– Тоді я роздаю зброю своїм службовцям, підіймаю консульський прапор і – пах-пах! – із вікон по напасниках!
Слухачі здригалися.
Ви скажете:
– Ну, то ваш Тартарен – несосвітенний брехун!
А я на це заперечу:
– Ні! Аж ніяк ні! Тартарен – не брехун!..
– Але хто-хто, а він же знав, що не був у Шанхаї…
– Ясна річ, знав! Однак…
Ось послухайте, що я вам скажу. Я певен, цілком певен: коли півничани твердять, ніби всі південці – брехуни, то вони помиляються. Не вірте їм! Їхня думка хибна. Нема на півдні брехунів – ні в Марселі, ні в Німі, ні в Тулузі, ні в Тарасконі. Південець не бреше – він помиляється. Так, він не завжди каже правду, але завжди вірить у те, що каже!.. Його брехня – це не брехня, це ніби якась самоомана.
Так, так, самоомана! Хочете переконатися? Поїдьте на південь – і самі побачите… Ви побачите дивовижний край, у якому сонце геть усе змінює і геть усе збільшує. Провансальські пагорки, не вищі від Монмартру, здадуться вам велетенськими; стародавній храм у Німі – цей іграшковий будиночок – собором Паризької Богоматері. О, ви там побачите… Присягаюся: один-єдиний брехун на півдні – це сонце!.. Хоч би чого воно торкнулося – все збільшується!.. Чим була Спарта за часів свого розквіту? Звичайнісіньким селищем. Що являли собою Афіни? Щонайбільше – провінційне містечко… Однак в історії вони ввижаються нам двома величезними містами. Ось як прислужилося їм сонце…
То чи ж дивно, що те саме сонце, обливаючи своїм промінням Тараскон, здужало обернути відставного начальника полкової швальні на бравого командира Бравіда, ріпу – на баобаб, людину, яка тільки збирається до Шанхая, – на людину, яка вже повернулася звідти!
VIII. Звіринець Мітен. Атласький лев у Тарасконі. Урочиста й жахлива зустріч
Ми змалювали життя Тартарена Тарасконського до того, як слава торкнулася його чола й увінчала його вічними лаврами, – змалювали життя цього героя у звичайних обставинах, розповіли про його радощі та печалі, мрії та сподівання. А тепер перегорнімо кілька найславетніших сторінок його життєпису. Зупинімося хоч би на тій, де розповідається про незвичайну подію – подію, яка дала привід чародійці долі вщедрити Тартарена своєю найвищою ласкою.
Якось увечері Тартарен Тарасконський, сидячи у зброяра Костекальда, заходився показувати охочим, як заряджати голчасту рушницю, – вона ще тільки входила в ужиток. Зненацька грюкають двері, і в крамницю вскакує один із стрільців по кашкетах, до смерті переляканий.
– Лев! Лев! – репетує він.
Усі вмить застигають, скуті розгубленістю й жахом, а потім починається шарварок. Тартарен бере рушницю напоготів, Костекальд біжить до дверей і замикає їх.
Усі обступають стрільця по кашкетах, напосідають на нього, один поперед одного сиплють запитаннями і врешті довідуються, що в Тарасконі на кілька днів спинився, повертаючись з Бокерського ярмарку, звіринець Мітен. Оце щойно він розташувався на Замковому майдані – з усіма своїми удавами, тюленями, крокодилами й чудовим атлаським левом…
Атласький лев у Тарасконі! Чи таке бачено, чи таке чувано?! О, яка пиха засвітилася в очах усіх стрільців по кашкетах, як засяяли їхні мужні обличчя, як міцно потиснули вони один одному руки! Від хвилювання їм усім відібрало мову…
Навіть Тартаренові. Він стояв біля прилавка, блідий і збуджений, з рушницею в руках, в голові у нього роїлися думки. Атласький лев тут, близенько, за два кроки від крамниці Костекальда! Лев! Цар над звірами, найхоробріший з усіх, з усіх найлютіший… Вполювати лева – ось найзаповітніша Тартаренова мрія! Лев… прем’єр у тій фантастичній трупі, яка розігрувала такі чудові спектаклі в його уяві!..
Лев!.. Боже милий!..
Та ще й атласький! Це вже було понад усе, що Тартарен міг витримати!..
Кров шибнула йому в голову.
Очі його спалахнули вогнем. Він рвучко скинув на плече рушницю й вигукнув, звертаючись до бравого командира, чи то пак відставного начальника полкової швальні Бравіда:
– Ходімо, командире!
– Та… та… Е… е… А моя рушниця!.. Ви ж узяли мою рушницю! – боязко обізвався обачливий Костекальд.
Але Тартарен уже вийшов на вулицю. За ним урочисто крокували всі стрільці по кашкетах.
У звіринці, коли вони туди ввійшли, було вже повно люду. Тарасконці – героїчне плем’я – так скучили, так знудьгувалися за незвичайними видовищами, що взяли звіринець Мітен приступом. Тілиста пані Мітен була щиро цим утішена.
У кабільському вбранні, з голими по лікті руками, з залізними браслетами на ногах, ця статечна дама зустрічала тарасконців дуже чемно й шанобливо. В одній руці вона тримала батіг, у другій – живе, але вже обскубане курча. А ще вона мала «подвійні м’язи», і це викликало у тарасконців не менший захват, ніж її плеканці.
Аж ось до звіринця вступив Тартарен із своєю рушницею, і всі здригнулися. Воно й не дивно: коли наші героїчні тарасконці, які досі спокійнісінько стояли або походжали беззбройні біля кліток, не думаючи ні про яку небезпеку, коли вони побачили свого великого Тартарена із смертоносною зброєю в руках, їх охопив страх. Значить, є чого боятися, якщо навіть він, герой… Тарасконці враз сахнулися від кліток. Перелякані діти здійняли крик, жінки поглядали на двері. Аптекар Безюке чкурнув із звіринця, сказавши, що йде по свою рушницю…
Та за якусь хвилину сміливці, дивлячись на Тартарена, збадьорилися. Базстрашний тарасконець, високо підвівши голову, повагом обійшов увесь звіринець, проминув, не спинившись, басейн із тюленем, зневажливо зиркнув на довгу скриню з висівками, в якій удав перетравлював живе курча, і дійшов нарешті до клітки з левом. Тут він став, ніби врісши в землю.
Урочиста і жахлива зустріч! Лев тарасконський і лев атласький віч-на-віч… Тартарен, що обома руками сперся на рушницю, виставивши вперед ногу, – по один бік; величезний лев, що, розлігшись на соломі, поклав здоровенну жовтогарячу голову на лапи й осоловіло кліпає очима, – по другий!
Якусь мить вони спокійно дивилися один на одного.
А потім… Лев, який споглядав тарасконців з королівською погордою і позіхав їм просто в обличчя, раптом розлютився – може, його роздратувала Тартаренова рушниця, а може, він почув у ньому ворога всієї лев’ячої породи… Він пирхнув, глухо загарчав, випустив пазурі, потягнувся, тоді звівся на лапи, підвів голову, трусонув гривою, роззявив страхітливу пащеку і грізно рикнув на Тартарена.
У відповідь – багатоголосий лемент. Тарасконці, знетямлені, кинулися до дверей. Усі: жінки, діти, вантажники, стрільці по кашкетах, навіть бравий командир Бравіда… Не зрушив з місця один лише Тартарен… Він стояв перед кліткою, рішучий і несхитний. Очі його метали блискавки, на обличчі – такий знайомий усім тарасконцям лютий вираз…
Трохи згодом, коли стрільці по кашкетах, заспокоєні поведінкою свого проводиря, а також міцністю ґрат на клітці, підступились до Тартарена, вони почули, як той прошепотів, уп’явшись у лева очима:
– Оце-от полювання!
Того дня Тартарен Тарасконський не мовив більше жодного слова.
IX. Незвичайна самоомана
Того дня Тартарен Тарасконський не мовив більше жодного слова; та, на свою біду, він сказав уже забагато…
Наступного дня увесь Тараскон гомонів про те, що Тартарен незабаром поїде до Алжиру полювати на левів. Ви, любі читачі, так само як і я, можете засвідчити, що він і словом про це не прохопився, але ж – самоомана!..
Отож у Тарасконі тільки й було мови, що про його від’їзд.
На бульварах, у клубі, в Костекальда тарасконці підбігали одне до одного й схвильовано питали:
– Чи ви чули? Чи ви чули новину? Га?
– Про Тартаренів від’їзд? Ще б пак не чути!
До слова мовити, всі тарасконці починають свої фрази з «Чи ви», а закінчують їх «Га?». Уявіть собі, як чудово це звучить тарасконською говіркою…