя. Він вважає, що для того, щоб бути сучасним, слід носити вбрання, властиве скотарям з Дикого Заходу, хоча ані його постава, ані статус не відповідають такому вбранню. А ще він вважає, що для того, щоб лишатися молодим, слід зодягтися як підліток. Чоловік не помічає, що це кумедно. Він переконаний, що довга борода надає йому романтичного чи інтелектуального вигляду, а то й подоби вільнодумця з минулого, але й гадки не має, що викликає в інших острах або антипатію. Чоловік говорить невимушено. Нехтуючи милозвучну літературну мову, вдається до лихослів’я, що має агресивний характер.