«До бою готуйсь!» – як кажуть моряки.
На ліву руку Тартарен надягав залізну рукавицю із шпичаками, в праву брав палицю-шпагу, в ліву кишеню клав кастет, у праву – револьвер. За пазуху, під жилетку, запихав малайський кріс. Що ж до отруєних стріл – боронь Боже! Тартарен нехтував ними – це, на його думку, була віроломна зброя.
Перш ніж вийти, він якийсь час вправлявся у присмерку свого тихого кабінету: фехтував, стріляв у стіну, грав м’язами, а потім брав ключ од хвіртки й повагом простував через сад. По-англійськи, панове, по-англійськи! Оце і є справжня мужність!
Проминувши сад, він одчиняв важку залізну хвіртку. Точніше, не одчиняв, а штовхав її так рвучко, що вона, розчахнувшись, вдарялася об огорожу… Якби під огорожею стояли вони, то від них лишилася б хіба що мокра пляма!.. Та, на превеликий жаль, вони не стояли під огорожею.
Тартарен виходив за хвіртку, зиркав праворуч, ліворуч, озирався, швидко повертав двічі ключ – і гайда в дорогу!
На Авіньйонському шляху – ані душі живої. Усі двері замкнені, всі вікна темні. Навкруги – чорний морок. Тільки де-не-де у ронському тумані блимав ліхтар…
Величний і грізний, Тартарен Тарасконський ішов сягнистим кроком, викрешуючи іскри залізним вістрям палиці з кам’яної бруківки. Хоч би де простував – вулицею, бульваром чи завулком, – він завжди тримався середини. Це підказувала йому мудра обачність: адже так можна наперед бачити небезпеку, а головне – уникнути того, що іноді вихлюпують тарасконці зі своїх вікон. Не подумайте тільки, що Тартаренова обачність свідчила про страх… Ні, він лише стерігся!
Ось незаперечний доказ того, що Тартарен не боявся: він ішов до клубу не бульваром, а найдовшим і найтемнішим шляхом, через увесь Тараскон, без кінця петляючи паскудними, підозрілими закапелками, в кінці яких зловісно виблискувала Рона. Бідолаха усе сподівався, що на якомусь розі з мороку зненацька виринуть вони й кинуться на нього ззаду. Ото вже завдав би Тартарен їм гарту!.. Та примхлива доля мовби глузувала з нашого героя. Жодного, жоднісінького разу не пощастило йому наразитися на небезпечну зустріч! Хоч би з собакою, хоч би з п’яницею! Ніколи!
Щоправда, сполох іноді бував, але завжди фальшивий. Кроки, тихі голоси… «Увага!» – казав собі Тартарен, завмирав на місці, вдивлявся в темряву, принюхувався, прикладав вухо до землі, як то роблять індіанці… Кроки ближчали… Голоси гучнішали… О, безперечно, це вони! Вони наближаються!
Тартаренові очі спалахували полум’ям, груди надималися, він увесь напружувався, наче ягуар перед стрибком, і вже намірявся з бойовим покликом кинутися вперед, – аж ось із темряви лунало його ім’я.
– Ти диви! Це ж Тартарен! – чувся лагідний і привітний голос. – Добривечір, Тартарене!
А бодай тобі! Це аптекар Безюке з родиною – вони вже проспівали свій романс у Костекальда.
– Добривечір! Добривечір! – цідив крізь зуби Тартарен, розлючений тим, що й цього разу надія ошукала його, і, несамовито змахнувши палицею, зникав у темряві.
Підійшовши до клубу, безстрашний тарасконець якийсь час походжав туди й сюди біля дверей: він усе ще чогось чекав… Нарешті це йому набридало, і, пересвідчившись, що вони й цього разу не з’являться, Тартарен востаннє пронизував темряву грізним поглядом і гнівно шепотів:
– Нікого!.. Нікого!.. Ніколи – нікого!..
Після цього наш відчайдух сідав грати в безик з відставним начальником полкової швальні.
VI. Два Тартарени
То як же в біса могло статися, що Тартарен, схибнутий на небезпечних пригодах, Тартарен, одержимий жадобою мандрів, Тартарен, що повсякчас мріяв стрімголов мчати верхи на гарячому коні, – усе своє життя сидьма просидів у Тарасконі? А таки просидів! Доживши до сорока п’яти років, безстрашний тарасконець жодного разу не ночував за межами міста. Він не відбув навіть знаменитої подорожі в Марсель, а цією подорожжю кожний порядний тарасконець відзначав своє повноліття. Він їздив хіба що в Бокер – та від Тараскона до того Бокера палицею кинути: тільки міст перейти… Як на те, клятий міст раз у раз зривало вітром; до того ж він такий довжезний, такий хисткий, а Рона така широка, що… ну, та що вам казати: Тартарен Тарасконський волів ходити по твердій землі.
