Але «покайфувати» в ностальгії «на повну» не пощастило. У двері постукали. Зробили це настільки наполегливо і навіть нахабно, що першим же бажанням стало негайно відчинити. Без будь-яких роздумів. Бо за них щонайменше отримаєш щигля. Про «щонайбільше» ж думати не хотілось.
Підійшов непевно. Відчинив. «Наполегливим стукачем» виявився чоловік середнього, швидше навіть трохи нижче середнього зросту, але давно вже не «середнього віку». Непроханому гостю було точно вже за сімдесят. У цьому Богдан анітрохи не сумнівався. Прожиті дні дають чудовий результат. Що зветься «великий досвід». Ну, у Богдана хай він, може, й не великий (поки), але сякий-такий точно є. А це перетворювало на життєвого «практичного психолога». Йому досить поглянути на людину, щоб багато що про неї зрозуміти. І Лисиця глянув. І – зрозумів.
За спиною гість щось приховував. Сюрприз? Навряд чи приємний. Але й неприємний звідки?
– Добрий вечір, – сказав з німецьким акцентом незнайомець. Богдан це визначив одразу. Тут уже запрацювала професійність.
Лисиця відповів «за протоколом». Правильно, але сухо й неохоче.
– Вибачте за вторгнення, – чемно продовжив непроханий гість (гірший за татарина він чи кращий – про це іще треба дізнатись) і відрекомендувався: – Отто Келлер, професор Бременського університету. Ваш сусід. Із 309 номера. Учасник конференції. І – завзятий шахіст. Може, «посоваємо фігурки»? Бо щось на мене сум накинувся.
І в гера Келлера, – немовби він не професор, а маг-факір-чародій, – з’явився набір дорожніх шахів, що глухо торохнули у своїй клітчастій в’язниці. Наче гуртом просилися на волю.
– Професор Богдан Лисиця. Київ. Україна, – ніби наносячи штрихи на ще незаймане полотно, відповів хазяїн триста восьмого номера. У його плани ніякі візити не входили. Ні чиїсь до нього, ні його до когось. – Теж приїхав на конференцію. Зараз розбираю речі. Готуюсь до завтрашньої роботи.
Остання фраза вилетіла у напрямку Келлера несподівано. Вийшло не дуже. Не-отесано. Не-тактовно. Не-виховано. Негарно так одразу відшивати. Цей німець точно образиться. І що він подумає про українців? Так і до дипскандалу недалеко!
– Е-е-е-е… тобто я тільки почав розбирати речі, – замекав Лисиця, ніби цап, якого збираються зробити «відбувайлом». І, зрозуміло, без його згоди. – Якщо ви дозволите, я спробую швиденько впоратися, навести на собі лад. І тоді ми зможемо схрестити наші шпаги в рівній і чесній боротьбі.
– Звичайно, звичайно, – зачастив гер Келлер. Пропозиція його явно влаштовувала. Це читалось на зморшкуватому, але ще енергійному обличчі.
– Ну, і добре, – загорівся трохи штучною радістю Лисиця. – Я постукаю. Обіцяю. Гадаю, ще не втигнете заснути.
Зачинив двері. Підніс кулака, аби щосили вгатити по ним. Навіть напружився. Але… Розслабився й пішов до кімнати, крутячи з досади головою. Там упав на ліжко. І на розкладене «шмаття». Не страшно. Відпрасує. Все одно в сумці пом’ялося. Але це не найбільша біда. Заплющив очі.
Привабливого перспективка мала небагато. По-перше, Богдан і не пам’ятав, коли «совав фігурки» востаннє. По-друге, хотілося відпочити. Намучився в дорозі добряче. Тіло про релакс благало. А по-третє, – ще жевріла надія шліфонути доповідь. Її підготував на матеріалі роману «Французька сюїта» про життя в окупованій нацистами Франції. Твір належав перу Ірен Немировськи – відомої наприкінці двадцятих років минулого століття письменниці – єврейки українського походження, киянки з вулиці Пушкінської, що емігрувала після революції. Загинула мадам Немировськи 1942-го в концтаборі Аушвіц. Кілька років тому роман отримав одну з двох головних літературних премій Франції – премію Ренодо, задуману ще 1925 року як альтернативу Гонкурівській. Та, судячи з усього, ці плани слід серйозно підправляти. Бо… «Зміцнення міжнародних контактів» – річ потрібна. І навіть – сакральна. Й обирати тут не доводиться. А просто братися за гуж…
Глава 3
Коли Богдан переступив поріг у номер Келлера, побачив абсолютну бойову готовність дорожніх шахів до майбутньої баталії. На журнальному столику вишикувались одна навпроти одної чорна й біла армії, повні рішучості почати боротьбу за беззастережну «вікторію». Богдан, звичайно, тверезо оцінював свої сили. Розумів, що явно не Руслан Пономарьов[12]. Маленькою втіхою стали спогади з далекого дитинства. Там він, член шахового гуртка, у складі команди своєї школи на районних змаганнях отримує третій юнацький розряд. Відтоді, на жаль, місця для шахів у щоденних турботах ставало все менше. Тому життя, мабуть, і вирішило навести тут лад. Потрусити сажу. Протерти пил.
– Добре, що ви мене не обдурили, – щиро зрадів господар і першим сів до шахівниці. У його рухах відчувалася прихована сила, будити яку не рекомендувалося. Якщо, звичайно, не хочете проблем. «Напевно, не лише шахами захоплюється, – оцінив побачене Богдан. – Тягав щось і значно важче за шахівницю. Біцепси он які круглі».
Лисиця радість колеги не поділяв, але намагався тримати це глибоко в собі. Зовні ж він був сама чемність. Але чоловічого роду.
– Про що мова, друже? – реалістично зіграв коротку сценку Богдан, старанно вимовляючи кожне слово. Під нею мусив стояти підпис – «Щирість». – Слово тримати треба. Інакше навіщо ж давати?
– Знаєте, юначе, – дещо розчаровано повів професор Келлер, – зі старими ніхто не хоче клопотатися. Відмахуються, як від мух. Ну, фігурально… Штовхають у самоту. А в чому наша провина? – раптом пожвішав він.
«А й справді, – упіймав себе на думці Богдан. – Правду ж говорить».
– У тому, що ми безсилі перед законами всесвіту? – усміхнувся добродушно Келлер. – Але перед ними так само безсилі і ви, молоді. Ми ж лише люди, а не боги. І від віку це не залежить… Та ви проходьте, сідайте, – запросив Лисицю стати шаховим візаві німець.
Богданові затія з цими шахами страшенно не подобалась. Мало того, що втомлений, так ще й звідусіль тут дихав холод, віяло незатишністю. Усе здавалося страшенно чужим і далеким: і цей німецький професор із сильними руками, і ні в чому не винні дорожні шахи, й необов’язкові філософствування старої людини. Саме така «відчуженість» часто (а практично – завжди) відраховувала час Богданового гостювання де-небудь. Та зараз усе інакше. Бо діє не правило, а виняток. І «живить» його тоненьке, як батарея ААА, але потужне, як акумулятор до КАМАЗа, слово «треба». Тому… Терпіти!
Професор Келлер сів за чорні. Починати, отже, Богданові.
Лисиця провів рукою по своїй «білій гвардії». З виглядом профі оглянув «бойові порядки». Бійтеся! Тут перед вами – не «клієнти» ясельної групи. Усе по-дорослому. І бій буде гарячий!
Та бременському професорові байдуже. Він реального нічого не помічав. Клопотався вибором дебюту. І міркував, як найпростіше досягти «вікторії» на цих шістдесяти чотирьох чорно-білих квадратах.
– Знаєте, я дуже люблю цю давню гру, – почав задумливо німець. – Недаремно ж її називають «королівською». «Шахи, – як говорив Ґете, – це пробний камінь розуму». А тим часом, цій дивовижній грі, юначе, – за різними даними, від двох до п’яти тисяч років, – повчально повів далі гер Келлер, і цей тон Богданові однозначно не сподобався. Професор бачив у Лисиці свого чергового студента.
– Так, – погодився Богдан. – І як мовиться в індійському прислів’ї, шахи – це гра тисячі радощів. – Він теж вирішив сяйнути ерудицією. Хай цей «учений старець» не надто багато про себе думає. – А деякі вчені припускають, що «матір’ю» шахів є староіндійська гра «чатуранга». Ця санскритська назва означає «чотири підрозділи війська»: піхота, кіннота, слони й колісниці. У шахах їм відповідають пішак, кінь, слон і тура. Потрапивши до Персії, чатуранга стала називатися «шатрандж». Сучасна назва цієї гри – «шахи» – й походить з перської мови. Під час атаки короля суперника гравець говорить «шах» (перською це слово означає «король»). Коли ж переможець промовляє «мат» (з перської це – «помер»), партія виграна.