Поїздка в громадському транспорті ніколи не приносила йому особливого задоволення, і він весь час змушений був терпів тісноту в салоні автобуса. Але сьогодні він якось не звертав на це уваги. Думки немов вилетіли геть з його голови, залишаючи тіло в тимчасовій фрустрації, після якої він отямився лише в залі на полотні бігової доріжки. Температура його тіла повільно підвищувалась, повернувши до почуттів і його душу. Кров все швидше розходилася по судинах та капілярах, легені почали прискорено працювати, насичуючи киснем цю життєдайну плазму. Організм перестроювався зі звичайного ритму в режим підвищених навантажень, готуючись до посиленої фізичної активності.
Сукупність усіх надзвичайних почуттів приносила йому якусь ледь відчутну радість. У всякому пориві фізичного зусилля, з кожним кроком на біговій доріжці або підняттям залізного снаряду він відчував що живе, насичуючись монументальним прагненням до перемоги. Якою б не була вага на гантелі, скільки б йому не вдавалося пробігти, щось всередині його тіла вимагало більшого, змушуючи переносити нові фізичні навантаження, спрямовуючи його до абстрактного результату. Він не міг уявити кінцевої мети, повністю захопившись процесом побудови красивого та сильного тіла.
Свої фізичні заняття він порівнював з написанням книги. У кожній з цих справ йому було важко. Написання чергового рядка або повторення з гантелями давались йому з подоланням труднощів, але жага результатів покривала всі старання новою надією. Навіть у найвідчайдушніші моменти, коли йому хотілось забути про все і зайнятися звичайними справами, що роблять мільйони людей, вогник, який тлів у глибині його душі, змушував залишатися на своєму шляху. І він знову піднімав тяжку вагу, відчуваючи, як шкіра покривається дрібними мурашками та на ній з'являються краплі поту. Тіло все більше занурювалось у безодню фізичної праці, м'язові волокна вкривались мікророзривами від великих навантажень, приносячи йому характерне відчуття прокачування. Тому, хто ніколи не піднімав штангу, неможливо навіть уявити, які почуття переповнюють людину під час занять з вільною вагою.
Закінчивши черговий підхід, наш герой відійшов на кілька кроків від займаного ним снаряда і зупинився відпочити. Піт рікою скочувався з його чола, стікаючи по мокрій футболці і скрапуючи на гумовий настил підлоги спортивного комплексу. Голосна музика заглушала розмови інших людей, занурюючи його в особливий світ спортивного залу. Раптово, серед лункої мелодії, він почув знайомий голос:
– Мишко, ти знов гирі підіймаєш? – Прозвучало у нього за спиною.
Повернувшись, щоб розгледіти співрозмовника, він побачив такого ж, як і він хлопця, з яким познайомився в спортивному залі. Цей молодий чоловік був невисокого зросту і мав кремезну статуру. Роки, проведені в спортзалі, зробили його фігуру надзвичайно мускулистою, схожою на статую міфічного Атланта. Широка спина важкою брилою розходилася в сторони і утворювала трикутник, увінчаний круглими дельтоподібними м'язами, які мали спрощену назву: плечі. Об’ємна трапеція виходила із-за їх обрисів, додаючи силуету спортсмена загрозливого вигляду і уростаючись в міцну шию. Великі руки далеко не теліпалися по сторонах, як це часто можна бачити у більшості людей, що не мають навіть найменшого поняття про спорт. Все ж, не дивлячись на вражаючі розміри його фігури, він все ж зміг зберегти естетичність.
Портрет юного силача увінчали грубуваті риси обличчя, що так підходили під образ похмурого атлета. Ніс мав круглу форму та злегка нагадував картоплю, але, аж ніяк не спотворював зовнішнього вигляду. Брови широкою лінією сходилися у верхній частині носа, темніючи та окреслювали лоб, що був розділений однією поперечною зморшкою, яка свідчила про часту міміку свого власника. Губи двома маленькими подушечками висіли біля краю носа, маючи на собі прозору засохлу плівку, що з’явилась від фізичної втоми. Широкі скули додавали ледве помітного мужнього обводу очей, перетворюючи загальний вигляд його обличчя в портрет якогось античного воїна.
Провівши своїм поглядом по фігурі атлета і посміхнувшись, Михайло потиснув його міцну руку, відповідаючи:
– Привіт Сашко! Та помаленьку, ось залізяки тягаю. А ти як? Є успіхи в нашій нелегкій справі?
– Та все як звичайно, не можу до робочої ваги додати, але все ж продовжую свої старання, може через місяць щось зміниться, – трохи зніяковівши, почав говорити Олександр, переводячи тему розмови:
– Як думаєш, сьогодні ввечері президент підпише асоціацію?
Неочікуване питання злегка здивувало Михайла, бо він ніколи не розмовляв на тему політики в спортивному залі, надаючи перевагу темі правильного харчування і системі тренувань.
– Навряд чи Янукович захоче обрубувати золоту гілку, на якій він зараз сидить. Підписати асоціацію – це на крок наблизитися до вступу в Євросоюз, а йому це зовсім не потрібно. Нові порядки та інші правила гри, що скорочують корупцію взамін вже добре налагоджених схем – сенс йому все втрачати? Наразі ні одному політику в Україні не вигідне європейське життя, тому що воно вимагає рівності всіх громадян, а її в нас немає і, мабуть, ще довго не буде.
– Не знаю, але ж ти бачив, були мітинги на Майдані, коли його уряд оголосив про призупинення процесу асоціації. Можливо, він все-таки побоїться початку бунту в Києві та все ж таки піде на поступки. Нарешті, скільки можна красти, адже він має все, що лише забажає, невже йому того не достатньо?
– Достаток? Я думаю, він не розуміє значення цього слова. Люди, які володіють такими ресурсами, мислять іншими категоріями. Пересичення, ось що керує ним. Потрапивши під вплив власних вад, розпалюваних надмірною наявністю грошей, вже важко зупинити самого себе в цьому проклятому болоті гріха.
– Тобто, твої очікування скептичні? А що скажеш, якщо люди вийдуть на вулиці? – Не вгаваючи продовжував свій допит Олександр.
– Навряд чи щось з цього вийде. Ти ж знаєш, у наших людей дуже низький інтерес до політичного життя. Якщо і вийдуть, то більше ніж в масовий протест обурення народу не переросте. У пам'яті ще свіжа Помаранчева революція, і її жалюгідний результат, – не замислюючись над словами, відповів Михайло, обводячи поглядом напівпорожній спортивний зал. Інстинктивно він вірив у свою правоту і не замислювався над реальною ситуацією. Лише десь у глибині його душі продовжувала тліти малесенька вуглинка надії, що освітлювала його мрії.
– Подивимося. Я не поспішаю вірити в твій скептицизм. Як то кажуть: сліпий казав – побачим. Час розсудить, хто з нас правий, – закінчив Олександр дискусію, повільно відходячи до снаряда і приступаючи до виконання чергового підходу.
Михайло так само не став продовжувати розмову, і теж пішов займатися фізичними вправами, знов глибоко занурюючись в свої думки і відчуваючи такі приємні для нього фізичні відчуття.
Час – сама суперечлива субстанція, що існує в світі. Вона не піддається людському впливу і продовжує тримати в собі загадки минулого та майбутнього, зосереджуючи нашу увагу на теперішньому. Людина підкорює стихії, змінює природні ландшафти, підлаштовуючи все своєму смаку, але вона не здатна зупинити те, що впливає на неї саму. Час залишається невидимим супутником, що відміряє довжину шляху, відведеного нашій долі. Лише підкоривши цього невловимого і непереможного тигра, людина зможе стати володарем світу.
* * *
Вечірні ліхтарі освітлювали темні вулички, що прямими стрічками тяглися в різні сторони, утворюючи тихе місто на узбережжі величного Дніпра. Сині хвилі ледве чутно плескалися об піщані пляжі, століттями вимиваючи в них яри і широкі балки, змішуючись з красою української природи. Дихання спокою обрамляло собою потріскані стіни будинків та їх мешканців, чиє життя розмірено текло в буденному ритмі.