Відкрию вам таємницю: наш герой мав дві натури, анітрохи не схожі одна на одну. «Я відчуваю у собі дві душі», – сказав хтось із високих церковників. Отак і Тартарен. У ньому жила душа Дон Кіхота: такі самі шляхетні поривання, такий самий ідеал героїзму, така сама нестримна жадоба всього великого й незвичайного, та, на лихо, він не мав тіла достославного ідальго – тіла худого й кощавого, власне, й не тіла, а лиш натяку на тіло, – який був байдужий до матеріального життя, міг по двадцять днів не скидати з себе обладунку, раз на два дні споживати жменьку рису… У Тартарена було зовсім інше тіло: вельми міцне, вельми дебеле, вельми важке, вельми сите, вельми випещене, вельми примхливе, одне слово, тіло обивателя, черевате й коротконоге тіло безсмертного Санчо Панси…
Дон Кіхот і Санчо Панса в одній особі! Уявіть собі, як важко було їм ужитися! День і ніч суперечки! День і ніч гризня! День і ніч розбрат!.. Ось один лиш діалог між двома Тартаренами: Тартареном-Дон Кіхотом і Тартареном-Санчо Пансою. Як на мене, цей діалог гідний пера Лукіана або ж Сент-Евремона…
Тартарен-Дон Кіхот, начитавшись Густава Емара, збуджено гукає:
– Їду!
Тартарен-Санчо, заклопотаний своїм ревматизмом і нічим більше, каже:
– А я лишаюся.
Тартарен-Дон Кіхот (у нестямному захваті). Вкрий себе славою, Тартарене!
Тартарен-Санчо (спокійнісінько). Тартарене, вкрийся фланеллю!
Тартарен-Дон Кіхот (усе дужче розпалюючись). О двостволки!.. О кинджали, о ласо, о мокасини!
Тартарен-Санчо (іще спокійніше). О чудові вовняні жилети! О милі теплі наколінники! О любі шапки з навушниками!
Тартарен-Дон Кіхот (нестямно). Сокиру! Мою сокиру!
Тартарен-Санчо (дзвонить покоївці). Жаннетт, мій шоколад!
Жаннетт приносила пресмачний шоколад, гарячий, запашний, із піночкою, й пресмачні анісові сухарики. І Тартарен-Санчо, побачивши шоколад, заходився сміхом, стримуючи покрики Тартарена-Дон Кіхота…
Тому-то Тартарен Тарасконський і сидів у Тарасконі.
VII. Європейці в Шанхаї. Міжнародна торгівля. Монголи. Чи був брехуном Тартарен Тарасконський? Самоомана
І все одно Тартарен якось мало не вирушив у далеку подорож.
Троє тарасконців, брати Гарсіо-Камюс, що перебралися в Шанхай, запросили Тартарена завідувати однією з їхніх торговельних контор. Саме про таке життя Тартарен і мріяв. Великі справи, ціла армія підлеглих, зносини з Росією, Персією, Туреччиною – одне слово, міжнародна торгівля. Почули б ви, як урочисто лунали в Тартаренових вустах ці слова: «Міжнародна торгівля!..»
До всього, торговельний дім Гарсіо-Камюс вабив іще й тим, що на нього час від часу нападали монголи. Усі двері тоді враз замикалися, службовці хапались за зброю, над конторою підіймався консульський прапор, і – пах-пах! – із вікон по монголах.
Зайве й казати, з якою радістю прийняв цю пропозицію Тартарен-Дон Кіхот. Та ба! В ту ж мить подав голос Тартарен-Санчо. А що він завжди брав гору, то нічого з того не вийшло.
Усі тарасконці без угаву судили-рядили: «Поїде?» – «Не поїде?» – «Закладаюся, що поїде!» – «Присягаюсь, що не поїде!» Це була для міста визначна подія… Тартарен так і не поїхав, але ця історія іще вище піднесла його славу. Мало не поїхати в Шанхай – для тарасконця однаково, що поїхати туди. Городяни стільки торочили про цю подорож, що зрештою й самі майже повірили, ніби Тартарен уже побував у Шанхаї й повернувся звідти. Вечорами в клубі всі розпитували його про шанхайське життя, про тамтешні звичаї, клімат, опіум та міжнародну торгівлю.
Наш великий муж, незрівнянний митець у таких справах, залюбки про все розповідав. А згодом уже й сам повірив, що побував у Шанхаї! І, вкотре вже розповідаючи про напад монголів, Тартарен хвалився: