Отак я потрапив у середовище для мене нове й дивне, бо хлопчаки, що мені з ними доводилося бавитися, розмовляли чудернацькою мовою, а коли перепитував незрозумілі вирази, вони сміялися і обзивали москалем. Тоді я поклав собі навчитися розмовляти так, як вони, і незабаром уже нічим серед них не вирізнявся, хоча найбільше любив бавитися на самоті. У мене було багато різних забав, залежно від пори року. Влітку я ловив метеликів, тих білих капустянок, надривав їм крильця, щоб не повтікали, а потім, скропивши гасом, підпалював і спостерігав, як вони горіли. То був мій маленький концтабір, найменший на світі концтабір, але я ще тоді про нього нічого не знав і навіть не передбачав, що він колись буде. Або робив дерев’яні хрестики, запихав їх у землю, а на тих хрестиках розпинав метеликів, як перших християн або рабів Спартака, і почувався імператором, бо міг навіть якогось метелика помилувати. Зимовими вечорами, коли був добрий мороз, поливав водою темну частину вулиці, а потім чекав на перехожих, але ні, я зовсім не тішився, коли вони гепали на спину, а відразу біг їм помагати, а якщо їм з торби щось вилітало, я все те сумлінно визбирував і складав назад, а потім проводжав, підтримуючи, до самої хати, а вони мені часом давали дрібняки, а часом гостинця, але переважно дякували й казали, який же я чемний хлопчик. Та коли я приходив додому і хвалився мамі своїм добрим вчинком, вона чомусь хапала тріпачку і лупасила мене, примовляючи: «А я не казала не робити того більше? Не казала?» І вона мала рацію, бо одного разу гугупнуло аж двоє старих, і вони мене упізнали, бо я вже кожного з них рятував, вони здогадалися, в чому полягала моя забава і розкричалися на цілу вулицю, а я мусив чкуряти чимдуж. Ще я любив ліпити з глини світ, а в світі тому – пальми, людей і верблюдів, я споряджав каравани, а потім лягав горілиць, дивився у небо і вдавав немовля, чекаючи на тріє царі.
Але ніхто з них до мене не йшов, не провідували мене ані феї, ані перелітки, ані добрі старенькі чарівниці, з якими я міг би поділитися хлібом. Тривалий час я носив шматок хліба за пазухою, чекаючи на такий трафунок, коли добра чарівниця в образі старої порхавки попросить їсти, а навзамін обдарує мене чимось вічним і непроминальним. І коли траплялися мені такі старі жебрачки, я, не зволікаючи, тицяв їм у руку хліб і чекав на чарівний дар, але чув лише слова подяки, вони чимчикували далі, а я запитував: «І це все?! Це все?!» Вони не відповідали, я плював їм услід або шпурляв жменею пороху. Засранки!
Мама працювала в крамниці, але не цуралася підробітків, зникаючи на нічну працю, а коли приходила заспана до крамниці запізно, пан Строжек її сварив, а потім залишав у себе ще на півгодини після того, як зачиняв крамницю. Одного разу я прийшов за мамою і, поки підходив до крамниці, то бачив, що світиться, а як дійшов – раптом світло згасло. Я постояв, постояв і вже було намірився йти назад, коли світло засвітилося, а у вікні я побачив маму, як вона зачісує своє довге волосся. Я зрадів і постукав у вікно. Мама мене впустила. Пан Строжек сидів на канапі в шляфроку[4], чіхав свої волохаті груди й мав дуже втішений вигляд; коли ми йшли, він насипав мені цілу жменю цукерок, але вдома мама сказала, щоб я більше так не робив, не приходив за нею, бо пан Строжек не зобов’язаний щоразу частувати мене цукерками.
