Оврул довго стояв перед скелями, пригадуючи минуле, а вітер бив його в лице, підіймав руді хвилі на Дністрі і десь вдалині навалював на синій хребет рожеві хмари.
Нарешті старий художник став на коліна перед широким каменем і почав розтирати темно-червону охру. Фарба терлась погано, і він час від часу розбивав грудочки тупим кінцем каменя.
Приготувавши фарбу, Оврул витяг з торби кам’яну чашу, поклав туди кілька шматочків живиці та воску і поставив на жар у затишному місці між камінням. Коли суміш розтопилася і зачаділа синім димом, Оврул почав досипати зверху охри і розмішувати кістяною лопаткою.
Вітер зовсім стих, і тільки тоді художник занурив трав’яний пензель у варево і почав обводити фарбою вибитий на скелі контур корабля.
Оврул приставляв до скелі ліву руку, спираючись на неї правою, і поволі водив пензлем по шорсткому камені. Коли фарба на пензлі кінчалася, – він починав пальцями розрівнювати на стіні ще теплі напливи. Потім знов брався за пензель і старанно обводив туго нап’яте вітрило, гострий ніс корабля, линви, щоглу.
Оврул дуже поволі спинався на драбину і спускався з неї додолу. Він знав, що після швидких, напружених рухів його руки починають тремтіти, і важко буде тоді провести рівну лінію.
– Чорну фарбу я зроблю завтра і тоді кінчу корабель, – сказав сам до себе старий і пішов до джерельця в буйних заростях папороті. Він довго обмивав синюватим глеєм фарбу з пальців, потім, скинувши подертого плаща, розтер мокрим пуком білоцвіту худе зморшкувате тіло, розмальоване татуїровкою та шрамами.