Диводан зліз із печі, перевернув пусте дерев’яне цеберко й сів на нього. Спер лікті на коліна, підборіддя – на долоні, тільки бірюзові очі вогниками світилися.
– Кажуть вона красунею була? – не могла вгамуватися сестра.
– Ще й якою! Ні до неї, ні після неї такої не бачили. Висока, струнка, вправна… як Диводан зранку.
– Хіба тільки зранку? Я й увечері прудкий! – хлопчик аж підскочив, а дівчата засміялися.
– Я пожартувала, – старенька усміхнулась куточками зморшкуватих губ. – А ще в Огнеслави було руде, як вогонь, живе волосся, що постійно тріпотіло – чи то од вітру, чи то від її нестримності. І мінливі, іскристі зелені очі. Дзвінкі очі.
– Голос дзвінкий?
– Ні, очі.
– Хіба таке буває?
– Буває… Якось пасла вона отару овець за пагорбом, біля великого струмка. Там і зустріла чаклуна. Навесні це сталося. Мабуть, він причарував її, бо додому повернулась Огнася скаламучена, на себе не схожа. Дивилась у далечінь, ніби там щось бачила. І весь час поривалася втекти до чаклунів. Розуміла, що потрапити до них гірше, ніж до диких степовиків, але нічого зробити з собою не могла. І посеред літа таки втекла. Я дуже сумувала за нею. Їй тільки п’ятнадцять виповнилося, і не було хлопця, щоб про неї не мріяв.
– І не злякалася! – Диводан підскочив аж під стелю. Відерце, на якому він був умостився, весело грюкнуло, перевернувшись. Але не покотилося, бо мало приплюснуту форму – щоб не дай боже не скидалося на коло. А малий ледь і сам не грюкнувся на чисто виметену земляну підлогу. Це знову насмішило дівчат, і він зухвало вигукнув:
– А хлопці кажуть: у степовиків чаклуна бачили!
– Нумо, розкажи.
Диводан сів на лавку, підібгав під себе ноги:
– Люди з Заріччя їздили до степовиків міняти товар. Там знову колотнеча – Стратомир зі своїми замок на сході в облогу взяв, а з ними – чаклун! Він той замок зруйнував! Кажуть, Стратомир скарбів без ліку набрав і хоче підкорити собі всіх степовиків.
– Погано… – стара відклала прядиво.
– Чому?
– Ми спокійно живемо, бо степовики між собою не миряться – де їм нас чіпати. А якщо об’єднаються… А які ж скарби Стратомир у замку взяв? У вже зруйнованому?
– Золото ж, мабуть. А то й срібло! – знову підскочив Диводан.
– Срібло тільки в чаклунів буває, – не згодилася старша сестра.
Хлопчик повернувся до неї:
– Хочу його побачити.
– А вечеряти не хочеш, Данчику?
– Я багато чого хочу! – Диводан пішов з покою. Дівчата вслід усміхнулися, і бабуся теж.
Залишилися за спиною тепло та затишок низької хатини, тріпотливі вогники каганців, ніжні запахи хліба, льону та вовни.
А надворі – тиша, віхола ущухла, з чорної латочки між хмарами виглядають великі блискучі зорі. Срібні чи що?
Диводан намацав за пазухою сопілку, та заграти на ній не наважився – ще сміятимуться. Взагалі-то кпинів не боявся, бо вдачу мав веселу й часто кепкував із себе сам. Але щоб хтось глузував з його музики – не хотілося.
А в голові наспівувала весела мелодія. Чи чув десь, чи сам вигадав?
4
Стремена дзвеніли.
Цей звук було чути, бо коні ступали тихо, не іржали, а вершники їхали мовчки й нічим не порушували тиші. Попереду – суворий похмурий Вельф. Ясного дня його суворе непорушне обличчя здавався навіть трохи замріяним.
Серед слуг чародія не було жодного старого, гладкого чи кульгавого, всі, як на підбір: молоді та дужі, ясноокі, з коротенькими світлими вусами. Проте їхня холоднокровна незворушність справляла враження якоїсь дивної хвороби, душевної немочі чи глибокого потрясіння.
