Тадея Розеславовича Рильського не стало 7 жовтня 1902 року, коли йому йшов усього 62-й, власне, в тому віці, що вважається розквітом людської особистості, збагаченої досвідом і опроміненої мудрістю набутків і втрат. Максиму ж було сім років. Миколу Лисенка, одного з найближчих друзів небіжчика, вразило те, що селяни два дні не відходили від домовини, прощаючись із дорогою їм людиною. У листі до їхнього спільного товариша Бориса Познанського він оповідав: «4 пари волів хазяйських запрягли чотири погоничі-парубки у воза, труну, вкриту червоною китайкою, заслугою козацькою, несли всі ми й народ до самого цвинтаря мужицького, на якому покійний бажав бути й похований». Микола Віталійович промовляв над могилою друга. На жаль, це його слово ніде не зафіксоване, але непогамований біль вчувається в рядках листа: «Померла квітка юнацтва 1860-х років, славних років обчеської свідомості й відродження українського національного почуття».
У посмертній згадці про Тадея Рильського Іван Франко зазначав: «Не як учений економіст, а як високо ідеальний чоловік і чесний характер, як один з небагатьох поляків, що своїм життям доказали серйозність своєї любові до рідної України й її народу, лишиться Т. Рильський у нашій пам’яті…»
Михайло Коцюбинський у листі до Володимира Гнатюка зазначав: «То була незвичайно талановита й симпатична людина».
Діяльність Тадея Рильського (21.ХІІ.1840 або 2.І.1841 за н. ст. – 25.ІХ або 7.Х за н. ст. 1902) Сергій Єфремов назвав «цілою епохою в нашому житті». «Рильський виріс у значній шляхецькій сім’ї і вже молодим парубком замислився над тими стосунками національними й соціальними, які бачив він у рідному краї. Разом з Антоновичем виступив він зі сміливим протестом проти шляхецьких утисків над українським народом, разом з ним витерпів усі ті інсинуації, доноси, наклепи, що сипались з роздроченого шляхецького гнізда на їх голови, разом кинув у лице вельможному панству обвинувачення в нелюдському поводженні з народом, разом виступив на суд з своїм кругом – і вийшов виправданим на суд історії».
Тадей Рильський до кінця життя був досить значним поміщиком (1900 року йому належало понад 500 десятин землі) і залишався римо-католиком. Виголошення молитов польською мовою не завадило йому бути українським патріотом і не викликало ксенофобської реакції в середовищі його побратимів-творців української національної ідеї. Це й не дивно, адже були вони людьми добре вихованими й високоосвіченими.
Розділ третій
Мама
У доносах сусідніх поміщиків на Тадея Рильського виставлялося за «неблагонадійність» одруження його, дворянина, з романівською селянкою. У слідчій справі 1882 р. серед інших звинувачень Тадеєві Рильському інкримінується одруження 1880 р. з простою романівською селянкою Меланією Федорівною Чуприною і те, що весілля гулялося по-народному. Існує реальний переказ чи анекдот, що Тадей Рильський, викликаний до губернатора Дрентельна, відповів йому, що ніде не записано, що не можна одружуватися з колишніми кріпачками, а весілля він святкував так, як вважав за потрібне.
Після смерті першої дружини Тадей Розеславович побрався, до речі, з молодшою майже вдвічі Меланією Федорівною Чуприною (1861–1926). При цьому Меланія наполягла, щоб вінчання відбулося не в католицькому костелі, а в православному храмі. За це святотатство його відлучили від католицької церкви. З простої селянської родини Чуприн, приязна й щира, Меланія стала йому вірною подругою, доброю господинею, а дітям – дбайливою матір’ю. Чоловік увів її в коло своїх друзів і зацікавлень, сам навчив грамоти, прищепив палку любов до книги. Меланія Федорівна настільки органічно вжилася в роль пані, що освічені друзі-інтелігенти чоловіка навіть не підозрювали про її просте походження.
Євген Маланюк, посилаючись на свідчення Михайла Мухіна, шкільного товариша М. Рильського, писав: «Мати Рильського була взором тактовності, натуральної шляхетності й товариської культури, вона частувала чаєм, як справжня пані дому, і ніхто не відгадав би в її вихованні її селянського походження».
Вирісши в селянській родині, з дитинства пізнавши нелегку долю і душевну красу хліборобів, Меланія Федорівна і в своїх дітей виховувала повагу до трударів, плекала в них чисте сумління. «Коли хочеш зробити зле, поміркуй як слід, а тоді не роби. Коли ж задумав добре, не вагайся. Ніколи не чини вдень такого, що заважало б спати вночі», – часто повторювала вона синам.
«Мати Максима Тадейовича була дуже приємна людина, великого природного розуму. Вона багато читала, знала художню літературу і в розмові, бувало, згадувала улюблені місця або персонажів різних творів. Вона дбала про те, щоб її родина мала все необхідне. Весь уклад життя, одяг – все було скромне», – тепло відгукувалася про Меланію Федорівну Віра Шпилевич, яка з юних літ знала її.
Тому сини їй відповідали ніжною любов’ю. Бувало, втрьох заведуть її улюблену «Ой мати ж наша, мати, та не журись нами…» Та журитись ви падало, але встигла Меланія Федорівна і втішитись – успіхами Максима, його щасливою поетичною зорею.
На долю цієї жінки випало багато втрат: у 41 рік лишилася вдовою з трьома дітьми, старшого з яких їй судилося оплакувати: Іван несподівано помер 1933 р. (хвороба серця). Богдан хворів на сухоти і пережив матір лише на три роки.
Розділ четвертий
Брати. Дитинство
«Рильський багато чим завдячує в своєму розвиткові і враженням дитинства, і впливові оточення, і впливові прочитаних книг», – зауважив академік Олександр Білецький. І все це випливало з чистих батьківських джерел.
Максим народився, коли його батькові було вже 54 роки. Сталося це 19 березня (н. ст.) 1895 р. у Києві, в зимовій квартирі Рильських на вулиці Тарасівській. Через кілька місяців родина переїхала до Романівки, де й минало дитинство майбутнього поета.
«Названо мене Максимом – на честь одного із героїв нашої минувшини, Максима Залізняка, – пояснював поет. – Ім’я прибрав мені батько з своїми друзями – Лисенком, Антоновичем». До речі, мати майбутнього поета дуже хотіла назвати свого мізинчика Володимиром на честь приятеля батька історика Антоновича, але батько наполіг на імені Максим на честь Залізняка. Пісню про «Максима козака Залізняка» Тадей Розеславович любив особливо.
Максим ріс жвавим і непосидючим, устигав на річку, і став, і до лісу, що підступав під саму хату, і до босоногих ровесників, і до їхніх батьків.
«Ось поїздки з батьком у візку, запряженому старим конем Попом (від імені його колишнього власника). Тадей Розеславович править без батога, тільки інколи нокає, йому вторить голосок Максима, кінь повагом прямує і без спонуки зупиняється, стрівши когось із селян чи постерігши, як хазяїн скручує цигарку. Кінь-філософ, бувало, сам завертав до місцевої пивниці… – пригадує в нарисі «Із давніх літ» миготливу мозаїку дитячих вражень поет. – А верби придорожні тихо шумлять, а хати біліють, а польова далечінь мріє – і люди всі здаються щасливі».
«…письма й читання першим учив мене батько, – і дивина у нас за тих часів – українською мовою», – через багато літ він згадає про це й у відомому автобіографічному нарисі.
Тадей Розеславович часто читав дітям уголос твори Т. Шевченка, О. Пушкіна, А. Міцкевича. І чи не тоді вже заронив він у серце малого Максима зерна любові і до книги, і до творінь цих геніїв слов’янства, які стануть його супутниками на все життя.
Початкові лекції писання та читання давав йому ще батько. Проводились вони українською мовою й по українських книжках. «І до недавнього часу в родині зберігся примірник Грінченкової переробки «Робінзона», що її Максим Рильський читав зі своїм батьком», – це уривок з автобіографії поета, писаної 1924 року.