IV. Стефан
1
Я почувався геть п’яним, хитало і заносило, хотілося негайно щось змінити, заперечити: чому лише три дні? Мені потрібен цілий тиждень, щоб відіспатися, а може, й місяць. Я струснув головою, солодкий сон про домівку в далекому Львові розприснувся. Я виповз з авта. До мене наблизився швайцар і хотів узяти наплічник, але я не дав, там не було нічого важкого, крім лахів. Це йому, либонь, не дуже сподобалося, але двері відчинив з легким уклоном. Номер виявився на другому поверсі, але я скористався витягом, бо навіть не уявляв собі, як підніматимуся сходами. Перше, що зробив, пішов у душ, а потім впав на постіль і вимкнувся, перед тим, щоправда, накрутивши будики на шосту, щоб не пропустити вечері. Коли вони задзенькотіли, в мене було таке враження, що проспав не більше кількох хвилин. Я хутенько зібрався, поголився і спустився вниз. У ресторації було людно, більшість гостей повечеряли й тепер мило розмовляли за вином. Я підійшов до столу з закусками й наклав собі всього потроху, а найбільше різного м’ясива та ярини. У відрах з льодом містилися пляшки з шампанським, на відерку висіла ціна за келих – $0,15, пляшка – $0,99. Поруч стояла півметрова фарфорова фігурка сільської дівчини з великим барвистим кошиком, куди клали гроші. Я налив собі повний келих, заплатив і випив, його перш ніж дістався до столу. Поклав тарілку, повернувся і налив ще. Коли почав їсти, пригадав собі, що ледь не цілу добу нічого не їв, а тільки дудлив каву. Апетит у мене був шалений, так що я потім ще взяв собі дві запечені доради й гору салату, не забувши про шампанське, але щоб зайвий раз не вставати, прихопив цілу пляшку і ніс її під пахвою. Отак я йшов собі до столу і думав тільки про те, як би цей час розтягнути, щоб не так швидко повертатися до Англії, коли хтось на мене раптово налетів, і то так рвучко, що пляшка з-під пахви гепнула на підлогу, викладену мозаїчною плиткою, і розбилася, а вино зашипіло, розливаючись біля ніг. Я ледве встиг збалансувати тарілками, аби не висипалися. Чийсь дзвінкий приємний голос скрикнув англійською:
– Oh, I’m done! Excuse me, please! (Ой, що я наробила! Пробачте, будь ласка!)
Я розвернувся і побачив звабливу довговолосу білявку в рожевій сукні, вона була зовсім юна і демонструвала далеко не награний жах. Я хотів у цьому випадку послужитися банальною фразою «no problem», але мене заткало спочатку від глибокого обурення, а потім від її вроди, отож, ковтнувши повітря, пробурмотів: «Курди молі, та нічого…», але це її розвеселило і неймовірно втішило, бо вона завуркотіла польською, безпомильно вгадавши в мені свого краянина і, кокетливо стріливши очима, випалила:
– Ta joj! Pan pewnie ze Lwowa?
Вона замахала рукою обслузі, й ті примчали зі швабрами й відрами хутенько прибирати. Я витріщив на неї очі й запитав:
– А ви теж?
– Ну, ясно! – вона перейшла на українську, хоча видно було, що її рідна мова польська. – То ж треба, налетіти впрост на львов’яка! Але пан мусить з’їсти коляцію[5], а я йому баки забиваю. То я пофуркотіла далі.
Мені хотілося її стримати, але з двома повними тарілками це виглядало б дивно. Щойно я закінчив їсти й поглянув у бік відерків з шампанським, як підійшов кельнер, вклонився і ледь не по буквах прошепотів, що за отим-о «тейблом» біля «віндовса» сидить містер, який уклінно запрошує мене до свого «тейбла». Я не роздумував ані секунди, бо то був якраз той «тейбл», за яким сиділа й чарівна незнайомка зі Львова, очевидно, зі своїми батьками. Коли я наблизився до їхнього столу, старший огрядний пан підвівся і, усміхаючись, простягнув свою руку:
– Барон Річард Ґредель[6], а то моя донька Ірма і дружина Валерія[7]. Завше приємно зустріти краянина на такій відстані від дому. Прошу сідайте до нас, мушу зреванжуватися за свою кохану недорайду, – при цьому він наповнив мого келиха.
Я назвав себе, ми випили. Ірма, щоправда, під пильним оком своєї матусі надпила лише маленький ковточок, а старий відразу став розпитувати, як я сюди потрапив. Я розповів, це їх усіх дуже зацікавило, і наступні півгодини я відповідав на їхні питання стосовно лету, а пан Ґредель замовив ще дві пляшки шампана і солодке. Сімейство Ґредлів належало до сметанки Львова ще австрійського заквасу, чим пан Ґредель не забув похвалитися, і вдома, мабуть, рідко спілкувалися з такими простаками, як я, але тут, на чужині, їх цікавило багато чого, а найбільше всі деталі мого перелету. Пан Ґредель приїхав до Канади, щоб закупити нові деревообробні устаткування для своїх тартаків, а за кілька днів збирався назад у Європу. Коли публіка з ресторації почала поволі виходити, Ґредлі теж почали прощатися, але Ірма виявила бажання прогулятися і запитала в батьків, чи могла б вона пройтися, якщо я не буду нічого мати проти того, щоб її супроводити. Батьки перезирнулися, з вигляду вони були добре втомлені і, мабуть, на суперечки не мали енергії, тому лише зауважили, що Ірма мусить повернутися в номер до десятої вечора.