Неозора степова рівнина дихала весняним пробудженням і дзюрчала безліччю струмочків. Здалеку вже вимальовувалася висока кам’яна фортеця, до якої й прямували мовчазні вершники.
Під’їхавши впритул, вони побачили, що міст через рівчак перекинуто, а брама гостинно відчинена. Як тільки кінь Вельфа ступив на колоду містка, в прорізі брами з’явилася Огнеслава. Взялася рукою за коване мереживо залізних ґрат, немов підкреслюючи хазяйським жестом своє право на цю твердиню.
Висока й струнка, в чорній оксамитовій сукні, яка щільно облягала стан і ширшала до низу, з розкішним поясом, увішаним разками діамантів, вона була б зовсім схожою на прекрасних чаклунок, якими пишалась легендарна країна Авілар, якби не довге вогняне волосся й зелені-зелені очі.
– Зупинися, Вельфе! – суворо наказала вона непроханому гостеві. – Не наближайся до замку Тровіка!
Він не ворухнувся, не змінив виразу обличчя, але його кінь став, ледь пролунав перший звук її голосу. Задзвеніли стремена й вуздечки – то слуги Вельфа осаджували і своїх огирів.
Якийсь час усі мовчали. Погляди схрещувались, немов мечі, очі випромінювали люту ненависть, що дзвеніла у прохолодному повітрі, немов крижана криця.
– Як ти тут опинилася? – процідив крізь зуби чаклун.
– Невже не можеш здогадатися, Вельфе? – зухвало посміхнулась Огнеслава. Вона й піша здавалась вищою за вершника.
Вельф потер прикрашений наруччям зап’ясток, скривив презирливо губи:
– Морельда передала тобі промінь Тровіка.
– Здогадався, – Огнеслава спогорда глянула на Вельфа. – А сюди чого припхався?
– Приїхав за Віландою.
– Звідки знаєш, що вона тут?
– Відгадай і ти.
Огнеслава враз змінилася на лиці, почервоніла, її маленькі ніздрі вмить розширилися:
– Ти схопив Коріеля!
Тепер переможно посміхнувся він.
– Морельда навіть з того світу прокляне тебе! – від дзвінкого Огнеславиного голосу затремтіли ланцюги підвісного мосту.
– Я боюся її, як і тебе.
– Проте Віланди ти не візьмеш.
– Побачимо. У мене є час. Ти все одно не зможеш зробити її чаклункою.
– Чого ж ти не привіз Коріеля? Не встиг скалічити його?
Вельф натягнув повіддя, розвернув коня й недбало кинув на прощання:
– Твоя біда, Огнасю, в тому, що ти вважаєш себе чаклункою. Але ти звичайна дівчина, яка навчилася трохи чаклувати.
І швидко поїхав геть, челядники ледь устигали за ним.
Чародії ніколи не називали одне одного скороченими іменами, тим паче не вживали пестливих форм, у звертанні «Огнасю» звучало неприховане глузування. Оскільки вона не відповідала на цей закид, чаклун озирнувся. Огнеслава стояла величава й горда, окутана сяйвом сонячної міді свого волосся, і пильно дивилась услід вершникам у чорному.
Вона помітила, як Вельф озирнувся. Він обпік її поглядом та вдарив коня стременом, чого зазвичай ніколи не робив. Огнеслава різко крутнулась і зникла в отворі брами.
Зарипіли завіси, зачинилися ворота, повільно поплив угору важкий підйомний міст.
5
Бабуся розповідала.
Повільно, тихим, слабким голосом, але з упертістю людини, яка відчуває необхідність передати хоча б частку того, що знає, комусь із своїх нащадків.
– Колись світ був нескінченно великим. Ніхто не знав, де він починається і де закінчується. І нічого не можна було передбачити: ні погоду, ні врожаю, ні пори року. Слідом за літом іноді одразу починалась зима, а осінь ніби пропадала.
І життя було непевне. Ніхто не розумів – до чого воно йде. Але люди призвичаїлися до несподіванок та й жили собі, ніби так воно й має бути.